Мавпун намацав на підлозі пачку армігерових «Прилук», спитав у досі напруженого Гриші №2 сірники, чемно привітався зі старою і вистрибнув через відсутнє вікно на дорогу. За ним незграбно виліз Вакарчук і одразу побіг за дерево до вітру. Павіан закурив.
— Вьольво Євдокимівно, що ж ви раніше не цейво? Подивіться на автобус, що від нього залишилося, — натурально фаршрутка! Він же ж у нас на балансі, а новий нам не скоро видадуть! — репетував Переїбихаудеген. — І що з того, що я конунг, хіба ви самі не знаєте, який у нас лютий завгосп на базі? Таке жлобисько!
— Е-е-е, допоможіть мені вилізти, е-е-е... — обережно означив свою присутність Кривавий Пастор. — Мене тут трохи придавило, е-е-е...
Остап Вішну підскочив, трьома руками відігнув поручня, четвертою поміг Олександру Валентиновичу встати і обтрусив від пилюки його строгий пасторський костюм.
— Дякую, шановний! Мої вітання, Вьольво Євдокимівно! — галантно привітався пастор. — Ото ви дуже вчасно!
Вішну тим часом, тримаючи під пахвою обріза і булаву, усіма руками активно копирсався в автобусній аптечці, яка дивом не постраждала під час бою, розпаковував бинт і щедро поливав чималий шматок вати спиртом. Він зняв з Гегемонта пошкодженого бацинета, перевірив загальний стан шляхецького здоровля, проквецяв незначні, але криваві подряпини ватою і забинтував. Той, відчувши запах спирту, одразу якось пожвавішав, прийшов до тями і заворушився, вискрипуючи залізним обладунком.
— Схоже на незначний струс мозку, могло бути гірше. Треба буде і павіанову пику роздивитися, бо укус голови Корчинського може бути отруйним, — зауважив Вішну і звернувся до товариства:
— Добродії! Давайте усі разом подякуємо пані Вьольві Євдокимівні за вчасну допомогу! Вона не так часто прокидається, і лише у вкрай важливих справах. Очевидно, справи наші кепські, якщо це сталося.
Усі дещо хаотично, але щиро висловили свою вдячність, заворушилися і взялися обговорювати непростий стан справ. Вакарчук уже повернувся до фаршрутки і заходився викидати через биті шибки кацапські дрова, що валялися по всій підлозі. Гриші кинулися вимітати через перекошені двері бите скло, армігер намагався запхати свого меча у погнуті піхви, а Арлекін Петрович і Вішну вислуховували неприємну нотацію від Вьольви Євдокимівни. Юхименко курив і перепаковував кульок з головою Корчинського, Кривавий Пастор думав, а Томас Якович Сирота тим часом всівся посрати за деревом. Він насмикав листя, підібрав хвоста, зручно вмостився, ще раз закурив і задумався.
«От нахуя писати такі ідіотські книжки? — міркував павіан, дивився удалечінь і тужився. — Що я тут роблю? Це ж натуральний кошмар і повний треш. Боже-боже, і ніяк же ж звідси не вирватися, поки увесь цей маразм не скінчиться, а ще ж, судячи з усього, маємо проїздити Яготин, цю йобану діру на мапі світу! І ще не відомо, який придурок в тому Яготині знову влізе в автобус, аби нарватися в ньому на неприємності. Який-небудь Кшиштоф Кшишна, або Кутх Нікітовіч Вагенбург. А ці Мєщєрскіє Скоморохі, це ж треба було отаке вигадати? Фу, яка гидота! Або вся оця кацапня? Невже воно й справді існує, таке нахабне, люте і підступне? Лізуть і лізуть, нахуй їм та Україна впилася? Ми жили собі, нікого не чіпали, і на тобі — поперли на нас війною!
І коли? Коли й до самих, як казав класик, підкрався пиздець, цього разу мабуть уже остаточний. Юрьєв дєнь. Треба буде у Вьольви Євдокимівни розпитати, бо від цих конунгів нічого не доб’єшся. Ех, здається, людство остаточно схибило, і настають останні дні! Якби ж вони хоч іноді прислухалися до голосу природи, я б їм весь розклад дав як він є, та хіба ж люди прислухатимуться до мавпи?
