Перший же удар балалайкою по фаршрутці завдав їй значної шкоди, хоча й був не надто влучним. Трикутний інструмент, немов бритва, начисто зрізав частину салону над задніми сидіннями, й одразу по тому на автобус обрушився страшний удар мамою з коромислом. Дах сильно прогнувся, в повітрі стояв зловісний регіт мами і кацапські прокльони.
— З Богом, пане Арлекіне! — обидва конунги разом підвелися з підлоги. Мєщерскій Скоморох знову розмахнувся кацапською мамою для нищівного удару, котрий цілком міг стати вирішальним.
— Ом намах Шивая! Мама дарагая! — крикнув Остап Вішну, і з його сувенірної гетьманської булави прямо по оскаженілій кацапській матері їбанула гаряча жовто-блакитна блискавка. — Ом намах Шивая! Мама дарагая! — ще одна блискавка, ще, і ще одна! Мать густо задимілася, її коромисло спалахнуло, і полум’я одразу перекинулося на сарафан.
Горящая мать загула повногрудним шаляпінським басом і заволала самодіяльне московитське закляття порятунку: — Пройдя трудный путь от сохи до урана! Я смогла приумножить, спасти, сохранить! — і в цю мить горящая мать разом зі своїм коромислом вилетіла з обпеченої руки Мєщєрского Скомороха і широкою іскристою дугою полетіла далеко в поле. Щойно вона впала в кукурудзу, як та зайнялася.
Тяжка, гостра, мов лезо, балалайка знову низько просвистіла над фаршруткою. Юхименко давив на газ, лобове скло було вибите березовою дровинякою, на лобі солдата запеклася кров від глибокої подряпини, під оком сяяв великий синець. Скоморох скажено вив, разом з ним підвивали Томас Якович і Репостислав Вакарчук. Скоморох — від люті, а мавпун з ретранслятором — через тяжкий емоційний струс. Пастор і Гегемонт молилися, перший нижньонімецькою мовою з латинізмами, інший — церковнослов’янською з волинським акцентом.
Скоморох співав інфернального гімну і трощив балалайкою фаршрутку. Та підскакувала, маневрувала, але не здавалася.
Арлекін Петрович вчепився за напіввидертий поручень, підняв правицею тяжку сокиру догори і завдав першого англосаксонського удару.
— Авада Кедавра!!! — з сокири, немов з вогнемета, вилетіло могутнє закляття у вигляді полум’яного струменя. Воно влучило в двері скоморошого їбальника, ті загорілися, але це не спинило його наступу Скоморох напирав ще дужче.
— Смертельне закляття не діє! Вішну Паранірванович! Помагай!
Вони разом націлилися у Скомороха сокирою і булавою: — На раз, два, три!
— Раз, два, три, московит — гори!!! Ом намах Кедавра!!! — з сокири і булави знову вилетіло яскраве полум’я, зійшлося в єдиний гарячій струмінь і вдарило по Скомороху. Ба-ба-х-х-х-х!!! Але той не лише не спинився, а ще більше прискорився.
— Він включив культурологічний захист від індоєвропейських сенсів! Арлекін Петрович! Ми пропали! Тепер його ніщо не зупинить!
— Пожди, дай подумати, треба спробувати заборонену міжнародною конвенцією стару аграрну магію. Колись давно, ще на зорі своєї юності, я знав кілька могутніх аграрних заклять! Але то було так давно, е-хе-хе, я все позабувався! Вішну Паранірванович, закляття гробків, чи як воно називалося? Ви маєте пам’ятати, неолітична магія — це ж ваша сфера!
— А-ба-ба-шо-то-там... щось таке, крутиться в голові! Якби ж атмосфера була спокійнішою, мали б час на роздуми. Треба щось робити, Арлекіне Петровичу, інакше нам гайки!
— Спробую! — промовив Арлекін Петрович і знову здійняв сокиру.
Скоморох вкотре замахнувся балалайкою, їбанув по фаршрутці, але трохи не влучив і виламав здоровенний шмат укравтодорівського асфальта з дорожнього покриття. Видно було, що він почав впадати в некеровану лють і потроху втрачав координацію, однак кожен удар по автобусу міг стати фатальним. Армігер валявся на підлозі разом зі своїм мечем та поламаним арбалетом у вщент побитій кірасі і проломленому бацинеті, з-під якого цибеніла кривава юшка. Вакарчук разом з мавпою забилися під сидіння і там крепко обійнялися, як перед смертю. Пастор, затиснутий в кутку погнутим поручнем, тихо молився, Юхименко героїчно виконував функцію шофера, Остап Вішну трьома руками тримався за все що міг, а четвертою погрожував булавою Скомороху. Його яскраво-жовтий костюм був увесь подраний і вкритий плямами бруду. Обидва кнехти намертво засіли між сидіннями в очікуванні чітких наказів і були напоготові.
