Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Назад: робота! В ангарі стояв сильний протяг. Цього разу ми передавали одна одній цинкову арматуру. Година за годиною. Нарешті, десь коло восьмої вечора, з’явився наш косоокий наглядач і оголосив: «Фрау — нах хаус!», зробивши при цьому жест рукою, наче проганяв курей. Вигуки полегшення. Після цього в їдальні нам іще дали по 100 грамів хліба. Потім вкотили бочку; із дірки, закритої затичкою, сочилося щось в’язке і біле — наче цукровий сироп. Ми вишикувалися в чергу. «На смак супер», — заявила перша в черзі. Я не знала, у що набрати рідину, аж доки одна жінка дала мені шмат ядучо-зеленого паперу, який знайшла в ангарі. Зелений колір линяв, але, як заявили жінки, не мав би бути отруйним.

Близько 22-ї я гордо постала перед удовою зі своїм трофеєм. Вона тільки похитала головою, коли я почала пальцем колупатися в позеленілому від паперу густому клеї. Я черпала й лизала, — врешті рот був повний паперу. Але яка різниця: на смак було солодко. І тільки згодом я згадала про енциклопедію і «вузлики» вдови.

— А, та нічого такого, — відповіла вона на моє запитання. — Лікар сказав, що зі мною все гаразд.

Я розпитувала далі, бо хотіла дізнатися, як усе відбувається на тому огляді.

— Крім мене, було ще дві жінки, — повідомила вдова. — Лікар був доволі веселий. Трохи попорався, а потім сказав: «Зелене світло: дорога вільна!»

Вдова здригнулася: «Так, це вже в мене позаду». До речі, з’явилося і офіційне формулювання для зґвалтування: в документах це тепер називають «примусовим статевим актом». Новий вислів, який, мабуть, треба внести в перевидання солдатського словничка.

П’ятниця, 25 травня 1945

Встала знову вдосвіта і погожим ранком рушила на роботу. Жінки сходилися з усіх сторін. Нині більшість принесла з собою кухонне начиння. В мене теж на поясі висів солдатський казанок із ложкою. Як і наказали, ми поставали в ряди по троє, потім — по четверо. Нас цілу вічність рахували, сортували, реєстрували. Наш віденець — той, який перед цим відповідав за тачки, — начебто музикант; йому знадобилася майже година, щоб усіх нас облікувати. Деякі жінки прийшли вперше. «Все одно доведеться працювати, — сказала одна. — А тут принаймні дадуть поїсти».

І нині робочий день справді почався з жирної перлової юшки. Після цього ми залізничним насипом поплелися в цехи. На насипі гарували німецькі полонені: сиве волосся, вбрані в якесь дрантя, мабуть, Фольксштурм. Стогнучи, вони вантажили важкі ободи коліс у вагони. Вони пильно нас розглядали і крутилися неподалік. Я спершу не зрозуміла, в чому річ. Але дехто здогадався, і кілька жінок тицьнули чоловікам украдені шматки хліба. Це заборонено. Але російські наглядачі зосереджено дивилися в протилежний бік. Чоловіки були неголені й виснажені, з поглядами побитих псів. Мені вони навіть не нагадували німців. Радше російських полонених, коли ті під час війни розгрібали завали з-під руїн. І це теж логічний поворот подій.

І знову в цеху. По двоє і по троє ми тягали незручні залізні пруття, а потім, утворивши живий ланцюг, передавали на вулицю металеві пластини й штирі. В приміщення зайшов росіянин, оглянув жінок, а потім подав знак двом, а тоді ще третій, щоб ішли за ним. Тією третьою була я. Ми подріботіли за ним. Куди? Одна з нас припустила: «Може, чистити картоплю?» Власне, вони вже відібрали для цього з десяток жінок, яких відвели на залізничний насип — туди, де стоять російські вагони з ошатними фіранками.

Ні, нас ведуть не туди, а в якийсь барак, похмурим коридором, де з кожним кроком міцнішає запах нечистот. Одна жінка кинулася навтьоки, просто побігла назад, по діагоналі перетинаючи територію. Після цього росіянин змусив нас двох, що лишилися, іти попереду. Він привів нас у приміщення з кам’яною підлогою. Там стояли балії для миття, ванни, дошки для прання, відра. Росіянин вказав на них і жестами показав, що треба прати.

