Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вже з тиждень ходять чутки, що південні райони Берліна займуть американці, а західні — британці. Вдова, яку просвітив пан Паулі, вважає тепер, що ми стоїмо на порозі економічного злету. А я не певна; боюся, що для нас не гратиме великої ролі, хто саме нас окупує, — тепер, коли наші переможці так сердечно побраталися на Ельбі. Зачекаймо. Мене тепер не так просто діткнути.

Часом я дивуюся, що надто мало страждаю через розрив із Ґердом. А він же був для мене всім. Можливо, голод притуплює почуття. У мене стільки роботи. Мушу знайти кремінь для газової плити, бо вже скінчилися останні сірники. Треба витирати дощові калюжі в квартирі: дах знову протікає, адже його просто заклали старими дошками. Доводиться бігати й шукати по околицях міста зелень. А ще вистоювати черги по крупу. Часу на душевні переживання не лишається.

Вчора сталося дещо кумедне: перед нашим будинком спинився віз зі старим конем в упряжі — одна шкіра й кості. Чотирирічний Луц Леман ішов повз, тримаючи маму за руку. Він спинився коло воза і замріяним голосом спитав: «Мамо, а коня можна з’їсти?»

Бог знає, що нам іще доведеться їсти. Мені ще далеко до тієї межі, яка становила б загрозу для життя, але не знаю, чи аж так далеко. Я знаю тільки, що хочу вижити — всупереч усім відчуттям і здоровому глузду, просто як тварина.

Чи Ґерд іще думає про мене?

Може, ми все-таки знову зійдемося.

Післямова

Авторка, німкеня, якій на той час було трохи за тридцять, почала 20 квітня 1945 року вести щоденник, сповнений жахливих свідчень. «Сповідь» Жан-Жака Руссо, найвідважніше для свого часу самозвинувачення, відкривається таким реченням: «Я починаю нечувану річ, яка не матиме послідовників»[39]. Важко уявити зачин, який пасував би цій книжці більше.

Коли я вперше тримав рукопис у руках, у мене швидко почали напрошуватися порівняння: з іншими щоденниками, сповідями, великими «самооголеннями». За кілька сторінок уже не з розпусним ексгібіціонізмом Руссо. Натомість обпікали згадки про «Голод» норвежця Кнута Гамсуна; з’явилися страшні асоціації з «Подорожжю на край ночі» француза Луї-Фердінана Селіна; траплялися також уривки, про оголену правдивість яких міг, мабуть, мріяти Генрі Міллер; нарешті я знайшов тут і місток до сповіді вже, на жаль, майже забутого норвежця Ганса Єгера та його «Хворобливого кохання» — однієї з найбезсоромніших і найвідчайдушніших книжок, будь-коли написаних.

Та заклинання великих імен не має слугувати витворенню літературної ієрархії. Навпаки, це має наголосити на неповторності цієї книжки, що постала в найстрашніші дні й ночі — і то не як література (як уже згадувана «Сповідь»), а радше як самопоміч. Дещо можна забути, лише висловивши.

Позаяк мова про документ, а не літературний твір, при створенні якого автор одним оком позирав на публіку, належить дещо сказати про автентичність записів. Я знаю авторку вже чимало років. Вона родом із бюргерської родини, з походженням, із яким п’ятдесят років тому молодій дівчині не «світило» нічого, окрім одруження. Вона отримала чудову шкільну освіту і вже скоро виявила обдарування, які дали їй змогу доволі рано почати самостійне життя. Малюючи, фотографуючи і навчаючись, вона об’їздила велику частину Європи, мандрувала як на північ і південь, так і на схід і захід. Цей досвід і те, що вона пережила під час своїх мандрівок, завадили їй зав’язати контакти з організаціями Третього Райху. Вільна у власних рішеннях, в останній рік війни вона, втім, знаходить роботу в Берліні й лишається там аж доти, коли виїжджати стає вже надто пізно. Коли ж червоний апокаліпсис накрив місто разом із чотирма мільйонами мешканців, які, попри всі евакуації, там залишалися, авторка й почала вести записи. Від п’ятниці 20 квітня до п’ятниці 22 червня вона робила нотатки в старих шкільних зошитах і на окремих папірцях про те, що відбувалося з нею та мешканцями будинку, в якому вона переховувалася.

