Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми сиділи навпроти одне одного за журнальним столиком. Я не могла стримати позіхання через утому, слова тікали з голови; я була така сонна, що взагалі не розуміла, про що Ніколай говорив. Час від часу я збирала себе докупи й наказувала собі бути з ним привітною, адже він поводився дуже виховано, хоч і відчужено. Мабуть, він розраховував на зовсім інший прийом. А може, ця бліда примара, на яку я перетворилася, більше його не приваблювала. Нарешті я зрозуміла, що Ніколай прийшов тільки для того, щоб попрощатися: він уже й зараз не в Берліні, а нині заїхав тільки на день, востаннє, як він сказав. Отож мені не треба вдавати перед ним люб’язність, викликати якийсь інтерес. Але при цьому я все ж відчувала тихий жаль через те, що з Ніколаєм усе склалося саме так. У нього симпатичне обличчя. А на прощання він у коридорі втиснув мені щось у долоню і прошепотів: «En camerades, n’est-ce pas?»[36] Це були грошові купюри, понад двісті марок. І за них він не отримав від мене нічого, окрім кількох фраз, які я майже пропозіхала. За ці гроші я б радо купила собі щось поїсти, навіть якби цього вистачило тільки на скромну вечерю. Але в такі часи кожен міцно тримається за те, що має. Чорний ринок вмирає.

Середа, 6 червня 1945

І знову вечір, машина для ходіння повернулася додому. Надворі ллє. А всередині — оце так радість — у моїй мансарді запрацював водогін. Я набрала повну ванну і поливаю себе водою. Більше ніяких втомливих тягань відер сходами нагору.

Ще один день наполегливої праці. Я ходила з угорцем у пошуках приміщення, яке б можна було орендувати. Перед цим ми були в ратуші, де угорець оформив документи, з печаткою і підписами, що мали підтвердити плани та довести його незаплямованість. Там тинялися дивовижні постаті: юні танцюристи; одна напівкровна єврейка, яка розповідала про свою операцію на носі; літній чоловік із яскраво-рудою ассирійською бородою, який малював «дегенеративні» картини. Вони лізуть із усіх шпарин — типи, яких уже роками не було видно.

Гаряча дискусія з Ільзою та її чоловіком після того, як ми випили по горнятку справжньої зернової кави: чи мусить пан Р. дослухатися до пропозиції і їхати в Москву? Йому пропонують там керівну посаду, добрі гроші… Але Ільза з усіх сил протестує, вже бодай тому, що чоловікові доведеться їхати туди самому. Та він і не хоче. Він прагне і далі дихати повітрям Заходу; наші видавничі плани його збадьорили, і тепер він сподівається, що одного дня зможе знову долучитися до старої доброї чоловічої гри в гроші, владу та великі машини.

Нині союзники домовляються між собою. Радіо передає промови, аж розжарене від усіх тих красивих лозунгів, якими наші колишні вороги вітають одне одного. Я тільки розумію, що нам, німцям, кінець; ми безправна колонія. Цьому я не можу нічим зарадити, — з цим треба змиритися; я хочу тільки спробувати втримати свій маленький кораблик на хвилях. Хай тяжка робота, крихти хліба — але те саме сонце на небі. І, може, серце ще заговорить. У моєму житті було вже все, і то аж забагато!

Четвер, 7 червня 1945

Сьогодні в машини для ходіння вихідний. Вже з самого ранку я зайняла чергу в овочевій крамниці. По гарбуз. На жаль, він виявився квашеним і надто солоним — я не могла його проковтнути. На щастя, я дістала два набори сушених овочів, так звану «суху січку», і торбинку сушеної картоплі. Крім того, в садку перед руїнами я назбирала чималий пучок кропиви, натягнувши вцілілі рукавички з «тривожного набору» при авіанальотах. Я жадібно заковтнула всю зелень, навіть до останньої краплі випила зелений вивар, і почувалася справді посвіжіло.

