Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Влада як засіб тиску. Я симулювала її за допомогою папірця. Трюк відразу спрацював. Я певна, що інакше ніколи б не повернула той приймач. Але все одно лишилося неприємне, липке відчуття. Хоч, мабуть, завдяки таким трюкам функціонує більшість механізмів у нашому житті: шлюби, фірми, держави, армії.

Близько полудня я лежала на сонечку на балконі свого піддашшя. І уважно розглядала вікно навпроти. Там за швейною машинкою сиділа жінка й зшивала докупи червоні й сині смуги тканини. Після цього вона взялася вирізати з білої шматинки кола, а потім обрізала їх краї, перетворюючи на зірочки й смуги. Мабуть, американський прапор. Екземниця вже питала мене на сходах, скільки зірок має бути на американському прапорі. Я не знала напевно — чи то 48, чи 49, — і відправила її до вдови поглянути в енциклопедію. Виснажливий прапор для німецьких швачок: бодай через кольори, але ще складніше відтворити взірець. Російський же для нас дуже простий: треба тільки відпороти чорно-білу свастику з нацистського стяга, який лишився, мабуть, у кожній нерозбомбленій німецькій квартирі, а після цього тільки нашити на червоне тло жовті серп, молот і одну зірочку. Я з розчуленням розглядала криві молоточки та погнуті серпики. Найлегше зробити триколор (зрештою, французи — теж переможці): синій, білий і червоний; зшиваєш докупи три вертикальні смуги — і готово. Для червоного кольору більшість швачок беруть наволочки для подушок або залишки нацистського прапора. Обрізки простирадл чудово надаються на білі смуги. Проблема тільки з синім. Я бачила, як заради цього розпороли дитячий костюмчик і скатертину. Для молотка, серпа і радянської зірки вдова пожертвувала стару жовту блузку. За її енциклопедією зшили також британський «Юніон Джек»; єдине — він не майорить на повітрі, а стримить на флагштоку, як дошка. Він твердий через кілька метрів мотузки для прання, нашитої зверху на синє тло з тканини для фартухів: вона фіксує червоні діагональні та хрестоподібні смуги.

Уявити подібне можна тільки в нашій країні. Десь з’явився наказ (не знаю чий), що чотирьох переможців треба вітати стягами. І ви тільки погляньте: німецька господиня вже зуміла начаклувати ці прапори майже з нічого. Якби я була з країни-переможниці, то потім обійшла б доми і позбирала всі ці сувеніри, таке дивацьке шитво, неоднакове за кольором, формою і матеріалом, — суцільний курйоз. Після обіду на будинках нашої вулиці на світ божий почало з’являтися все це зворушливо криве, полиняле, майже іграшкове ганчір’я.

Близько 17-ї несподівано з’явилася Ільза Р., яку я провідувала в Шарлоттенбурґу десь два тижні тому. Вона пройшла всю довгу дорогу, ще й на підборах, бо не мала іншого взуття: вишукана дама, якою і була раніше. Вона прийшла з планом. Її чоловік знає якогось угорця, якого перед війною занесло до Німеччини. Цей угорець, як вона розповідає, має пачку американських доларів і хоче за їх допомогою щось започаткувати. Найвигідніше, як він гадає, відкрити видавництво, щоб публікувати газети, журнали й книжки. Як він стверджує, всі старі видавництва закрилися, адже були заодно з нацистами. А тепер ця сфера дістанеться першому, хто з’явиться з незаплямованою репутацією і купою паперу. Вони хочуть, щоб я приєдналася, бо вже маю видавничий досвід і вмію верстати. Угорця я не знаю і ніколи раніше про нього не чула, тож усе це здається мені авантюрою. Але, може, я і помиляюся. Хай там як, я дала згоду. Щойно буде фірма, у мене з’явиться довідка з місця роботи і я зможу претендувати на продуктову карту II категорії: замість 300 цілих 500 грамів хліба на день. Важко й уявити!

Доки Ільза була в мене в гостях, зайшла вдова. Ми балакали втрьох, наче на дамських посиденьках. Бракувало тільки кави й солодкого: в мене не було чим їх пригостити. Але ми все одно повеселилися і позмагалися в чорному гуморі на тему зґвалтувань.

Вечір у мене видався тихий. Скрашував його радіоприймач, який мені вдалося відвоювати у покрівельників. Але скоро я його вимкнула. Після джазу, викриттів, Гайнриха Гайне і гуманності почали вихваляти Червону армію, і надто вже солодко, як на моє вухо. Ліпше б вони взагалі нічого не казали або просто й відкрито заявили: «Підводимо тут риску і починаємо з чистого аркуша».

