Фаршрутка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пролог

Українці усіх можливих конструкцій, форм і кольорів пики! Ця мить настала, і світ знову бачить видані на коштовному папері пригоди балакучої мавпи породи павіан. Не кожна мавпа здатна до нормальних пригод, це зрозуміло, але конкретно ця цілком собі здатна, оскільки набула людського життєвого досвіду і навіть вийшла за його межі. Сюжет мавпунського життя простий та водночас насичений драматичними епізодами, кризами і боротьбою. Павіан має уредний характер, чоловічу стать, наділений схильністю до фрустрацій та рефлексій, а також кмітливістю.

Крім того, а це важливо, павіан має ім’я, прізвище та по-батькові. Звати його Томас Якович Сирота і це ім’я він поцупив разом із паспортними даними одного нікчеми ще на початку попередньої книжки[1], коли тікав з провінційного цирку на волю. Фактично, свою людську кар’єру він розпочав з крадіжки, і не простої, а крадіжки сенсів, якщо хочете — цілого світогляду. Дійсно, як нам уже відомо з попередньої оповідки, павіан Томас, потомствений цирковий кріпак, усе своє життя пропрацював у мандрівному цирку, що більше нагадував СІЗО, аніж розважальний заклад. Ночами, сидячи у клітці, він мріяв про волю, конфліктував крізь ґрати з іншими цирковими тваринами і вчив українську мову. Так-так, шановні! Окремі мавпи наділені більшими лінгвістичними здібностями, ніж певна порода громадян нашої країни.

Звичайно, Томас Якович мав дуже специфічну мотивацію до вивчення мови, яку йому диктувало саме середовище, але на снобізм він точно не страждав. Мавпун не довіряв людям і хотів розібратися, як саме вони влаштовані зсередини. Просто так сталося, що саме ці люди були паспортними українцями з усіма довідками та ідентифікаційними кодами. Отже, Томас українізувався через недовіру але це вже інша розмова. «Краще так, аніж усе життя бути добросердим ідіотом і пускати ротом соціал-демократичні бульбашки!» — думав Томас Якович і вважав себе переконаним націонал-спеціалістом, ким, власне, й був.

У мить, коли мавпун знову з’являється на сторінках літературного твору, він наділений ще й неабиякою упрілістю, рішучістю і легким переляком. Це й не дивно, адже саме зараз Томас Якович вистрибує з нічного потяга, котрий суне із шаленою швидкістю на Київ, бо крізь усі вагони за павіаном женуться троє мусорів з метою впаяти йому штраф у триста гривень. Грошей, між тим, нема, через що проїзд і став для нього безкоштовним.

Мусимо нагадати фрагмент епілогу з попередньої книжки, бо саме в ньому закладено підмурок для нової, не менш ідіотської історії.

Томас втік з основного місця роботи, а саме з цирку, скориставшися недбалістю та стихійним алкоголізмом персоналу. Звичайно, а інакше й бути не могло, він одразу обрав найбільш очевидний курс — на Київ. Бо, по-перше, він знав про його існування, а по-друге, неодноразово чув, що туди всі пруться у пошуках щастя, роботи, перспектив, просто харчів, особливого статусу тощо. Ну, і по-третє, вокзал був неподалік, і це стало свого роду запрошенням до нового, вільного життя. Але вільне життя ніколи не буває спокійним, послідовним, стабільним, легкодосяжним. Томас Якович відчув це майже одразу, в тамбурі плацкартного вагона, де встиг лише кілька разів перекурити, трохи помріяти і ненадовго заснути на підлозі. Одразу після цього розпочався новий етап його творчих походеньок, іншими словами — мавпун встряг у неприємну пригоду.

Отже, почнемо занурення з диспозиції та загальної атмосфери, що склалася на момент стрибка у придорожні хащі. Ніч, брудні прокльони, мавпа, що гепнулася сракою в колючі будяки, а пикою крепко проїхалася по крупному гравію. Ось-ось має розгорнутися драма.

Фаршрутка

Мінус три! — захеканий павіан видерся з будяків, харкнув кількома закривавленими зубами під ноги та озирнувся довкола. Кругом стояла майже непроглядна темрява, пульсувала незвична після плацкартних перегонів тиша, якщо не зважати на вже далекий шум поїзда, що віддалявся, та погрозливий гуркіт дощових хмар, котрі готувалися їбанути по останньому вагону блискавкою, про що, звичайно, ніхто поки не здогадувався.

