Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Близько пів на четвертої я пішки рушила в Шарлоттенбург, щоб знайти Ільзу. Ільза Р. фотографувала модні покази й була редакторкою одного жіночого журналу перед тим, як вийшла заміж за інженера. Спеціаліст із військової індустрії, який не зміг уникнути генерала «Гельденклаута» і потрапив на фронт.

Після довгих прощань із удовою я рушила в дорогу. Довгі, безлюдні, мертві вулиці. В тунелі, де раніше навіть удень сяяли ліхтарі, панувала суцільна темрява і сморід екскрементів. Коли я там проходила, від переляку в мене гупало серце.

Далі — Шонеберґ. За п’ятнадцять хвилин я зустріла тільки двох людей — жінок: одна з них ішла босоніж, а вени на її ногах були товсті, наче галузки. Все здавалося мені таким спотвореним і примарним — може, через сонячні окуляри, які я вдягнула для захисту від пилу. На перехресті на дерев’яному помості витанцьовувала чорнява росіянка в уніформі. Коли проїздили російські машини, вона вимахувала червоними й жовтими прапорцями і радісно усміхалася. Її пишні груди також витанцьовували. Кілька німців скромно проходили повз із відрами води.

Нескінченно порожні вулиці. Раптом незвично велика громада: може, зо двадцять чи тридцять людей висипали з кінотеатру, де йде російський фільм під назвою «Чапаєв», про що повідомляють вручну мальовані афіші. Якийсь чоловік напівголоса: «Яка ж дурня!» На стінах розклеєно яскраві, теж незграбно розмальовані від руки плакати, що сповіщають про програми вар’єте в різних кнайпах. Артисти — перші в програмі.

По дорозі з гуркотом проїхали велосипеди. Вони й справді торохтіли, адже котилися без шин, — самі обідки: новий дієвий метод, щоб уникнути російської «конфіскації» майна. До речі, в ці дні один німець знайшов колесо, адже росіяни, варто тільки шині проколотися, просто кидають колесо там, де сталася аварія, а собі шукають щось нове й краще.

Далі — зелені вулиці житлових кварталів. Усюди тиша, навіть заціпеніння. Здається, всі поховалися й зачаїлися. Вряди-годи продріботить якесь симпатичне, мило вбране дівча. В пекаря вдова почула, що люди навіть знову почали танцювати.

Мені пересохло в горлі від нервової напруги, коли я звернула на вулицю моєї подруги. Коли ви не бачилися два місяці — і то які місяці! — то вже й не знаєш, чи стоять будинки і чи живі ті люди, які в них мешкали.

Але дім стояв, цілий, хоч і обстріляний та порожній. Я ходила довкола, кликала й свистіла десь чверть години, аж доки вдалося прослизнути всередину з іншою мешканкою. Нагорі в коридорі знайоме ім’я на дверях. Стукаю і кличу. Силкуюся, щоб мене впізнали. Всередині — радісний зойк. І от я знову обіймаюся з жінкою, з якою раніше ми тільки віталися за руку. Чоловік вигукує: «Ну, це ж треба! Прийшла, пританцьовуючи, наче нічого й не сталося!»

Ми спішно обмінюємось із Ільзою першими фразами:

— Ільзо, скільки разів тебе зґвалтували?

— Чотири. А тебе?

— Без поняття. Довелося пройти шлях від тиловика до майора.

Ми сидимо поруч на кухні, п’ємо справжній чай, який витягнули з такої святкової нагоди, їмо хліб із варенням, розповідаємо… Так, усі ми бачили смаленого вовка. Ільзу раз упіймали в підвалі, а решту разів — на другому поверсі, в порожній квартирі, куди її загнали, штовхаючи в спину прикладом. Один із чоловіків, як вона розповіла, хотів переспати з нею, не відкладаючи гвинтівку. Вона страшенно перелякалася й жестами зуміла йому пояснити, що хай спершу зніме зброю. Врешті він так і зробив.

