Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На сходах новина: в нашому домі вивели на чисту воду колишнього партійця, райхсамтсляйтера або когось подібного (я не дуже тямлю в нацистській ієрархії). В підвалі я не раз його бачила. І пам’ятаю блондинку, яку сюди направили і яку ніхто до пуття не знав; вона постійно тримала за руку чоловіка, якого теж ніхто не знав, але називали його квартирантом. Дві закохані пташечки. І, як виявилося, він був велике цабе. Хоч зовсім на такого і не виглядав — сидів віддалік у своєму пошарпаному одязі, говорив мало, та й то якісь дурниці. Це і називається вмілим маскуванням.

Мені тільки цікаво, як на нього вийшли. Коханка його не видала. Як розповіла дружина книгаря, вона жалібно квилить тепер у квартирі на четвертому поверсі, де їй навіть не дуже дісталося (за винятком першої ночі, коли прийшло двоє іванів). Вона більше не наважується вийти: боїться, що її одразу ж схоплять. Чоловіка забрали військовою машиною.

Двоякі почуття, коли ми це обговорювали. Не заперечуватиму: я зловтішалась. Нацисти надто дерли кирпу й, особливо в останні роки, прискіпувалися до людей через дрібниці; тепер же мусять спокутувати загальну поразку. І все ж я не хочу бути тією, хто видаватиме цих колишніх горлопанів на розправу. Може, я б думала інакше, якби вони побили мене особисто або ж убили когось із моїх близьких. Але переважно зараз час не так страшної помсти, як дрібної підлості. А він дивився на мене зверхньо; а його дружина ляпнула моїй «Гайль Гітлер»; а ще він більше заробляв і палив товстіші сигари, ніж я, — тож я його нагну і заткну пельку йому і його бабі…

До речі, на сходовій клітці я дізналася, що наступної неділі — Трійця.

П’ятниця, 18 травня 1945

Встала рано, принесла воду, вирушила на пошуки дров. Поволі на дрова в мене вишколюється справді пильне око: жодне полінце не вислизає з мого поля зору. Я знаходжу все нові місця, куди ще ніхто не діставався: в підвалах, руїнах, покинутих бараках. В обід панна Бен принесла нам нові продуктові картки. Вдова, Паулі та я належимо поки що до найнижчої категорії «решти населення». Зі своєї картки я занотовую денний раціон: 300 грамів хліба, 400 грамів картоплі, 20 грамів м’яса, 7 грамів жиру, 30 грамів круп (під якими вони мають на увазі висівки, перловку, вівсяні пластівці тощо), 15 грамів цукру. Крім того, на місяць 100 грамів кавозамінника, 400 грамів солі, 20 грамів справжнього чаю і 25 грамів зернової кави. А ось, наприклад, деякі цифри з картки для І групи (тих, хто виконує важку працю, до якої зараховують також «видатних митців» і технічних спеціалістів, керівників підприємств, священиків, директорів шкіл, епідеміологів і медсестер-інфекціоністок): 600 грамів хліба на день, 100 грамів м’яса, 30 грамів жиру і 60 грамів круп; а ще на місяць 100 грамів кави в зернах. Поміж тим, є ще картки II категорії для робітників і III — для службовців, де відповідно зазначено 500 і 400 грамів хліба на день. Хоча б картоплю розподіляють демократично на всі шлунки. Для представників розумової праці другої категорії передбачено Карту II; може, вдасться, прослизнути сюди.

Відчуваю, що на людей це подіяло заспокійливо. Кожен сидить тепер і вивчає свою картку. Нами знову керують, знову дбають про нас ізгори. Я взагалі здивована, що ми отримаємо так багато і сумніваюся, що розподіли зможуть стати ще пунктуальнішими. Вдова з нетерпінням чекає на каву в зернах і обіцяє, що перше горня підійме за здоров’я Сталіна.

Після обіду я разом із гамбуржанкою та її дочкою Штінхен сходила в ратушу. Жінка попросила мене про це через Штінхен. Здається, дівчина була в Союзі дівчаток[30] старшою, тому зараз боїться покарань, а я, мовляв, можу завадити цьому за допомогою російських слів. Удова приєдналася до нас.

Дорогою до ратуші знову метушня і штовханина. В юрбах чимало чоловіків, але все одно відчувається, що жінок на вулицях значно більше. Навіть побачила жінку в капелюшку — вперше за довгі часи.

Перед деякими банківськими філіями, які ми недавно інспектували зі старшим лейтенантом, поставили вартових: по двоє росіян зі зведеними рушницями. Немає сумніву, що потенційних клієнтів банку це тільки відлякує.

Ратуша знову нагадує вулик. Ми стояли в сутінках коридору й чекали. Довкола нас у темряві снували розмови. Тема — «зальоти».

Так, це цікавить усіх нас, відколи вони почали нас ґвалтувати.

«Приблизно кожна друга жінка вляпалася», — заявив один голос.

