Жінка в Берліні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після обіду в нас було свято — хатнє прибирання. Почалося все з вигуку вдови: «Та ти тільки поглянь!» І справді, з крану крапало: справжні пузаті краплі води з нашого водогону, який так довго був зовсім сухий. Ми відкрутили кран на повну, і звідти вистрілив потужний струмінь — спершу коричневий, але вже невдовзі світлий і прозорий. Нарешті дефіцит води позаду, як і нескінченне тягання відер! Принаймні в нас на другому поверсі; бо, як ми згодом дізналися, благословенна вода доходить тільки до четвертого. Але ті, хто живуть вище, можуть тепер носити воду з нашого подвір’я або набирати в сусідів поверхом нижче. І тут варто додати, що знамениті громади й об’єднання — народні, хатні та протиповітряні — поволі розсипаються. Кожен знову замикається в своїх чотирьох стінах і з осторогою добирає оточення, як і личить порядним містянам.

Ми перевернули все в помешканні догори дриґом і затіяли капітальне прибирання. Я ніяк не могла натішитися водою і знай бігала до крану. Під вечір вода скінчилася, але доти ми вже набрали повну ванну.

Дивне відчуття — одне за одним повертати собі «дива техніки», досягнення нового часу. Тепер я вже з нетерпінням чекаю на електрику.

Десь тоді, як у нас кипіла робота, зайшла блондинка. Та сама, яку сюди перенаправили і чийого коханця росіяни позавчора забрали як нацистське цабе. Мені довелося вислухати глянцеву історію про кохання і вірність: «Він казав, що такого кохання, як наше, він раніше не переживав. Це справжнє велике кохання, сказав він мені». Може, це і є мова великого кохання. Але мені ці речення здалися огидними, ніби з найдешевшого фільму чи копійчаного романчика. Вона все нарікала, доки я шурувала коридор:

— Де ж він тепер може бути? Що вони з ним зроблять?

Цього я теж не знала.

Але балакала вона про це недовго і вже скоро перевела розмову на себе:

— А мене вони теж можуть забрати? Може, мені варто звідси втекти? Але куди?

— Дурниці! Ніде не було оголошень, що членам партії треба реєструватися.

А тоді я спитала:

— То хто ж його здав?

Вона стенула плечима:

— Думаю, дружина. Її з дітьми евакуювали до Швібуса[31], але, мабуть, вона вже повернулася додому в Берлін. У них дім у Трептові. Мабуть, там вона почула від когось із сусідів, що він часто з’являвся зі мною, щоб забрати речі.

— А його дружину ви знали?

— Трохи. Я ж раніше була його секретаркою.

Типовий «запасний аеродром»: так берлінці жартома називали «криївки» в чужих спальнях для одружених чоловіків із високого керівництва, яким наказали — і часто до їхньої радості — евакуювати дружин і дітей. Але про евакуйованих «мукіс» — «Mutter-und-Kind-Verschickten», висланих матерів із дітьми, — теж розповідали всілякі історії: про відчинені вікна і веселі походеньки. Не можна безкарно перенести звичайну людину з її моральними слабкостями. Звичне оточення родини, сусідів, полірованих меблів і розписаних погодинно занять, — міцний моральний корсет. Я цілком готова повірити в те, що розлючена дружина видала свого чоловіка — може, і тому, що сподівалася, що й супутницю з «запасного аеродрому» покарають.

— Ой, це було так чарівно, — запевнила мене вона, коли я нарешті відпроваджувала її до дверей, і змахнула з повіки сльозу.

(Липень 1945, дописано на берегах: перша жінка в будинку, яка завела собі американця: кухар, із пузом, м’ясиста шия, тягає нагору пакунки.)