От колись в Австралії жили аборигени, і нормально жили, між іншим! Вставали удосвіта разом із сонцем, пісяли-какали, трохи вошкалися туди-сюди, потім десь до десятої години ходили збирати корінчики, ловити на сніданок мишку абощо, потім сідали їсти. Їли. Об одинадцятій знову лягали спати, спали до четвертої години дня, прокидалися і знову щось їли. І з цього часу аж до глибокого вечора вони просто пизділи. Просто тупо пизділи, трохи ще танцювали і гримали каменюками для ритму. Знову пизділи, лягали спати і так щодня. Щодня, сорок тисяч років! Сорок, нахуй, тисяч йобаних років! Просто спали, їли і пизділи! Ходили голяка, збирали харчі не більше трьох годин на день, бо, як я вичитав в одному природничому журналі, навколишні умови перекривали усі їхні базові потреби. І ніхто з них жодного разу не їбанувся від нудьги. Все у них було добре і весело, вони були цілком собі щасливі. Це з одного боку, а якщо подивитися з іншого, то виходить, усе не так вже й весело. А якщо не в Австралії? А якщо взяти палеоліт?
Тисячі років нічого не міняється: ні технології, ні соціальний устрій, ні їхня грибна медицина, ні культура, взагалі нічого цікавого не відбувається. Щоправда, клімат, буває, міняється, при тому не завжди у приємний бік. І ось ви знаходитеся в лісі, весь такий кудлатий, з палкою-колупалкою в розвинутих верхніх кінцівках і плетеною очеретяною торбою за плечима. В торбі лежить забитий вами ще вдень їжачок на вечерю і пучок їстівних будяків. Все це екологічно чисте. Зубів у вас лишилося не так уже й багато, але на будяки вистачить, хоча, буває, на погоду вони страшно болять. Ви уже старий пердун, вам щойно стукнуло тридцять рочків. Можливо, ви навіть вождь цілого колективу із двадцяти таких саме кудланів.
Але засада в тому, що ви щойно підвернули ногу, а на вас крізь хащі дивиться здоровенне волохате ракло, а кажучи по-простому — печерний ведмідь. Дивиться з інтересом і думає: «Боже-боже, як все хуйово! В якій глибокій цивілізаційній сраці ви сидите і які ви недосконалі! Зате які смачні!»
Ну, палеоліт — це як приклад. Просто він дійсно дуже затягнувся — сама стабільність, натуральний такий кучмізм. Але ще в цирку мене найбільше прикалував оцей пиздьож про жахливе падіння моралі у наш час і про те, що двадцяте століття було найбільш кривавим в історії людства завдяки світовим війнам. От якби вони дослухалися моєї думки, то знали б, що якщо взяти не просто кількість загиблих, а їхній відсоток відносно кількості людства на актуальну мить, то за все двадцяте століття у війнах загинуло значно менше людей, ніж, наприклад, в дев’ятнадцятому столітті, чи в сімнадцятому, та в будь-якому.
Ба більше! Двадцяте століття в цьому смислі було найспокійнішим з усіх історичних епох! І найморальнішим, просто людей розвелося до дідька багато, тому й масштаби заворушок стали відповідними. Все це треба розуміти, аби не псувати собі нерви ідіотськими рефлексіями, що базуються на прогалинах в елементарних знаннях. А зараз, незважаючи на усі наші негаразди і кров, так взагалі просто кульбабкові часи без тотальних епідемій, масового голоду, з освітою і медичним страхуванням. Зараз будь-який наскрізь хворий довбойоб запросто може дожити до сімдесяти років і більше, залишитися при тому довбойобом, і ніхто не скине його зі скелі, не зжере на ритуальному обіді, аби викликати дощик! І при тому можна ще й у ліфті насрати, тишком-нишком, як часто люблять робити старі довбойоби. А раніше і ліфтів не було!
Все у людей через сраку, вічно вони чимсь недовольні, шо так, шо так. Взяти, приміром, тих самих українців, просто як наочний приклад. Все через дупу! Сам по собі українець, якщо знаходиться в нормальних умовах розвинутої країни, являє собою доволі якісний людський матеріал. Він і їбошити роботу може крепко, і кар’єру будувати, і вопше є цілком приємною людською істотою.
