— Навіщо ви намастили мене цим поросячим гівном? — відчуваючи якусь незрозумілу інтригу, ображено спитав мавпун. Він явно щось пропустив.
— А ти, Томасе, коли ходив срати за дерево, не відчув чогось дивного? Якихось дурнуватих думок, спалаху агресивності, бажання учверити щось нехороше, когось покусати? Було таке? — поцікавилася у павіана стара пані Вьольва.
Мавпун замислився. Він пригадав хвилю взагалі-то не дуже типових для мавпи глобальних роздумів про долю людства, що охопила його в ту сакраментальну мить під ясенем. А потім ще й оце невмотивоване бажання повернутися до фаршрутки і всіх перекусати, а особливо чомусь Вакарчука. Так, дійсно, було таке. Томас поділився цим спостереженням і отримав вердикт.
— Тобі, павіане, ще поталанило, — сказав Арлекін Петрович, — бо отрута не встигла просочитися у твій мозок. Добре, що Вішну Паранірванович наполіг на лікуванні смальцем. Голова Корчинського за певних умов може бути дуже отруйною, її укуси не минають безслідно, і тепер, на жаль, тебе усе життя турбуватимуть раптові напади елітаризму. Це не так страшно, з огляду на те, що ти мавпа. А от якби ти встиг покусати усе наше товариство, то наслідки для нашої справи могли би бути фатальними. Ми не маємо стільки смальця в аптечці, щоби змастити ним велику кількість укусів. Від хронічного і гострого елітаризму допомагає тільки смалець, та й то не всякий, а лише топлений з білої степової свині. Елітаристи, як правило, терпіти не можуть простої мужицької їжі. Це свого роду політична гомеопатія, але тобі ще рано про це думати. Вставай! Україна не жде!
Томас встав, трохи розім’явся, розгублено подивився на присутніх побратимів по пригоді й у свою чергу поцікавився: — А що з головою? Її теж, мабуть, треба змастити смальцем? Чи як?
— Вже не лише змастили, але й напхали, а то звикла хамони жерти і сухими червоними запивати по своїх Андалусіях. Оно лежить в кульку, вся в смальці. Бачив би ти, як вона пручалася! «Браття і сестри! Амінь, — каже! — близяться останні часи!» Але ми і без нього в курсі діла. До речі, треба перевірити, як там обстановка в кульку, бо якщо смалець подіяв і витягнув з неї заразу, то з головою вже можна поговорити про справи. Модернова проукраїнська голова без нападів елітаризму і християнського консерватизму, нехай дарує мені Кривавий Пастор, нам ще ой як знадобиться!
Армігер дістав з-під сидіння кульок з головою, обережно зазирнув всередину, тицьнув туди пальцем і почув знайомий голос: — Якщо ти філософ, скажи мені, в якому котлі ти був?
— Не кусається! На вигляд нормальна, навіть доброзичлива! — повідомив Гегемонт. — Діставати чи хай ще полежить?
— Діставайте, нехай трохи провітриться, — наказав Арлекін Петрович. — І протріть її теж.
— Що скажете, Дмитро Олександрович? — почав прощупувати голову на адекватність Переїбихаудеген, поки Гегемонт шукав ще одну ганчірку. — Як себе почуваєте?
— Хвала Всевишньому, непогано, хоча бувало й краще! Дякую, брате!
— Ага, — продовжив Переїбихаудеген, — чудово. А скажіть, де ми зараз знаходимося, і котра нині епоха? Можете відповісти?
— Звичайно, це не складно! Нахуйський район Полтавської області, наскільки я розумію. На сьогодні це лісостепова зона України, клімат помірно континентальний, помітні сліди людської діяльності, отже, епоху я б визначив як голоцен.
— Варить макітра, ти диви! — армігер був у захваті.
— А чого ж їй не варити? Це ж голова Корчинського, вона розумна, дарма, що схильна до заколотів. А скажіть, — продовжив розпитувати конунг, — що там робиться в Лубянських коридорах? Чи не маєте часом якоїсь інформації від тамтешнього Дмитра Олександровича? І як в ГРУ відреагували на інцидент зі Скоморохом?
Та поворушила вусами, спіймала який-то сигнал, трохи подумала і звітувала: — Зв’язок з Лубянкою обірвався майже одразу після знищення Скомороха тчк. Можу сказати лише, що Долгорукій Гагарін в страшному гніві, Республіка Бурятія вже йобнулася на Луганщину, всіх Скоморохів кинуто на штурм Яготина, якого, скоріш за все, більше не існує на мапі тчк. Натомість надходять сигнали від голів з НАТО і Солт-Лейк-Сіті тчк. Брюссельська голова Корчинського передає, що Штаб-квартира готується до штаб-квартирника, оскільки не сумнівається в успіху операції, тим часом із Солт-Лейк-Сіті сигналізують, що Аляска цілком готова до запуску, залишилося лише активізувати нахуйський портал тчк. Всі очікують від українських колег високого професіоналізму і рішучості. До пів на дванадцяту Нахуй має бути запущений тчк. За даними ЦРУ Долгорукій Гагарін щось запідозрив, але поки що їхні аналітики ніхуя не вдуплили тчк. Втім, конунги СБУ мають бути напоготові до будь-яких сюрпризів тчк. Це все, брате! Амінь! — закінчила голова Корчинського і кліпнула очима. — Дайте мені сухого червоного вина, після смальця трохи сушить.