Поки ми з Ільзою обсмоктували цю тему, її чоловік відкланявся, щоб, як він сказав, зайти до сусідів — у них є детекторний радіоприймач, то, може, будуть і якісь новини. Ільза вишкірилася йому вслід: «Ну, звісно. Він не може про це слухати». Його мучать докори сумління, бо він бездіяльно сидів у підвалі, доки івани ділили його дружину. Більше того, під час першого зґвалтування в підвалі він навіть міг її чути. Підозрюю, це було дуже дивне для нього відчуття.

Поза тим, ми користаємося з відсутності пана R, щоб попліткувати по-жіночому. Ільза — випещена жінка, об’їздила весь світ, звична до світського життя. І що вона розповідає про російських кавалерів?

— Жалюгідні, — так вона сказала й зморщила носа. — Без жодної уяви. Прості й грубі, усі до одного (із того, що я чула тут у будинку). Але, може, в тебе кращий досвід із старшими офіцерами.

— Та ні, в цьому сенсі так само.

— Може, вдома в них і справді найновіша планова соціалістична економіка, — зауважила Ільза. — Але в питанні еротики вони не пішли далі Адама і Єви. Я сказала це і своєму чоловікові, щоб його розрадити. — Вона примружує око: — Щоравда, якщо так вбого харчуватися, нещасні чоловіки, звісно, мало на що спроможуться. В мого вже розвинулися комплекси через це; він уважає, що зі своїми зірвиголовами Червона армія мала б дуже непогані шанси серед наших жінок.

Нас це дуже насмішило, і врешті ми зійшлися на тому, що в звичних умовах наші шановні вороги в дев’яноста дев’яти випадках зі ста не мали б серед нас ані найменших шансів. І тільки той єдиний сотий міг би сподіватися на бодай якусь нашу увагу.

Отак ми балакали і жартами мстилися там, хто нас принизили.

Інженер і справді приніс від сусідів кілька новин. Кажуть, Берлін стане міжнародним містом для всіх переможців, а Лейпциг перейде росіянам. Себто Гіммлера схопили. Про Адольфа поки жодних певних новин. Та якщо Ільза здавалася дуже спокійною і відпускала по-дамському іронічні коментарі про теперішній стан справ, її чоловік справляв враження стурбованого і зніченого. Здається, його кар’єрі кінець. Оборонну промисловість, де ще не розбомбили, зараз ліквідовують. Росіяни вивозять німецькі машини. Дорогою мені траплялося багато вантажівок із величезними полінами. Тепер я знаю, що там. Пан Р. боїться, що скотиться соціальною драбиною донизу і стане звичайним робітником. Він уникає контактів і новин, боїться і судомно шукає, де б заробити на кусень хліба. Спробував був улаштуватися в лікарні відповідальним за опалення. Він і досі не опритомнів від поразки. І знову помітно, що ми, жінки, легше витримуємо поразки: нас так просто не похитнеш. Ільза з чоловіком почали вчити російську. Він роздумує, хоч і без охоти, про можливість переїзду в Росію. Адже «звідси вони вивозять усі виробничі засоби». Він не думає, що найближчим часом у нас, німців, знову налагодиться бодай якесь пристойне виробництво. А від сусіда з детекторним приймачем він також чув, що всю Німеччину планують перетворити на картопляні поля. Мусимо вичікувати.

Ще раз і ще раз прощаємось. Бо ж невідомо, чи зустрінемось знову, а якщо й так, то невідомо коли. Дорогою додому я ще забігла до нерідної племінниці вдови (тієї, що скоро стане матір’ю, живе зі своєю подругою Фрідою і чекає на народження малюка). Вона лежала на спині, маленька, мила на вигляд і наче сяяла зсередини. Але випуклий живіт був надто великим для такого худого тільця й виразно випинався вперед. Здавалося, ніби справді бачиш, як майбутня дитина висмоктує соки й сили з материного тіла. Від майбутнього батька, звісно, жодних новин. Мабуть, він геть забув про щоденні потреби в харчах і дровах. В квартирі є лише одна — тепер пса варта — електроплита. Тому дівчата збудували на балконі пічку з цегли, яку дбайливо підживлюють гілками ялини. Доводиться чекати цілу вічність, щоб приготувати бодай якусь кашу. Фріді, крім того, доводиться постійно поратися коло вогню, піддувати й докладати нові гілки. Від хвойної смоли в хаті різдвяний запах.