— А-ба-ба-ке-да-вра! — сіре око конунга зблиснуло, і знову спалахнула вже трохи пригоріла сокира. Полум’я вдарило в груди Скомороха, той похитнувся, трохи відстав від автобуса, але тут-таки пришвидшився і пішов у рішучу атаку.
— И швец! И жнец! И в гробу мертвец! А-ха-ха!!! — неслося з дверей його їбальника.
— Все, — подумав Арлекін Петрович. — Нам пиздець.
І тут несподівано сталося те, на що ніхто не розраховував.
— Цього разу не вам, синку хе-хе-хе, а ну посунься трохи! — пролунав у салоні чийсь владний голос. Це була вона.
— Трясця твоїй рогатій матері! Дірявий ти лантух з гівном! Купа торішнього гною! Щоб у тебе срака заросла! Щоб тебе пожерла фітофтора! Довгоносик душу поточив! Борозняк кишки погриз! Щоб ти не дожив до учорашнього дня! Та щоб ти здох, смалена кацапська свиня! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!! А-ба-ба-га-ла-ма-га!!!
Гучно вибухнуло стародавнє закляття гробків, в небі щось загуркотіло, спалахнуло, і в Мєщєрского Скомороха їбанула страшна тропічна блискавка. Сила її була настільки руйнівною, що той одразу тріснув, мов гнила радюжка, його корпус відломився від гусеничного шасі, з діри на місці кулеметної турелі повалив густий дим, і він прямо на ходу розпався навпіл. На трасу просипався боєкомлект культурних кодів, по асфальту застрибали і покотилися березові дрова, духовні скрєпи, блискучі самовари різних моделей і розмірів, розлючені ветерани в луснутих окулярах, ікони Ніколая Второго, дерев’яні скобарі, гостро заточені сталеві кокошнікі, православні хрести і таке інше. Фрагменти скоморохового тіла охопив вогонь, все це по інерції котилося за фаршруткою, але стало ясно, що Скоморох таки допиздівся.
— Слава Україні! А-а-а-а-а-а!!! — горланив з потертого водійського крісла Юхименко.
— Перемога!!! — голосило змучене товариство, і навіть найбільш постраждалий від березового залпу армігер, все ще лежачи в проході на підлозі, булькотів щось життєствердне.
Посеред понівеченого салона фаршрутки згорблено, але велично стояла стара Вьольва Євдокимівна. Вона спиралася на вузлуватий ціпок мозолистими руками, погляд її блакитних очей був ясний і строгий, без жодних ознак старечого маразму або приспаності. Вбрана вона була просто, але чепурненько, можна сказати, зі смаком. Чиста свитка білого домашнього полотна з відкладним комірцем, обшита по швах кольоровими шнурами, коштовна візерунчаста хустка яскраво зеленого кольору. З-під свитки визирала темно-червона плахта, край синьої попередниці і святкові сап’янові черевики. Виріз на комір був доволі широкий, вочевидь, для того, аби добре було видно барвисті коралі та великого срібного дукача з викарбуваним на ньому портретом Симона Васильовича Петлюри.
— Пригальмуй трохи, солдатику, — сказала вона, звертаючись до Юхименка. — Зелена зупинка, хлопчики. Що ж ви, як школярі, їй-богу! Ще трохи, і догралися б зі своїми забавками! Як можна було так знехтувати рідним словом! «Авада Кедавра», тьху! Це ж взагалі арамейське закляття! Хто взагалі вас тільки цьому навчив, це ж ганьба! Арлекіне, Остапе, ви давно уже не діти так ризикувати!
— Вьольво Євдокимівно, та ми цейво, е-е-е... — спантеличені конунги дивилися на розкидані трасою залишки Скомороха. «Богдан» повільно котився на нейтральній передачі і врешті зупинився на узбіччі в тіні великого ясена. Певний час у фаршрутці стояла тиша.
— Ми пісяти хочемо! — звернувся з-під сидіння до товариства павіан. — Можна ми зі Славком вийдемо? Я би ще й покакав, — чесно додав Томас Якович. — Дивно, що я взагалі досі не всрався, мабуть, через те, що давно нічого не їв. Останній раз кукурудзину в полі гриз. Обід буде?
— Йдіть, тільки недалеко, — благословив обох Вішну.