Неділя, Зелені свята, 20 травня 1945

Палючий день. Від раннього ранку наша вулиця відлунювала кроками натовпів людей, які вирішили провідати друзів і родичів в інших районах міста. Ми снідали до одинадцятої пирогом і сумішшю натуральної кави та кавозамінника. Вдова розважала нас усілякими сімейними історіями. Родина — її коник. Та водночас її рідня і справді кумедна, бо майже неосяжна. Її тесть був тричі одружений, з тривалими перервами і пережив двох дружин. І тепер довкола нього крутяться: діти й онуки від кожного з шлюбів; тітки, молодші за небог; дядьки, які ходять в один клас зі своїми небожами. Але й це ще не все. Як стверджує вдова, остання дружина, яка «вижила», вийшла заміж вдруге, за єврея. І хоча її єврейський зведений тесть помер задовго до початку Третього Райху, пляма в родинній історії залишилася. Але нині вдова з задоволенням розповідає про цього тестя й навіть ним хизується.

Після обіду я пішла нагору в своє помешкання під дахом, попорпалася в горах вапна й сміття, винесла надвір відра бруду, підмела підлогу. В трухлявих балконних ящиках вирішила вирощувати кервель та огірочник — а якщо точніше, насипала в пласкі борозни коричневі й чорненькі зернята, з яких має вирости кухонний сад. Якими рослини мають бути на вигляд, я знаю тільки з зображень на пакетиках від зерен, які мені подарувала гамбуржанка з залишків своїх запасів. Після цього я лежала на підлозі тераси на сонечку. Година глибокої радості. Але після того прийшов неспокій. Він нагадує про себе й гризе мене. Я не можу жити далі як рослина, я мушу кудись рухатися, за щось братися. Я почуваюся так, ніби в мене на руках вдалі карти. Але чи зможу я їх так само вдало розіграти? І з ким? Найгірше зараз — це наша відрізаність від світу.

Коли я повернулася до вдови на другий поверх, то застала бурхливу радість. Несподівано й спеціально не шукаючи, вдова знайшла загублену перлинну запонку свого померлого чоловіка; вона натрапила на неї в носаку неодноразово церованої шкарпетки. «Як можна було про таке забути?» — дивується вона заднім числом.

Трійця минула мирно. Від восьмої вечора я чекала на старшого лейтенанта, Ніколая. В середу він спитав мене, чи може нині зайти. Але не прийшов і, мабуть, уже не прийде. Пан Паулі не зміг втриматися від відповідного коментаря.

Понеділок, 21 травня 1945

Понеділок Трійці, але атмосфера вихідного дня взагалі не відчувається. По суті, ніхто зараз не працює за фахом. В Берліні — канікули. Я шукала дрова і наштовхнулася на оголошення, що всі «працівники культури» мають нині з’явитися об одинадцятій в ратушу: художники, журналісти, працівники видавництв. З собою принести трудову, а також зразки власної творчості.

Іду туди. На третьому поверсі черги. Ось вони, не сплутаєш: голови з незвичними зачісками, вигадливий одяг, дівчатка з театру поруч зі старшими художницями, які притягнули з собою картини, що пахнуть олійними фарбами. Ось — чоловікоподібна жінка, а ось — жіночний юнак, що дивиться з-під довгих вій; мабуть, танцюрист. Я стою собі посередині й підслуховую розмови з обох сторін — скажімо, про знаменитого колегу Такого-то, який начебто повісився. Але раптом пронизливий жіночий голос втручається: «Та ні, все навпаки! Тільки зараз стало відомо, що він був наполовину євреєм». Може, це навіть правда. Тепер усі, хто раніше були «не-арійцями», знову повитягували свої родоводи на світло й почали наголошувати на своєму походженні.

Реєстрація виявилася чистою формальністю. Одна літня пані з єврейськими рисами обличчя записувала анкетні дані в товстий зошит, потім давала кожному розписку про реєстрацію, та й по всьому. Чи це щось дасть, підкаже, допоможе? Навряд.

На обід удова відкрила одну з банок консервованої курятини, які дбайливо зберігала ще з 1942 року. Так, це була курятина, але з присмаком засобу проти молі. Банка кілька років простояла в підвалі між килимами й всуціль пропахла нафталіном. Ми голосно реготали. Навіть ненаситний пан Паулі відмовився. Вдова проштовхнула в себе кілька шматків, а решту віддала мені. Я ж знайшла спосіб ковтати, затуливши носа. Хай там як, ще не одну годину після того мене мучила відрижка з нафталіновим присмаком.

[31] Швібус (польск. Свєбодзін) нині є частиною Польщі, входить до Любуського воєводства.