Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Четвер, 14 червня 1945

І знову машина для ходіння побувала в Шарлоттенбурґу. Якби ж то нашій фірмі нарешті видали робітничі картки II категорії з 500 грамами хліба на день, щоб я могла бодай трохи відкладати на вечерю. Бо ті шість житніх булочок, які я отримую кожного ранку, доводиться жертвувати вже на сніданок. Тобто дві з них я беру в дорогу і з’їдаю в дві фіксовані перерви, які собі роблю, інакше б я геть упала на силі. Попри те, що я «смажу» підгнилі картоплини на кавозаміннику, ковтати їх непросто. Довелося знову відсортувати частину, і купка загрозливо меншає.

В коридорі в інженера нині лежали десятки телефонних апаратів. Їх тепер забирають із усіх будинків; кажуть, на потреби росіян. Берлін без телефонних дротів! Здається, скоро ми знову перетворимося на печерних людей.

Ввечері сталося дещо приємне. В нашій крамниці на розі мені нарешті видали належний раціон жиру аж за двадцять днів: 20 разів по 7 дорівнює 140 грамів соняшникової олії. Я благоговійно понесла додому пляшку, яку цілий тиждень марно носила з собою порожньою. Тепер моя кухня пахне, як московська «столовая», їдальня для простих людей.

П’ятниця, 15 червня 1945

З самого ранку пішла по свої шість денних булочок. Вони були глевкі й темні: раніше такого не траплялося. Але я більше не наважуюся купувати цілу хлібину, бо завчасно з’їм і порцію, розраховану на наступний день.

Сьогодні ми здійснили злам у підвалі мого колишнього працедавця. Угорець, інженер і я проникли в дім через пральню. Скриню, що неторкнута лежала в коморі, ми вже силою відкрили, аж раптом на сходах підвалу з’явилася дружина мого колишнього прокуриста, яка й досі тут мешкає. Я пробелькотіла щось про акти й документи, які тут начебто й досі лежать. Обоє чоловіків принишкли за скринею. Потім ми зламали рамки, витягнули картинки (фото з підписами молодих кавалерів лицарського хреста) і купками поскладали скло. Пакувальний папір і мотузки ми принесли з собою. Нам вдалося непоміченими вийти через задній хід. Хоча мені байдуже, що люди можуть помітити втрату. Зрештою мої фотоапарат і все обладнання, яке я лишила на роботі на прохання начальника, були знищені, коли в будівлю влучила бомба. І що проти того кілька шматків скла? Якнайшвидше ми зникли звідти з награбованим. Разом ми затягнули чималу купу скла до мене, де чоловіки залишили наші цінні службові велосипеди. Чотири шиби дісталися мені у винагороду. Можна б засклити одне вікно в мансарді, якби ще було чим зашпаклювати.

Ввечері я довільно почитала дещо з бібліотеки власника квартири. Знайшла «Полікушку» Льва Толстого і перечитала її енний раз. Тоді переглянула том драм Есхіла і знайшла «Персів». Тамтешній плач переможених чудово пасує до нашої поразки. А водночас узагалі не пасує. В нашої німецької недолі є присмак огиди, хвороби й безумства, і цьому немає належних історичних аналогів. Щойно по радіо передавали ще один репортаж із концтабору. Найжахливіше в цьому всьому — це порядок і ощадливість: мільйони людей як добриво, наповнювач для матраців, рідке мило, повстяні килими. В часи Есхіла такого не було.

Від суботи, 16 червня, до п’ятниці, 22 червня 1945

Я не робила більше записів. І надалі не робитиму — час уже минув. У суботу близько п’ятої вечора в двері подзвонили. «Вдова», — подумала я. Але це був Ґерд, у цивільному, дуже засмаглий, волосся світліше, ніж завжди. Певний час ми мовчки стояли в темному коридорі, просто дивилися одне на одного й нічого не казали, наче два привиди.

— Ти звідки? Тебе відпустили?

— Та нє, я просто пішов. Але, може, впустиш спочатку?

За собою він тягнув сани, з приробленими до них коліщатами, вантажені валізою і мішком.

Мене лихоманило від радості. Ні, Ґерд не прийшов із Західного фронту. Його загін протиповітряної оборони в останню мить перекинули на Схід. Після того як вороги влучили в їхню позицію, вони втрьох відійшли вбік і розмістилися в покинутій віллі, де знайшли одяг, взуття, пак тютюну і чимало харчових запасів. Але ситуація стала ризикованою, коли місцева влада, що складалася з поляків і росіян, почала прочісувати будинки. Утрьох вони приєдналися до групи евакуйованих берлінців і рушили з ними додому. Ґерд знав мою теперішню адресу, адже останнє повідомлення польовою поштою, яке він від мене отримав, — листівка з червоною облямівкою та інформацією про те, що в дім влучила бомба. Звісно, він уявляв, що моє нове помешкання теж зруйноване, а сама я не знати де. Він вражений, що я тут і ціла. Він хитав головою, слухаючи про моє напівголодне життя; запевнив, що відтепер подбає про все необхідне. В мішку він привіз картоплю в ідеальному стані та шмат сала. Я відразу ж кинулася їх смажити і запросила ще й удову. Вона знає Ґерда з моїх розповідей, тож, хоч і не бачила його раніше, зустріла його бурхливими обіймами, а вже невдовзі в потоці красномовства дійшла до своєї коронної розповіді — про кільце з вказівного і великого пальців: «Українка — ось. Ти — ось».