«Хвоста не поламав, а зуби вже якось вставлю, аби ікла були на місці», — подумки зазначив павіан і повернувся у бік поїзда, щоби скрутити навздогін дулю. Аж тут небо розірвало страшним електричним розрядом, і блискавка розміром з півнеба лупанула прямо в останній вагон, де щойно лютували троє мусорів і кілька підгулявших громадян.

Здалеку було видно, як хвіст поїзда високо підскочив, уражений блискавкою, водночас щось вибухнуло в самому вагоні, він яскраво запалав, і стало зрозуміло, що людство вчергове втратило кількадесят своїх постійних членів, чимало зручних спортивних костюмів, щонайменше одну загорнуту в газету печену курку а також деякий запас алкоголю.

Далечінь заповнилася спалахами техногенної катастрофи, панічними криками окремих пасажирів, яким вдалося вистрибнути із залізничної пастки в самих трусах і при цьому не забитися насмерть. Небо знову готувалося покарати блискавкою що-небудь металеве, воно блимало вогняними плямами крізь тяжкі хмари, вітер посилювався і починався дощ.

— Та це який-то пиздець, а-ха-ха-ха! — радісно підскочив і закричав павіан. — Так вам і треба, їбаньки! Бодай би вас усіх так побило! Прощавайте! А-ха-ха-ха!

Він оцінив обстановку, зрозумів, що звідси треба якомога швидше вшиватися, бо скоро, так чи інакше, тут почнеться операція з порятунку цього підгорілого людського колективу.

«Треба тікати, а до того десь перетовктися, обсохнути і щось пожерти. Бажано вийти на трасу, — думав мавпун. — О, мабуть, ось туди, щось у далечині наче як світиться.»

Він уже призвичаївся до сутінків і упевнено поломився з-під залізничної колії у кукурудзяне поле, що оточувало путь з обидвох боків. Хащі були такі густі й височенні, що більше скидалися на пишний тропічний ліс, аніж на фермерську ниву. Невеличкий Томас Якович розчинився в їхніх нетрях і таким чином визначив свою подальшу долю.

Він біг крізь врожай, просто на ходу обгризаючи свіжу соковиту кукурудзину, і вибудовував плани, переважно подумки, а часом навіть уголос. Якби поблизу зачаїлися слухачі, вони почули би наступну маячню.

«Якась дуже каламутна історія. Треба пригадати усе покроково, бо щось тут явно не так. Я просто їхав у поїзді на Київ, курив у тамбурі, думав про щось цікаве, але про що — не пригадаю, як відрубило. Тоді заснув, щось мені снилося, щось насичене, а потім мене розбудили мусора. І що вони від мене хотіли? Штраф хотіли, що ж іще можуть хотіти мусора. Але здається, я про щось забувся, про щось дійсно важливе. Щось зі мною сталося, поки я їхав тим поїздом. А може, просто наснилося? Ні, щось таки було, але що саме? Що було до поїзда?

Ось я втік з циркової клітки на волю, ось скрутив голову пітону, потім потягнув барсетку з документами, тоді насрав у кабіні циркової вантажівки. Що було далі? Далі позичив у нічному ларьку грошей, здер штані з якогось волоцюги, щоби не світити хвостом, і подався на вокзал, де вскочив у вагон. Потім стирчав у тамбурі, аж поки не заснув і не був майже схоплений зненацькими мусорами. І ось я тут, біжу по кукурудзі, ось штані, ось барсетка, а кульок з буряками лишився у вагоні. Це і все; але ж я дупою відчуваю, що десь причаївся новий досвід, але який? Курва, та хуй на нього, потім поміркую. Зараз важливіше вийти на дорогу, а там побачу. О, а де мої «Прилуки»? А, осьо вони, фух-х-х, треба стати покурити».

Павіан різко обірвав свій скажений галоп, вийняв з кишені крадених трєніків пожмакану пачку міцних «Прилук», намацав сируваті сірники, насилу видобув з них вогонь і закурив. Він стояв у кукурудзі й продовжував ганяти по макітрі думку, бо саме таким чином мислять мавпи — хаотичними рефлексіями і підозрами.