Вдома ж, на своїй землі, ми бачимо те, що бачимо. Дикунський колектив в трєніках під вишиванку! Можливо, все діло в купкуванні? Та наче ні, он в Канаді українці теж кучкуються, і все у них гаразд. І в парламенті канадійському не останні люди, і в бізнесах, і в культурі. Отже, земля! Щось тут не те. Приховалася яка-то аномалія. В нетрях неньки гранітні брили, над ними Гонтові криниці, а в тих криницях кров! Якась досі невідома науці дрібничка, наприклад, незначне випромінення чогось, що цілком може впливати на тутешні мізки і таким чином корегувати поведінкові алгоритми. Вони ж тим часом риються в історичних прикладах та паралелях, шукають рецептів позбавлення. А ларчик, як кажуть кацапи, просто открывался! Це може бути просто хімічний склад місцевих ґрунтів і, як наслідок, — патологічна хімія мозку! Ха! Отруйні землі, чий народ видає високотехнологічного гопака за кордоном, а вдома навіть мішок картоплі не може вкрасти так, щоби ніхто цього не помітив! Щойно німці вивезли вагони нашого чорнозему до своєї Тюрингії, як одразу втратили войовничість. Земля. Час її окропити. Українці, ненавиджу вас, гандони! Зараз вернуся в автобус і всіх перекусаю, суки, заїбали!»
Тут мавпун загарчав, піднатужився і окропив землю. — Фух! Просрався в прямому і переносному сенсі цього слова!
Він протер дупу листячком, плюнув на долоні і побіг до фаршрутки з почуттям не дарма згаяного часу. Обдумав усе, що хотів обдумати, наклав непогану купу під деревом, двічі покурив. Все добре. Зараз він їм покаже!
Мавпун швидко добіг до автобуса, з розбігу вскочив у вже прибраний салон, хижо зблиснув іклами і одразу отримав від Гриші №2 простий, але чітко поставлений гук в пику. Томас спотикнувся, ще раз отримав по пиці від Гриші №1, впав на підлогу і вирубився.
Починаючи з цього місця в книжці доволі довго нічого не відбувається, тобто відбувається, але ніхто цього не бачить і майже не чує, бо мавпун, чиїми очима ми слідкуємо за подіями, знаходиться у напівкоматозному стані. Лише зрідка до нього доносяться чиїсь голоси, шурхіт та іноді його охоплює глибоке відчуття космічної самотності.
— Гриша, це перебор, достаньо було йобнути один раз, тепер невідомо коли він оклигає, — лунав у затуманеній свідомості павіана голос Кривавого Пастора.
— Олександре Валентиновичу, вибачайте, але ж ви самі казали, що це сугубо в його інтересах, і діяти треба рішуче. Ми діяли рішуче! Нічого страшного з ним не станеться, у нього черепуха, як у неандертальця. Оно дивіться, у мене аж рука почервоніла! Крепка кабіна, струсу не буде, заодно відіспиться трохи і відпочине.
— Я так розумію, він уже відпочив за деревом ніхуйово. Треба вшиватися, бо аж сюди несе.
Двері «Богдана» із сопінням так-сяк зачинилися, двигун кілька разів пропердівся, і товариство знову рушило в путь.
Нахуй
Червоне, як серпневий помідор, сонце нависло над обрієм, потроху підкрадалися вечірні сутінки, а фаршрутка перла абсолютно порожньою трасою нахуй. Точніше, в Нахуй.
Юхименко знову був за кермом, і щойно товариство проїхало великий придорожній знак з написом «Вас вітає Нахуйський рйн. Польтавської обл.», що виблискував у вечірніх променях флюоресцентними літерами. Обабіч дороги розкинулися пишні бурякові плантації, подекуди траплялися живописні грабові посадки і високі тополі.
В салоні точилася гучна, з огляду на повну відсутність скла у вікнах, бесіда, що іноді переходила у формат цікавих просвітницьких лекцій, і гуляв приємний теплий вітерець.