Я побачила, що Ґерда це ошелешило. З кожним реченням він ставав усе холоднішим, почав удавати втому. Ми обережно поводилися і уникали надто приватних слів. Погано, що в Ґерда немає курива. Він думав, що чорний ринок у нас процвітає.

Після незвично тлустої трапези я почувалася збуджено і бадьоро. Але вночі в Ґердових обіймах раптом стала холодна як лід і зраділа, коли він мене облишив. Поки що я не придатна для чоловіків.

Безладні дні, неспокійні ночі. Різні люди, які евакуювалися разом із Ґердом, провідували нас. І це спричиняло постійні тертя. Він хотів пригощати гостей. Я ж намагалася зекономити якнайбільше картоплі й сала для нас двох. Якщо я мовчала — сварився він. Коли ж я одного разу була в піднесеному настрої і яскраво почала переповідати йому історії, які ми пережили в останні тижні, дійшло і до справжньої сварки.

Ґерд: «Ви поводилися як безсоромні сучки, ви всі в цьому будинку. Ти цього не усвідомлюєш?» Він із відразою відвернувся: «Страшно мати з вами справу. Ви перейшли всі мислимі межі». А що я мала відповісти? Я сховалася в кутку, спохмурніла. Плакати я не могла. Все здавалося мені таким безглуздим і дурним.

Ґерде, а ти ще пам’ятаєш? Був вівторок, кінець серпня 1939 року. Близько десятої ранку ти подзвонив мені в бюро і попросив звільнити решту дня, щоб ми разом поїхали за місто. Заскочена, я почала розпитувати тебе, куди й навіщо. Ти пробурмотів щось про те, що мусиш їхати геть і знову почав наполягати: «Прийди. Я тебе прошу, прийди».

Отож посеред робочого дня ми поїхали в соснові ліси неподалік Брандебурґа. Було гаряче. Пахло смолою. Ми блукали довкола лісового озера і опинилися посеред хмари метеликів. Ти знав їхні назви: синявцеві та цитринні, дукачики, грянці, сонцевики, павиче око, махаони і ще багато інших. Посеред стежки на сонечку розсівся один особливо великий метелик. Його розпростані крильця злегка тремтіли. Ти назвав його жалібницею: оксамитово-коричневий із жовтою та синьою облямівками. І коли трохи згодом ми присіли на стовбурі дерева, й ти мовчки перебирав мої пальці, я спитала: «В тебе в кишені повістка?» — «Ні, не в кишені», — відповів ти. Але нині зранку ти її отримав, і ми відчували: це означає «війна». Ніч ми провели в невеликому готелі посеред лісу. А через три дні ти пішов, і прийшла війна. Ми обоє її пережили. Але чи на щастя?

Тим часом я дала Ґердові свої щоденники (три повністю списані зошити.) Ґерд посидів над ними якийсь час, а тоді повернув мені, сказавши, що не може пробитися через мої кривулі й усі ті вкладені аркуші зі стенографічними значками і скороченнями.

— Ось тут, скажімо. Що це означає? — спитав він, вказавши на «зґвлт».

Довелося розсміятися:

— Ну, а ти як думаєш? Звісно, зґвалтування.

Він глянув на мене так, ніби я збожеволіла, й не сказав більше нічого.

Вчора він знову пішов. Вирушив разом із товаришем із протиповітряної оборони, щоб провідати батьків у Померанії. Хоче привезти звідти якісь продукти. Не знаю, чи він повернеться. Це недобре, але я відчула полегшення: я вже не витримувала його постійних пошуків алкоголю й тютюну.

Що ще? Наші видавничі плани застрягли. Ми чекаємо на офіційну відповідь. В угорця виявляються перші ознаки втоми. Віднедавна він заводить мову про політичне кабаре, яке, мовляв, обов’язково треба відкрити саме зараз. Але ми все одно старанно трудимося, розробляємо плани й робимо те, що можемо, опираючись загальному застоєві. Я певна, що і тут, і там формуються й інші групки людей; але в цьому місті островів ми не знаємо одне про одного.

Політично поволі теж дещо відбувається. На передній план виходять еміґранти, які повернулися з Москви: вони займають ключові посади. З газет мало що зрозуміло (це за умови, що вдасться вихопити десь примірник); найчастіше я читаю «Rundschau» на дошці оголошень коло кінотеатру: її там вішають і кріплять кнопками, щоб читали люди. Програма нашого нового муніципального управління доволі оригінальна. Вони намагаються дистанціюватися від радянської економічної системи, називають себе демократами і прагнуть об’єднати всіх «антифашистів».