Неділя, 3 череня 1945

Тихий ранок, палюче сонце. Жалюгідні саморобні прапорці додають вулиці яскравих барв. Я тинялася квартирою і готувала свою перлову юшку на електроплитці, що постійно відключалася. Ще дві порції, і перловка скінчиться. Жиру в мене взагалі немає: пайків більше не роздавали. Але в крамниці сказали, що от-от підвезуть російську соняшникову олію. Я бачила широкі золотисті соняшникові поля України. Добре було б.

Поївши, я вирушила в другий похід у Шарлотгенбурґ через похмурий і спорожнілий Берлін. Мої ноги рухаються майже механічно. Я перетворилася на таку собі машину для ходіння.

В Ільзи та її чоловіка я застала того угорця; його і справді охопила жага організації. Чорнявий тип із прямокутним чолом, у свіжовипрасуваній сорочці, який має настільки гарний вигляд, що я починаю вірити в наявність усіх тих доларів. Доволі непевною німецькою він розповідає про те, що планує заснувати першу щоденну газету. Це нове видання він хотів би назвати «Die Neue Tat» — «Нова справа». В нас тепер усе нове. Художник теж там був; він уже навіть придумав поліграфічну шапку для газети: дуже зухвало.

Ба більше, угорець хоче заснувати кілька журналів: один — для жінок, другий — для молоді. Видання для демократичного перевиховання. (Словосполучення він почув по радіо.) Я спитала його, як далеко він уже зайшов у переговорах із росіянами. На це він відповів, що часу ще досить — спершу слід скупити весь папір, який лишився в Берліні, щоб виключити конкуренцію.

Поза сумнівом, цей угорець уважає себе Ульштайном і Герстом майбутнього[34]. Дивлячись на висотні будинки, які стоять у руїнах, він мріє про створення гігантського концерну. Ось як надихають кишені, повні доларів.

Попри мої сумніви і вагання, я відразу підсіла до художника і накидала верстку для першої сторінки газети. Угорець хоче газету великого формату і з багатьма фото. Що стосується друкарських апаратів, то Ільзин чоловік, інженер за фахом, готовий за це взятися. Він знає одну друкарню, досі напівзавалену сміттям. Гадає, що друкарські апарати, які лежать під усім цим мотлохом, можна відкопати, і професіонал зуміє легко привести їх до ладу. Я зауважила, що відкопувати машини можна тільки після того, як російські війська підуть геть. Але пан Р. усміхнувся і припустив, що такі апарати для переможців надто застарілі; з ними є фахівці, і їх цікавить тільки все найкраще та найновіше.

Я успішно повернулася додому. Ноги й досі гудуть від швидкої ходи. Але почуваюся бадьоро і перед чуваю шанс.

Тепер усе залежить від мене. Завтра має початися робота над журналами. За редакцію нам слугуватиме квартира інженера. Там я маю отримувати і обід. Ільза зуміла принести торбу гороху. От і добре.

На вечерю я вигадала невеличкий смаколик. Нашкребла чайну ложку цукру з пакетика і засипала його в маленьку склянку. Тепер опускаю кінчик пальця в солодке і вмочую його, повільно й розважливо; радію кожній цукринці й насолоджуюся солодким кришталиком на язику більше, аніж цілою коробкою шоколаду в мирні часи.

Понеділок, 4 червня 1945

Зранку пішки в Шарлоттенбурґ. Парко. Наші журнали набувають обрисів. Для цього я вже зібрала тексти заборонених авторів, які були під рукою: або в бібліотеці пана Р., або ще десь у будинку. Максим Горький, Джек Лондон, Жуль Ромен, Томас Вулф, а також старші автори, як-то Мопассан, Діккенс, Толстой. Питання тільки в тому, що робити з правами на видання, адже всі старі видавництва припинили роботу. Такі дрібниці угорця не цікавлять. Він за те, щоб друкувати. «Якщо потім хтось прийде і вимагатиме грошей, ми заплатимо». І поплескує себе по кишені. Він уже дістав один велосипед і щедро віддав його в розпорядження «видавництва», яке поки що існує тільки в повітрі.

На обід ми і справді мали горохову юшку, але, на жаль, не таку, як мала би бути. Горох, як сказала Ільза, просто не розварювався. Тому вона перемолола його через м’ясорубку. На смак він жорсткий, як пісок, але заковтнути його можна. Для цього до юшки вона додала шкірку від сала. Цей шматочок дістався мені, адже я мушу багато ходити. Варто б іще раз зважитися; мені здається, я швидко худну. Всі спідниці знову на мені висять.

Близько 18-ї я рушила додому. На вулицях людно через невеликі каравани стомлених людей. Звідки? Куди? Не знаю. Більшість груп рухаються в східному напрямку. Всі вони між собою подібні: вбогі тачки й візки, вантажені мішками, скринями і валізами. Попереду, часто прив’язані мотузками, — жінка або юнак. Позаду — менші діти або дід, який штовхає віз. Майже завжди зверху на купі речей сидить ще одна людська істота: або зовсім маленька, або геть стара. Страшний вигляд у цих старих, що сидять на пожитках, — байдуже, чоловіки це чи жінки. Бліді, слабкі, вже напівмертві мішки з кістьми. В кочових народів, як-то лапландців чи індіанців, безпомічні старі або самі вішаються на гілці дерева, або йдуть вмирати кудись у сніги. Християнський Захід волочить своїх старих за собою, доки ті можуть дихати. Багатьох із них доведеться ховати десь при дорозі.