Пишучи ці рядки, я тримаю перед собою машинописні аркуші. Їхня справжність, яку видно в недбалості коротеньких нотаток олівцем, схвильованість, помітна там, де роздвоюється при натиску перо, суміш стенограм, звичайного письма і таємних позначок (вести такий щоденник було особливо небезпечно), страшні скорочення (знову і знову ці «VG» — «зґвлт» — на позначення зґвалтування), — все це втрачається в друкованому тексті, нейтральному, холодному. Але з рукопису можна відчитати те, що замовчують друковані сторінки.

Я знаю дім, який тут описано, адже жив поблизу. Так я з’ясував, що його мешканці мені більш чи менш знайомі.

В пошуках зниклих друзів 1946 року я знову приїхав до Берліна. Я відвідав цей будинок. Уже на сходах мене просто змели потоком спогадів і переживань. Їх переповідали мені не лише чоловіки, а й жінки та дівчата, і то з таким сповідальницьким запалом, що врешті я, мабуть, зреагував би так само, як приятель авторки, котрий повернувся додому і про якого згадано наприкінці щоденника, — якби сам уже не пережив подібне в інших місцях і не розумів визвольної сили сповіді.

Півроку потому я зустрів авторку вже в іншому місці. З її натяків я довідався про існування щоденника. Знадобилося ще півроку, щоб мені дозволили його прочитати; в ньому я знайшов докладні свідчення всього того, про що знав уже з описів інших. Я прочитав там про людей, з якими був знайомий. Знадобилося ще понад п’ять років, поки мені вдалося переконати авторку оприлюднити цей щоденник, адже він — унікальний.

Все це доводить: у цій книжці є тільки правда й нічого, окрім правди. Давно перевірена формула — «Всі персонажі та події — вигадані; будь-яка подібність із живими або померлими особами є суто випадковою», — до неї не застосовна. Втім, з огляду на певні етичні та політичні причини всі імена та чимало деталей було змінено. А те, що авторка побажала залишитися невідомою, мабуть, не потребує додаткової аргументації.

Читання цього щоденника пробуджує двоякі відчуття. І річ тут в особі самої авторки. Найстрашніше враження справляє холодна відстороненість окремих записів, аж доки перелякано помічаєш, що в тексті немає штучної об’єктивації (як, приміром, у літературному винаході «камери обскура» в Дос Пасоса), — холодом віє просто тому, що замерзли всі чуття, замерзли від жаху. «Певне, то відчай був розладнав мої нерви»[40], — стримано розповідає моряк, який уникнув виру Мальстрему, з оповідання Едґара Аллана По.

Манеру письма авторки теж важко назвати фаталістичною, хоч у її характері й помітні деякі фаталістичні риси. Знаючи обставини, я відразу хотів би відхилити одне запитання, яке, мабуть, виникатиме. Чи могла б авторка в тій чи тій ситуації повестися інакше? Тут я наважуся повторити те, про що вона й сама не раз згадує: завдяки тому, що вона знала російську, вона не раз ставала єдиним дипломатом для цілого дому людей. У війні між східним і західним народами білий прапор ніколи не давав справжнього захисту, і не один посланець-доброволець загинув поміж фронтами.

Хто взагалі має право вишукувати в цьому масовому фатумі моральний вимір, застосовний насправді лише щодо самого себе? Жоден чоловік! — адже надто багато було тих, кому під дулом автомата довелося казати дружині чи доньці: «Ну, йди вже з ними!» А хто ніколи не стояли під прицілом — хай узагалі мовчать. Але й жодна жінка! — якщо вона бодай раз не плила за течією всезагальної долі. Сидячи в безпечному місці, судити й засуджувати аж надто легко.

