— Дазайн!!! — пролунав на всю хату бойовий клич німецької філософії. Безіменний мавпун схопив мішок, здійняв голову Корчинського догори, немов прапор, враз підскочив до дверей, вибив їх з ноги і вистрибнув у вир битви. — Дазайн!!!
Перед павіаном постала драматична картина. Увесь двір був усипаний фрагментами мотоблоків Таваріщ-2. На одній з таких металобрухтових куп височів Гегемонт Бурштин-Поганяйло і бився одразу з трьома Таваріщамі, відбиваючи дрібні матюки сокирою і рубаючи наліво-направо страшні уркаганські прокльони мечем. Кнехти з Юхименком засіли у квітнику де й досі лежав пришиблений першим закляттям Вакарчук, і вели прицільний вогонь по зграї мотоблоків, що гуділи в небі, як комарі. Час від часу до стріхи долітали кулеметні черги.
Вішну і Арлекін Петрович раз у раз запускали прокляття гробків у Скоморохів, через що ті спалахували, немов елеватори, прямо посеред поля. Їх були сотні, і усі вони, наче зомбі, перли на Нахуй. Відчувалося, що вони вирішили взяти кількістю й, очевидно, мали на це усі шанси.
Пастор самозречено, немов святий Франциск, молився, здійнявши руки до неба, а з нього просто в Долгорукого Гагаріна невпино била могутня блискавка з інтервалом не більше секунди. Через це навколо стояв страшний крупнокаліберний гуркіт, як від артилерійської канонади.
Вьольва Євдокимівна в одній руці тримала дробовик Остапа Вішну, а в іншій ціпок, котрим, немов чаклунською палицею, раз по разу відправляла яскраві аграрні закляття у бік Долгорукого Гагаріна.
— Fuck up, йобаний кацап! Бабах-х-х!!! Сапай-підгортай! Бабах-х-х!!! Бараболя — наша доля! Бабах-х-х!!! — але той велично стояв посеред чорної вигорілої плями, огорнутий триколорним московитським полум’ям, зловтішався і демонічно реготав над героїчними спробами товариства.
— А-ха-ха-ха-х! Суки, съебались по мастям, по областям! Вперед, Россия! Ебитесь проебом, биндеры!
Скоморохі все напирали і невідворотно наближалися до Нахуя. Незчисленні зграї мотоблоків кружляли над полем битви, а набої, між тим, кінчалися. Юхименко вже не стріляв, а лише виспівував з квітника:
— За Україну, за її волю! Таваріщі! Позакривали пиздаки!
Все це побачив павіан в мить, коли пружиною вискочив з хати на двір, і одразу перестрівся поглядами з Вьольвою Євдокимівною.
Та підмигнула, кивнула у бік Долгорукого Гагаріна і мавпун по губах прочитав її епохальний наказ:
— Просто убий його! Ти знаєш, що робити, мавпо! Вперед!
Від побаченого і усвідомленого мавпуна враз охопив бойовий екстаз, немов могутнього ватажка павіанової зграї, котрий саме вийшов у савану на двобій зі знахабнілим конкурентом.
— Дазайн-н-н!!! — несподівано високо заверещала голова Корчинського в його руці і блиснула натхненними очима:
— Браття і сестри!!! Попереду вічність!!! Все йде Нахуй!!! — і в цю саму мить павіан, наче олімпійський герой, технічно жбурнув її прямо в осатанілого від безкарності Гагаріна. Того ледь не розірвало від пихатого реготу, вбивчі кацапські закляття летіли врізнобіч, але голова Корчинського з войовничим співом вже летіла прямо на нього.
Немов ядро з античної катапульти, вона прорізала вусами гаряче повітря навколо Гагаріна і зробила те, на що була здатна найкраще, — вчепилася іклами в кацапський їбальник.
— А-а-а-а-а-а!!! Скоморохи!!! Алеша-а-а!!! Все ко мне!!! Хахлы вконец ахуели!!! — жахливо заголосив від несподіванки та страшного болю Долгорукій Гагарін і вперше похитнувся.
В цю ж таки мить по ньому знову лупанула молитовна молнія Кривавого Пастора, Гагарін захилитався, і за секунду павіан обрушив на нього наймогутнішу аграрну зброю усіх часів і народів — переїбав його мішком буряків по спині.
Мішок, чи то через магічні властивості Нахуя, чи то через павіанову лють, враз проломив культурологічний захист Гагаріна і страшно впиздячився тому прямо між лопаток. Хруснув становий хребет, Гагарін раптом просів, покосився, тужливо гигикнув, обм’як і тяжко обвалився посеред двору, як стара штукатурка.
— Ветер туман порвал! Солнце сквозь щели туч! Здравствуй, мой Магадан! Здравствуй, весенний луч! — останнє уркаганське закляття здійнялося над Долгорукім Гагаріним і розчинилося у повітрі, наче й не було.