Інший пронизливо зреагував на це: «Ну і хай. Все одно можна піти і позбутися».

«Кажуть, Сталін видав указ, що кожна жінка з дитиною від руського отримує картку першої категорії», — зауважив третій голос.

Загальний сміх: «Хочете сказати, що ви б заради цього..?»

«О, ні, ліпше вже собі щось зробити».

Вдова в темряві штовхнула мене і спробувала перехопити мій погляд. Та я не повернулась. Не хочу про це думати. Наступного тижня в цей час я вже знатиму певніше.

«А ви вже були в лікарні?» — пролунало запитання з жіночої черги.

«Ні, а навіщо?»

«Там облаштували пункт обстеження для жінок, які зазнали зґвалтувань. Всі повинні перевіритися. На венеричні хвороби».

Вдова ще раз мене штовхнула. Я ще не знаю, почуваюся чистою, хочу трохи перечекати.

Звісно, зі Штінхен усе пройшло гаразд, ніхто не запитував про її славне минуле. Це теж наче жарт — карати навіть неповнолітніх за речі, які вони робили з волі батьків, учителів і наставників. Як мені відомо з літератури, колись наші предки спалювали дітей за відьмацтво. Але вони бодай вірили, що в цих відьмацьких дітях оселився диявол, зробивши їх своїми речниками. Важко вирахувати, з якого моменту в нашому західному світі на людину починають покладати відповідальність.

Додому з нами йшла жінка з сусіднього будинку. Вона розповіла, що її сусідку по коридору, яка неодноразово пиячила і спала з одним і тим самим росіянином, із пістолета вбив власний чоловік, вистріливши їй у спину коло кухонної плити. Потім же вбивця — колишній службовець Вермахту, якого відправили додому через хворобу серця, — з горя пустив кулю і собі в рот. Їхня дитина, дівчинка семи років, залишилася зовсім сама. «Весь цей час вона й так була у мене, разом із сином, — пояснила жінка. — Тож я з радістю залишу її в себе. Чоловік напевно не буде проти, коли повернеться. Він завжди хотів дівчинку». А батьків загорнули у вовняні ковдри й поспіхом поховали в подвір’ї коло будинку. Пістолет теж закопали. «Добре, що в домі не було нікого з росіян», — додала вона. Бо немає сумніву, що почався б скандал, якби виявили заборонену зброю.

Ми трохи постояли коло могил на трав’янистій галявинці. Гамбуржанка зауважила, що все сталося так, як і мало: якби з Гітлером покінчили ще 20 липня 1944 року, він би напевно не розгубив рештки своєї слави. Багато хто і далі вірив би в померлого. А чи справді він мертвий? А може, втік? Зник на підводному човні? Бо чутки ходять які завгодно. Але ніхто надто на них не зважає.

Ввечері до нас прийшла екземниця і принесла сумну новину: сьогодні вона пішла на Люцовплац, щоб розшукати свого начальника — адвоката, якому багато років допомагала з процесуальними документами. Він був одружений із єврейкою і відмовився з нею розлучатися, через що мусив чимало пережити в Третьому Райху, особливо в останні роки, коли заледве вистачало на хліб. Не один місяць подружжя нетерпляче чекало на звільнення Берліна, цілими ночами вслухалося в радіо й ловило іноземні хвилі. А коли в підвал увірвалися перші росіяни і схотіли жінок, почалася колотнеча і стрілянина. Одна куля відбилася від стіни і рикошетом влучила адвокатові у стегно. Дружина кинулася до росіян, німецькою благала про допомогу. У відповідь її витягли в коридор, де на неї напосіло троє чоловіків, а вона все кричала й голосила: «Але ж я єврейка, єврейка». А чоловік тим часом стік кров’ю. Поховали його в садочку перед будинком. Дружина після того зникла, і ніхто не знає, куди. Мене проймає холод, коли я це пишу. Важко вигадати чи нафантазувати щось подібне; це — жорстокість життя у його крайніх проявах, сліпий фатум. Екземниця плакала, і її сльози збиралися в струпах на щоці. Вона сказала: «Якби ж усе вже було позаду, це нестерпне жалюгідне життя».

Субота, 19 травня 1945

Ми існуємо без газет і справжнього часу, підлаштовуємося під сонце, як квіти. Принісши воду й назбиравши дров, я пішла на закупи. Перше, що отримала на нові картки, — висівки, свинину та цукор. У висівках повно полови, цукор грудками, бо змок, а м’ясо закам’яніло від солі. Але все одно це їжа. І ми їй раді. «Цікаво, чи прийде завтра твій Ніколай», — зауважила вдова, коли я виклала на стіл торбинки й пакунки.

[30] Нім. Jungmädelbund — «Союз дівчаток», наймолодший підрозділ молодіжної організації «Союз німецьких дівчат» (Bund Deutscher Mädel), що, своєю чергою, була частиною Гітлер’юґенду.