— Долгорукій Гагарін, — тяжко видохнув Переїбихаудеген. — Якщо він щось пронюхає і заявиться в силі і славі своїй в Нахуй, то нам точно гайки. Я не знаю, як його зупинити.
— Так, не сцяти, чи забули, хто ви такі? — твердо промовила стара Вьольва. — Долгорукій Гагарін істота страшна, це факт, але, думаю, у нас все вийде, навіть якщо він розкусить план і припреться сюди особисто. Я цього гандона давно знаю, не першу тисячу год безчинствує. Ви ще малі були, а він уже засів у Карфагені і підкидав проблем на всю Ойкумену. Каннібал Годунов — так його прозвали римляни через те, що вже тоді він годувався виключно свіжим людським м’ясом. Насилу приборкали паскудника, навіть Карфаген довелося зрити дочиста, але тоді Гагарін ще був молодий і борзий. Хлопці з античного пантеона крепко дали йому просратися!
Втім, він ще не раз з’являвся в історії людства і завжди крепко паскудив. На жаль, ні боги, ні люди, ні демони, ні пристрої не можуть знищити Долгорукого Гагаріна. Це дійсно не в наших силах, бо згідно магічних законів лише той може вбити стихійне явище, хто його породив. Гагаріна ж породила сама природа, отже лише вона і може покласти край його безчинствам. Ну, нічого, цього разу допік уже всіх, якось розберемося. Дай-бо, накриє Аляскою прямо в Кремлі, пікнути не встигне!
— Що вона меле? — пошепки звернувся до Вакарчука спантеличений почутим павіан. — Чи стара їбанулася? Які тисячі років, який ще Карфаген? Які ще боги? Про що вона?
— Не знаю, мавпо, я взагалі нічого не пойняв, якщо чесно. Сам розумієш, пиздіти в твіттер і дійсно в чомусь розбиратися — не одне й те саме. От срати у фейсбук — це дійсно мистецтво. А моя справа видавати ванільні мудрості, а оці всі карфагени-ойкумени я не знаю. Може, вона про щось пожартувала? Оно у голови спитай, — так само на вухо відповів Репостислав, але задумався.
Збентежений Томас трохи покрутився на сидінні, начебто просто так пересів поближче до голови Корчинського, ще трохи посидів і тихенько до неї звернувся, благо гул від двигуна стояв відчутний, та й лекція досі тривала.
— Дмитро Олександрович, чуєте мене? Ви вже не кусаєтеся? — прошепотів павіан і з пересторогою озирнувся довкола.
— Ні, мене вже перевербували, все гаразд, — поворушила вусами голова. — Ти хотів щось спитати? Питай, я слухаю.
— Скажіть, а що стара пані ото верзла про Карфаген, тисячі років, оце все?
— Ти, мавпуне, як видно, досі не зрозумів, з ким їдеш в одній фаршрутці? Томасе, ти...
Але твердий голос Переїбихаудегена не дав голові розвинути думку, і вона слухняно замовкла.
— Так, шановні, попрошу уваги! Ми наближаємося до точки призначення. Зараз паркуємося край дороги, а далі йдемо пішки через буряки. Йти доведеться досить довго. Томасе, загорнеш голову Корчинського в обрядовий рушник, спитай у Вьольви Євдокимівни, вона тобі дасть. Добродії, не забувайте в салоні особисті речі і зброю! Пане Гегемонте, меч, сокира, оце все. Кнехти, ви мене чули?
Автобус сповільнився, пролунав рипучий звук від ручника, фари освітили придорожні кущі, в яких блимнули зелені очі здичавілого кота й одразу зникли. Вже було зовсім темно, стояла тиша, котру порушував тільки хор цвіркунів. Небо було зовсім безхмарне і густо пересипане яскравими серпневими зорями, навіть слабкий вітерець, і той вщух. Останні промені вже невидимого сонця ледь освітлювали небокрай, наближалася ніч. Усе товариство мовчки вийшло з фаршрутки, хтось закурив, армігер дзенькнув обладунком, чіпляючи меча на пояс, останньою з автобуса поважно вийшла Вьольва Євдокимівна, скориставшися галантністю пастора, котрий подав пані руку.
— Йти кілометрів зо п’ять на північ. Не дивіться, що я стара, за годину маємо дістатися. Що там на нас чекає — я напевно не знаю. Можливо, все буде просто — ми з конунгами активуємо Нахуй, і на цьому наша місія закінчиться. Можливо, доведеться пройти якісь незначні формальності, вони щоразу різні. Минулого разу, коли я була тут по роботі в 1648 році, довелося мати справу з надвірною корогвою князя Яреми Вишневецького, котрий чомусь саме в цьому місці надумав збирати військо на покозачених посполитих, а заодно посадити на палю мене і мої клумаки. Не вийшло. Його улюблені Лубни горіли яскраво і довго.