Після цього — додому. Я все ішла й ішла. Оголошення німецькою і російською, де сказано, що скоро відкриють «вільний ринок». Хто? Для кого? «Стінна газета» називає нових очільників міста. Виключно невідомі імена — мабуть, емігранти, що повернулися з Москви. Мені назустріч пройшли яскраво вбрані італійські солдати; вони співали, несли клунки і валізи — певно, передчували повернення додому. І знову велосипеди без шин, із самими голими обідками. В Шонеберґу стало безлюдніше, а примарний трамвайний тунель чорнів пусткою. Я відчула радість, коли нарешті вийшла з нього і побачила будинки нашого кварталу. Додому я повернулася, наче після довгої мандрівки, і одразу взялася переказувати всі новини.

Стомлені ноги, паркий день. Вечір приніс спокій і дощ.

Вівторок, 22 травня 1945

Вже о шостій ранку вдова снувала квартирою. Ввечері напередодні староста будинку передав їй папірець. (Староста будинку — ще одне нововведення! В нас цю роль виконує чоловік гамбуржанки.) Наказ — розтиражований аркушик, на якому зазначено, що о 8-й вдова має з’явитися в ратуші. Для виконання трудової повинності. Більше нічого. «Було б незле, якби йшлося про висаджування спаржі», — зауважила вона і почала дражнити нашу уяву найсмачнішими стравами, які з неї можна приготувати.

Тож нині я виконувала роль господині — приготувала для себе й пана Паулі юшку з горохового борошна. Близько 14-ї на вулиці перед нашим домом почали голосно кричати: офіційний кликун, як і тисячу років тому. Він облаштувався під кленом і голосно зачитував із аркуша паперу, що всі працездатні чоловіки й жінки віком від 15 до 55 років зобов’язані просто зараз з’явитися в ратушу стосовно трудової повинності.

Це спричинило жваву дискусію на сходах: іти чи не йти? Дружина книгаря виступала за те, аби йти, бо боялася, що інакше нас відведуть примусово. Я її підтримала. Тож ми пішли разом. Я спитала, чи вона вже знає, що з її книгарнею. «Згоріла наприкінці квітня», — лаконічно відказала вона. Але жінка все одно з оптимізмом дивиться в майбутнє. В підвалі, за її словами, лежить величезна скриня з книжками, які вціліли від Третього Райху — переважно «заборонена» література. Себто книжки, які в нас забороняли з 1933 року: передовсім про євреїв та емігрантів, а також книжки наших воєнних супротивників. «Люди зараз жадібні до такого, — каже дружина книгаря. — Ми відбудуємо в книгарні один закуток і облаштуємо платну бібліотеку, звісно, за велику заставу, інакше плакали наші книжки». Я пообіцяла стати першою читачкою; багато чого треба надолужити.

Перед сходами ратуші вже зібралося чимало жінок. І всього кілька чоловіків. Якийсь хлопчина з голосними криками і активно жестикулюючи повносив наші імена в список. Вулиця перед ратушею нагадувала метушливе будівництво. Посеред дороги — траншея, що її викопали з якоюсь таємною воєнною метою (тоді це робили кілька німців і багато закутаних у ватні куртки російських дівчат). Нині ж її закопують. Наші. І в цих діях я принаймні бачу логіку. Ями засипали піском, битою цеглою та чорним пожежним сміттям. Жінки пхають тачки, докочують їх до краю траншеї і викидають вміст у яму. Із усіх бічних вулиць тягнуться живі ланцюги й досипають відро за відром у тачку. Завтра о восьмій ранку я теж маю долучитися до цієї роботи. Я зовсім не проти.