Вражає, що в цій книжці немає ненависті. Але там, де всі відчуття замерзли, для полум’я ненависті просто не стає місця. Від Зиґмунда Фройда (але тут я застерігаю не робити надто глибоких висновків із популярних понять психоаналізу), ми знаємо, що інстинкти (Triebe) здатні змінювати свою ціль — вони «можуть заступати одне одного, коли енергія одного інстинкту переходить на інший». Для жодного з читачів не буде таємницею, що в мешканців цього берлінського будинку один інстинкт перекривав усі решта: голод. І це інстинкт до виживання за будь-яку ціну.

Важливими також видаються слова, які авторка сказала мені 1947 року: «Ніхто з жертв не має носити пережите як терновий вінець. Принаймні я відчувала: те, що зі мною сталося, вирівняло рахунок». Серед нелюдяності вишукувати справедливість, — як на мене, це найпоказовіша риса цього документа, який саме через це і є document humain, а не document politique.

Тож авторка уникла виру Мальстрему, потай здобувши перемогу і вибравшись із його глибин не завдяки законам фізики, а через те, що вона не здалася. Хоч і мусила зректися себе.

К. В. Керам, серпень 1954

(Курт В. Марек)

Більше не безіменна

Цей щоденник з’явився 74 роки тому. Перекладений сімома мовами (англійською навіть двічі), він пережив не одне перевидання, успішну екранізацію (однойменний фільм Макса Фербербьока 2008 року), кілька театральних інсценізацій і навіть музичну адаптацію. А ще став бестселером серед кількох поколінь читачів і причиною палких дискусій від Німеччини до Сполучених Штатів і Великої Британії, востаннє — вже в 2000-х.

Це вельми цінний історичний документ і надзвичайно відверта розповідь про пережите в самому епіцентрі Другої світової війни, і то в останні, вирішальні її місяці й тижні. Ба більше, це текст, який підважує відразу дві панівні традиції історіографії. Адже мало того що писано його з позиції переможених, то ще й оповідачкою тут постає жінка. Жінка, яка «безсоромно» наважується розповідати про те, про що й згадувати прилюдно вважалося непристойним.

Власне, навіть у Німеччині, де історії про насильницькі дії солдатів Червоної армії від початку не були таємницею, перша публікація цього щоденника в маленькому німецько-швейцарському видавництві Гельмута Коссодо 1959 року викликала хвилю обурення. Авторку, яка завбачливо приховала свою особу, звинуватили, не більше й не менше, у паплюженні честі німецьких жінок. Адже, мовляв, хіба могли вони «так» поводитися (що, до речі, дуже суголосно з тими закидами, які оповідачка чує наприкінці й від свого приятеля Ґерда)? Та й узагалі, для чого вкотре ворушити травми, які всі навпаки намагаються лишити в минулому, щоб якось жити далі[41]? З потоку рецензій і відгуків, які тоді з’явилися, всього кілька були прихильними. Нічого дивного, що після такої хвилі критики й шельмувань авторка, прихована за анонімним статусом, не лише не розкрила власної особи, а й висловила бажання не перевидавати скандальний текст за свого життя.

В середині 1980-х видавець Ганс-Маґнус Енцензберґер спробував розшукати таємничу авторку щоденника, щоб отримати дозвіл на його перевидання, але марно. Через посередників йому відмовили. До нового й остаточного оприлюднення «Жінки в Берліні» залишалося ще майже двадцять років.

Але повернімось у 1945 рік. Як узагалі так сталося, що цей приватний щоденник, писаний по теплому сліду спершу в трьох шкільних зошитах і на випадкових клаптиках паперу, а потім передрукований на друкарській машинці, потрапив до видавців? І хто врешті сама авторка?

[39] Переклад українською цит. за: Жан-Жак Руссо, Сповідь. — Харків: Фоліо, 2016.

[40] Українською цит. в перекладі Олександра Мокровольського / Едґар Алан По. В полоні Мальстрему.

[41] Докладніше про це див: Clarissa Schnabel. Mehr als Anonyma: Eine Frau in Berlin und ihre Kreise. Books on Demand, 2015 (2. Auflage). Фрагменти книжки, а також інші матеріали, деякі англійською мовою, можна знайти в блозі авторки: https://clarissaschnabel.wordpress.com.