Потім порахувала, що в мене вже понад два тижні затримки, і пішла вулицею, де сімома будинками нижче бачила вивіску лікарської практики. Я тут іще ніколи не була, тож узагалі не знала, чи лікар приймає. Мені назустріч вийшла білява жінка, на вигляд не старша за мене саму; вона приймала в приміщенні, в якому стояв наскрізний протяг. Замість шибок у віконні рами було вставлено рентгенівські плівки з зображеннями людських грудних клітин. Лікарка не мала охоти до балачок, а відразу взялася до справи.

— Ні, — сказала вона, оглянувши мене. — Я не бачу тут нічого. Все гаразд.

— Але в мене затримка. Раніше такого ніколи не було.

— А ви думаєте, тільки у вас так? У мене теж затримка. Це ж іще й харчування. Тіло заощаджує на кровотечах. Подбайте ліпше про те, щоб у вас на ребрах щось наросло. Тоді й цикл нормалізується.

Лікарка попросила десять марок, і я віддала їх із докорами сумління. Але що вона могла зробити? Наприкінці я наважилася спитати: чи справді жінки, які завагітніли від росіян, приходять, щоб просити про допомогу?

«Ліпше про це не говорити», — суворо відказала вона й відпустила мене.

Тихий вечір, тільки для мене. Вітер шарпає порожніми віконницями, здіймаючи в кімнаті пилюку. І куди мені йти, якщо одного дня повернеться власник квартири? Але одне не викликає сумніву: без мене мансарду вже б давно обчистили покрівельники або інші співвітчизники. Чужі меблі горять ліпше, аніж власні.

П’ятниця, 8 червня 1945

Машина для ходіння знову на ногах. Нині сталося дещо дивовижне: в пробному режимі запустили частину маршруту швидкісного трамваю. Я побачила на платформі червоні й жовті вагони, сходами піднялася, за дві наші старі копійки купила квиток і сіла у трамвай. Всередині на сидіннях уже були люди: всі такі святкові. Двоє відразу зсунулися, щоб звільнити місце для мене. Ми летіли крізь осяяні сонцем руїни та пустирі. Всі мої втомливі й нескінченні хвилини ходи пролітали повз мене. Мені було справді жаль, що скоро доведеться сходити. Їзда тішила, наче подарунок.

Нині я старанно попрацювала. Разом із Ільзою ми розробили ескіз для першого випуску жіночого журналу. Не визначились тільки з назвою видання, тож разом ламали над цим голову. В будь-якому разі, в ній має фігурувати «новий» або «нова».

День страшенно нагадував сон. Здавалося, я розглядаю людей і речі крізь вуаль. Назад — пішки, на зранених ногах, ослабла від голоду. Ільза дає тепер тільки тарілку горохової юшки, кожному по два повні черпаки, щоб розтягнути запаси. Мені здавалося, що в усіх довкола голодні виснажені погляди. Завтра знову піду на пошуки кропиви. Дорогою я звертала увагу на кожну латку зелені.

Повсюди відчуваєш страх за хліб, життя, роботу, платню, за прийдешній день. Гірка, гірка поразка.

Субота, 9 червня 1945

В мене знову вихідний. Ми домовилися, що доки нема їжі, я проходитиму цей виснажливий 20-кілометровий маршрут раз на два дні.

У крамниці, де зареєстрована, я отримала на талони крупу й цукор; наступні дві-три трапези забезпечено. Крім того, я вдягнула захисні рукавички і назбирала цілий пучок пагонів кропиви, а також лободу й листя кульбаби.

По обіді я вперше за сто років знову пішла до перукаря. Мені вимили з волосся добрих півкілограма бруду і зробили холодну завивку. Перукар несподівано звідкись з’явився і зайняв добряче пошарпаний заклад свого зниклого колеги. В останню мить його забрали в Фольксштурм, а родину евакуювали в Тюрингію. Одне дзеркало вціліло, погнутою сушаркою ще можна було так-сяк користуватися. Мова перукаря теж цілком відповідає мирному часові: «Так, прошу, пані. Звісно, радо, пані…» Я вже геть відвикла від такої запопадливості. «Прошу, пані» — це в певному сенсі національна валюта, яка ходить тільки між нами. Перед світом ми — баби на руїнах і посмітюхи.

Неділя, 10 червня 1945

[36] Франц.: «Друзі, чи не так?»