«От я, обична ж мавпа, — думав він під сигарету — а нам, мавпам, чого не хватає? Нам гостро не хватає соціальних ліфтів. Оцей соціальний ліфт, з котрого я так вчасно вистрибнув, застряг між мандрівним цирком і столичним зоопарком, ще й згорів, хе-хе! Цирк теж треба було спалити на прощання, щоби не крутила ностальгія за недоїдками. Не встиг помститися цій буцегарні, але буде вам кара, довбані арлекіни! Ненавиджу усім серцем, хоча нема чого згадувати про той цирк. За ностальгію теж треба карати, бо ностальгія — це непродуктивно. Нахуй — значить, нахуй! Навіть я, мавпа, і то це розумію. Хоча звідки у мавпи може бути ностальгія? Тьху! Проклята українізація довела нормальну тварину до сказу. Не можна вірити усім цим етологам, політологам, культурологам, антропологам, місцевим вченим і волхвам. Вірити можна лише голосу природи, бо хуй просциш, що той голос меле. Завжди лишається простір для розуміння.

До речі, єдиний з доступних голосів природи, котрий можуть почути людські довбойоби, — це голос мавпи, яка вміє говорити по-українськи і робе це гучно та на регулярній основі. А це ж мій голос і є, бо інші мавпи по-українськи не навчені. Може, в цьому і є моє покликання? Нести істину цим безхвостим пройдисвітам? Чи може, я пророк? Або рятівник людства? Томас Якович Сирота — це ж, мабуть, не просто так?»

Ця розумова калапеця булькотіла у його голові, й він сам їй дивувався, бо не розумів, звідки приходять такі дивні думки. Але вони перли і перли невпинним потоком, гуркотіли, як Дніпрогес, і підкипали, немов відро з розпеченим бітумом. Томас Якович докурив, кинув недопалок у сутінки і знову поломився крізь хащі у пошуках траси, на якій, він був у цьому упевнений, можна буде спіймати якусь маршрутку на Київ, або хоч би до найближчого райцентру. Він уже майже знав, що робитиме далі, й тому поспішав. Над полем ширився шурхіт листя і хрумкіт стебел з-під істоти, що прямувала у власне майбутнє, яке, щоправда, було доволі непевним.

Тим часом на обрії уже замайорів схід сонця, трохи розвиднілося, гроза потихеньку вщухала, і промоклий Томас відчув, що рішення таки прийнято.

«Все в руках Небесного Павіана! — думав мавпун. — Мушу їхати на Київ, бо не можна здаватися посеред дороги. Доїду!»

Отак, під поліфонічний хор думок мавпун наближався до траси обласного значення, котрою, незважаючи на ранішній час, вже перли перегружені фури, вкриті замизканим брезентом, кралися у своїх аграрних справах селянські «Москвичі», покручені й у сотий раз перефарбовані, немов старі шльондри, поважно пересувалися здоровенні комбайни із синьолобими водіями всередині. Область приготувалася до жнив, разом з нею стати жнецем приготувався й Томас Якович.

Раптом кукурудзяна стихія обірвалася колючими будяками, і він вискочив прямо на автобусну зупинку, поблизу якої стовбичив складений з бетонних плит громадський сральник на два гнізда, з усіх боків обмальований номерами телефонів, брудною лайкою та плебейськими іменами типу Руля і Свєтка. Томас помітив, що дівочі імена були написані переважно гівном. Цьому він абсолютно не здивувався.

Мавпун відхекався, наблизився до зупинки, уважно озирнувся навкруги, став і знову закурив свої смердючі «Прилуки». Він був не один. Всередині, на старій підгнилій лаві ховався від дороги літній, але крепкий ще чоловік у старомодному колгоспному піджаку, в білому кульку з магазина на голові (вочевидь, прикраса на дощ) і в огромних через налиплу багнюку гумових чоботях незрозумілого кольору та розміру У натруджених засмаглих руках він тримав тяжку сокиру, з кишені піджака стирчала мантачка, котрою зазвичай такі грубі сокири й підводять. Чоловік спав, йому снилося щось цікаве, бо час від часу він мугикав під носа непойми що і непрогнозовано смикався у різні боки. Сокира погрозливо намагалася випасти з його цупких пальців, але вони дійсно були цупкими, тож ні — не випадала.

— Діду! П’яний чи шо?! — гаркнув павіан прямо на вухо чоловікові й одразу вмостився на лаву. — Прокидайся, старий, стріха горить! Г-г-г!

[1] Семесюк І. Еволюція або смерть! Пригоди павіана Томаса. — К.: Люта справа, 2016.