«Шануй старших». Так, але не тоді, коли йдеться про біженців на возах: тоді для цього немає ані місця, ані часу. Я роздумувала про соціальне становище старших людей, про цінність і гідність довгожителів. Колись літні люди були власниками — тими, хто володів маєтками. В масі тих, хто не має нічого (і майже всі ми нині належимо до цих людей), вік уже нічого не вартий. Він більше не викликає повагу, а тільки вартий співчуття. Але здається, що саме це загрожене становище і заохочує старших людей до дій, пробуджує в них потяг до життя. Солдат-дезертир із нашого будинку розповідав удові, що мусить ховати кожен кусень їжі від своєї старої тещі, бо вона цупить усе, що знайде, і потай це поїдає; не думаючи, вона з’їдає ще й раціон дочки і зятя. Якщо ж їй щось кажеш, то починає нарікати, мовляв, її морять голодом, ледь не вбити хочуть, щоб успадкувати квартиру… Так шановані матрони перетворюються на звірюк, які жадібно впиваються кігтями в рештки свого життя.

Вівторок, 5 червня 1945

Спала я погано: зубний біль. Але все одно встала рано й рушила в Шарлоттенбурґ. Нині знову всюди стяги. В аеропорту начебто приземлилися тисячі союзників: англійці, американці, французи. На їхню честь тріпотять такі ось неоднакові прапорці, результат старань німецьких жінок на цих вихідних. Тим часом російські вантажівки разом із нашими машинами й далі від’їздять геть.

Я біжу й біжу, я все ще машина для ходіння. Щодня я проходжу десь по 20 кілометрів, і це при мінімальному харчуванні. Робота приносить втіху. Щодня угорець вигадує щось новеньке. Він десь чув, що папір, який лишився, видаватимуть лише на шкільні підручники. Тож уже включив їх у свій видавничий план. Він припускає, що найбільший попит буде на сучасні німецькі букварі та російські граматики, тож доручив мені мізкувати в цьому напрямку. Тим часом Ільза пригостила кожного горням зернової кави. О 18-й я вирушила додому (підошви моїх черевиків уже стали тонкими, як папір). Дорогою побачила перший німецький міський транспорт, який знову запрацював, — автобус; курсує щопівгодини, безнадійно переповнений, всередину не протиснешся. Також я побачила, що запустили нову поліцію; незвично худорляві хлопчаки, втомлені, не привертають уваги.

Мокра від поту і з ногами, що гуділи від довгої ходи, я нарешті дійшла додому. На сходах мене перестріла вдова з несподіваною новиною: приходив Ніколай, запитував про мене! Ніколай? Мені довелося добряче напружитися, щоб збагнути, про кого мова: старший лейтенант, банківський інспектор зі старих часів; той Ніколай, який хотів прийти і не прийшов. «О восьмій він обіцяв прийти ще раз, — повідомила вдова. — Він подзвонить відразу тобі в квартиру. Ти рада?»

«Je ne sais pas»[35], — відповіла я, згадавши, що Ніколай знає французьку. Я і справді не знала, радіти чи ні. Після того як Ніколай аж двічі зникав, його реальний прихід здавався мені чимось майже неймовірним. До того ж це було вже доволі давно. Я не хотіла згадувати ті часи. І я була така стомлена.

Не встигла я швидко помитися і зайняти горизонтальне положення, щоб годину подрімати (як я постійно роблю після цих виснажливих походів), як у двері подзвонили. І справді Ніколай. У сутінках коридору ми обмінялися французькими фразами. Коли я запросила його до кімнати й він роздивився мене при світлі, то відчутно злякався: «Що сталося? Чому у вас такий вигляд?» Він сказав, що я страшенно схудла і подалася, і хотів дізнатися, як це сталося за такий короткий час. Ну, тяжка робота, нескінченні походи, постійне відчуття голоду і крихти сухого хліба — в таких умовах неважко фізично здати. Дивно, що мені самій ці зміни не здалися аж такими помітними. Зважитися не було де, а в дзеркалі я бачила себе тільки мимохідь. Але що, все і справді так погано?

[34] Леопольд Ульштайн (1826–1899) — засновник і видавець багатьох німецьких газет, зокрема дуже успішних «Berliner Zeitung» і «Berliner Morgenpost». Крім того, Ульштайн заснував велике німецьке видавництво «Ullstein-Verlag».

[35] Франц.: «Не знаю».