Та добре. Але ж не тут, у цьому темному карцері! Разом із моєю випадковою супутницею, невеличкою жінкою з зухвалим поглядом, ми витягнули надвір найбільшу з балій, поставили її перед дверима до бараку на такому собі ґанку. Там ми почувалися безпечніше, та й смерділо тут менше. Росіянин був не проти. Він приніс нам два шматки ядрового мила і купу колись білих робочих халатів, сорочок і рушників. Після цього знову жестами показав, щоб ми починали прати. Він говорив коротко й різко, хоч і без ворожих інтонацій, але принаймні не мацав нас, навіть поглядом.

Моя супутниця по пранню сказала, що вона з Данциґа, і обмінялася з росіянином кількома фразами польською. От і добре! Не доведеться говорити, і мою російську не викриють. Не хочу балакати з ними в ролі пралі.

Поступово підходять усе нові й нові групи солдат, тиняються довкола балій і говорять про нас. Наприклад, двоє почали сперечатися про наш вік. Оглянувши мене з усіх сторін, вони врешті дали мені двадцять чотири. Не так і зле!

Години тягнуться. Ми намилювали, терли, тягали. Наливали воду: теплу — з солдатського казанка, холодну — з гідранта на вулиці. Всім цим брудним лахміттям я постирала пальці до ран. Рушники були аж лискучі від жиру. Все це були німецькі родинні рушники з монограмами, воєнні трофеї. Я терла речі щіткою для волосся, — дуже виснажливе заняття. І весь цей час навколо крутилися росіяни і щипали нас, за що вдавалося. Я відганяла їх, як кінь відганяє комах, і бризкала на них водою зі щітки, але не казала ані слова. Часом підходив наш розпорядник і розганяв приставак. Згодом він притягнув нам гору спідньої білизни: вся на зав’язках, без ґудзиків.

Жінка з Данциґа тим часом монотонно розповідала, як кілька іванів ґвалтували її літню матір. Жінку, яка вже мала онуків. Мати все запитувала своєю ґданською польською, чи не соромно їм, молодим і зеленим, глумитися над такою старою жінкою. Отримала ж вона класичну відповідь німецькою: «Ти стара — ти здорова».

І коли я вже думала, що впаду просто коло тієї балії, з’явився наш розпорядник і оголосив перерву на обід. Він приніс нам обом по повній мисці жирного супу, зі шматками м’яса, огірками і лавровим листям, а до цього — повний бляшаний таріль горохової каші зі смальцем. Здається, наш розпорядник — кухар, і то непоганий. Смакувало неперевершено. Я буквально відчувала, як відновлюю сили.

Ми прали далі, цілу вічність. Друга по обіді, третя, четверта, п’ята, шоста. Прали без перерви — ані хвилі без нагляду. Ми намилювали, викручували, тягали воду. Ноги боліли, кисті рук ми давно понатирали. Росіяни навколо вважали, що цим пранням підклали нам добрячу свиню. Вони зловтішно потирали руки: «Ха-ха! Ну, що, мусите тепер для нас прати? Так вам і треба!» Жінка з Данциґа тільки шкірилася. Я не промовила ані слова, лише посміхалася на всі боки і прала, прала. Хлопці дивувалися. Я чула, як один із них сказав іншому: «А вони добре працюють. І завжди такі радісні».

Останні рушники були десь о 18-й. Ми вимили балії і рушили в бік їдальні, де кожна дістала по черпаку каші. Коли ж ми після цього хотіли разом із іншими жінками йти додому, наглядачі коло воріт завернули нас назад: «Работа!» Жінки перекрикували одна одну, напирали на ворота, бунтували. Але в переможених немає восьмигодинного робочого дня. Солдат штрикав нас у спину гвинтівкою і кричав погрозливо: «Фрау! Работа!» Російське слово, яке вже всі вивчили.