У бік квітника покотилася непритомна голова Корчинського, на місці, де щойно лютував метафізичний московит, парувала велика купа гною і увінчував її мішок буряків. Ні люди, ні боги, ні демони, ні пристрої не змогли подолати Гагаріна. Лише чиста, нескаламучена культурними злетами і падіннями стихія виявилася здатною на це. Ім’я цій стихії — дика природа з хвостом, вкупі із застарілими аграрними технологіями.
Раптом земля відчутно здригнулася, затремтіла, з комина повалив дим, і майже одразу прямо в небо вирвався сніп білого вогню. Наче велетенська іскриста веселка, поринув він через небокрай у північно-східному напрямку. Поринув у бік Московії, назустріч Алясці, яка саме наближалася до епіцентру метафізичного вибуху. Вибуху, котрий мав би занапастити планету, а натомість виштовхне московитів разом з їхньою країною за межі матерії. Пан або пропав. Або за кілька хвилин має настати Юрьєв день, або розпочатися новий життєдайний День Брахми.
Мєщєрскіє Скоморохі, всі як один, розгублено зупинилися і згасли на ближніх підступах до святилища. Таваріщі-2, немов по команді, кинулися урізнобіч, поступово їхній огидний гул стих в буряках, але очманілий армігер все ще вимахував полуторним мечем на купі порубаних мотоблоків: — Позакривали пиздаки!
Поступово запала тиша. Товариство мовчки дивилося на білий вогняний промінь. Якби ми або хтось із учасників пригоди мали можливість подивитися на все це діло зверху наприклад, з ближнього космосу, то побачили би наступну картину.
За кілька хвилин тінь накрила центральні регіони РФ, а також Північний Кавказ, Урал, Західний Сибір і Чєрнозємьє. Вона ставала дедалі темнішою, аж поки рівно о дванадцятій ночі не перетворилася на велику континентальну брилу, вкриту горами, лісами, ріками, озерами, льодовиками, покинутими людськими поселеннями і спорожнілими військовими базами НАТО. Це була омріяна московитами Аляска, і вона щиро обрушилася на мрійників.
У цю ж мить в нижньому лівому кутку уявної мапи щось спалахнуло, запульсувало, стратосферу прорізала біла сліпуча дуга і вдарила по місцю зіткнення. Аляска врізалася у тіло Московії, немов флоридський метеорит, а білий струмінь розпався на несчисленну кількість вогняних рукавів і охопив собою цей геологічний бутерброд. Враз він судомно засмикався, наче лабараторний електророзряд, і почорнішав, перетворившися на рухливу і чорну, як ніч, блискавку. Він почав всотувати. По його рукавах заструїлася цивілізаційна плазма, коктейль з фізичних вимірів і культурних кодів, суміш набутків, досягнень, стратегічних планів, мілітарних зазіхань, корисних копалин та історичних струсів. Накрита Аляскою Московія почала швидко всмоктуватися в Нахуй.
Однак товариство, що з відкритими ротами стояло біля святилища, усього цього бачити не могло. Воно бачило лише яскраву світлу дугу, що прорізала небо до самого обрію, як вона заколивалася, як нею пробігла хвиля судом, як вона почорнішала і як Нахуй, немов пилосос, почав всмоктувати у себе Московію. За годину, що вони отак простояли, перед ними промайнуло все — Третьяковська галерея, ансамбль Надєжди Бабкіної, АвтоВАЗ включно з Тольятті, Махачкалінське управління ФСБ по Дагестану, ескадрон гусар лєтучіх, Волго-Донський канал ім. Леніна, могила Ушакова, кінь Жукова, Лєв Лєщєнко, всі альбоми Віктора Цоя, Троїце-Сєргієва Лавра, Чєртаново, Брат-2, гжельський промисел, Карамзін, стояніє на рєкє Угрє, МХАТ, Елістінський дацан, Царь-пушка, Ростов-на-Дону Бєрдяєв, Міністерство оборони РФ, Реріх, Республіка Марій Ел і ще багато чого такого, чого ні в сказкє сказать, ні пером опісать. Коротше кажучи, вся оця кацапська хуйня від А до Я пішла строго Нахуй.
Близько першої ночі струмінь почав коливатися, переривчасто потріскувати і якоїсь миті раптово зник. В санктуарії щось клацнуло, з нього донісся звук задоволеної відрижки, старі двері, увішані ідіотськими табличками, з тріском випали з пройому і гепнулися на ґанок. На небі так само сяяли зорі, в буряках знову заспівали цвіркуни, і лише тіні згаслих Скоморохів стояли, як німі свідки величі того, чого нині уже не існувало. Московія самонаїбнулася, і всі це зрозуміли.
— Це зрада чи перемога? — простогнав з квітника Вакарчук.
— Це Зрадомога, Славко. Зрадомога! — відгукнувся Юхименко.