Нам усім довелося повернутися в цех і далі вантажити металеві деталі. Мовчки й апатично ми передавали одна одній пластини і пруття. Було страшенно боляче запраними руками брати холодне залізо.

Нарешті близько 20-ї наш наглядач прокричав, що вагон повний. Він і справді був переповнений, просто-таки скрипів, коли локомотив потягнув його з цеху. Може, до Москви і провалиться дно. Літній робітник зіскочив із потяга, коли той почав рух. Він сказав, що краще б його лишили там, де він був, відправили разом із вантажем, бо, мовляв, «шо мені тут тепер робити?» І рукою показав на порожній, вичищений цех. А жінки почали запитувати: «А де тепер працювати нашим чоловікам?»

Через годину я вже була вдома, цього разу смертельно втомлена, руки задубіли, через що писання перетворилося нині на каторгу. Але й досі злегка захмеліла від тлустого, ситного обіду. Завтра треба буде прати далі. Наш розпорядник уже анонсував нам нову роботу.

Субота, 26 травня 1945

І знову на заводі нескінченний облік худоби, хоч наш віденець мав би вже трохи нас вивчити. День знову почався з гарячої перлової юшки. Жінки задоволено рахували шматки м’яса в мисках. А я радію, що навпроти мене не сидить ніякий пан Паулі й не рахує мені кожен кусень їжі.

Марно я виглядала свою колегу по пранню. Маленька зухвала жінка з Данциґа не прийшла. Тож я переконала двох інших — одну зовсім молоду, а другу десь сорокарічну — піти в пральню зі мною. У відрах нас уже чекали гімнастерки з уніформ, усі в плямах і жирі, — одяг моторизованих загонів.

День минув, як і вчора. Нові пралі були старанними і милими. Нас знову обступили росіяни. Ми оборонялися стусанами і недоречними смішками. Одному із солдатів, із вузькими очима, схотілося нас розлютити. Він кинув нам у балію кілька гімнастерок, що вже сохнули на мотузці, і вказав на кілька виразних плям. Ну, звісно, на них є плями! Адже тих жалюгідних шматків мила і щіток не досить, щоб усе відіпрати! Інші хлопці були привітнішими і залишали нам коло гімнастерок шматки хліба.

Близько обіду наш розпорядник перед бараком спорудив із однієї скрині й двох перевернутих шухляд імпровізовану їдальню, всадовив нас і з тим-таки ввічливо-байдужим виразом обличчям подав великий казанок дуже жирної м’ясної юшки. Ми поволі їли на сонці. Мої колежанки теж насолоджувалися їжею. До речі, на моє стандартне запитання, скільки разів «це» з ними сталося, я отримала від обох ухильні відповіді. Старша, жвава жіночка з зіпсутими зубами, але некепським почуттям гумору, сказала, що їй усе одно, — головне, щоб чоловік, коли повернеться з Західного фронту, нічого не дізнався. Крім того, вона погодилася з прислів’ям, що ліпше вже «рускій на тобі», аніж «янкі над головою». Тут їй було що розповісти, бо разом із сусідами її засипало в підвалі, коли в будинок влучила бомба. Були поранені й одна загибла. А відкопувати їх прийшли тільки через дві години. Коли зайшлося про ту померлу — вже літню жінку — моя супутниця раптом страшенно розхвилювалася: «Вона сиділа коло стіни, просто біля дзеркала». Будівельники повісили дзеркало внизу, бо підвал від початку планували для ясел при дитячому садку, який був у бараку поруч. Але після того як із Берліна евакуювали всіх дітей, садок закрили, а мешканці отримали доступ до підвалу. «Уявіть: тисячі скалок від того дзеркала прошили їй спину і потилицю. Вона тихо стекла кров’ю, а ніхто в тій темряві й хаосі навіть не помітив». Оповідачка обурено вимахувала ложкою в повітрі: «Дзеркало! Це ж якесь божевілля!»

Так, це дивна смерть. Напевно, колись раніше діти, для яких збудували цей підвал, зранку розчісували перед тим дзеркалом свої кучерики. Звісно, цей атрибут розкоші там поставили на самому початку нальотів, коли бомбосховища ще вселяли відчуття затишку й певності.