— Гриша! — гукнув кнехтів Переїбихаудеген. — Швидко видай пану лицарю арбалет і болти до нього! Все це ви знайдете за торбами під задніми сидіннями! Стволи на місці?
— Так, мій конунг! — стисло прогарчав, немов готовий до сутички пітбуль, один з кнехтів і вийняв з-під вишиванки свого глока. Всі одразу помітили, що, окрім автоматичного пістолета, за поясом у Гриші №1 було ще кілька магазинів збільшеної ємності.
Гриша №2 вже перевіряв затвор повнорозмірного узі й розкладав на сидінні додаткові магазини, штук, мабуть, з п’ятнадцять, якщо не більше.
— Юхименко! Зверху подивись, там за вогнегасником лежить калаш і кілька рожків до нього! Давай! Розберись там!
Боєць стрімголів кинувся до вогнегасника виконувати наказ конунга.
— Остапе Паранірвановичу! Агов!
Але Вішну уже тримав у руках обріз з помпового дробовика, що, як виявилося, увесь цей час був приниканий в складках олімпійського костюма: — Маємо те, що маємо!
— Згодиться, якщо діло дійде до ближнього бою! — схвалив Арлекін Петрович. — А ви, пасторе, моліться!
— З нами Бог! Кацапам пизда, па-любому! Маю в запасі одну вбивчу молитву! — войовничо відповів Олександр Валентинович і рішуче закрив свого підручника з демонології на найцікавішому місці.
— Вакарчук! Вакарчук! — наказово звернувся то Репостислава Остап Вішну.
— Шо такоє?
— У кризові моменти співатимеш бадьорих пісень! Для підтримки бойового духу! Чув? Ти митець чи хто?
— Пойняв! Співатиму «Веселі, брате, часи настали», — на диво жваво відгукнувся ретранслятор. — На ютубі майже сімсот тисяч переглядів!
— Вьольво Євдокимівно! Пані! Спите?
Стара досі перебувала у стані фольклорного анабіозу і ніяк не реагувала на організаційну колотнечу.
— Та й хуй на вас, аби не заважали. Гриші! Сховайте Євдокимівну за переднім сидінням і чимось накрийте, а то мало що може статися. Тільки дуже делікатно, і клумаки теж не забудьте. І голову Корчинського теж туди, аби не мотилялася по проходу!
Кнехти шанобливо зняли з Вьольви Євдокимівни армігерів бацинет, підхопили стару під руки і разом з клумаками обережно утрамбували між автобусною торпедою і сидінням. Туди ж запхали голову в кульку і вогнегасник.
— Мавпа! Павіан Якович!
— И-и-и-и-и-и-и!!! — як міг, процідив крізь солону слину мавпун.
— Ясно, сиди і міцно тримайся за поручні, — з деяким навіть співчуттям промовив Вішну і поплескав Томаса по плечу, від чого той булькнув рожевими шмарклями з носа.
Фаршрутка неслася по трасі, нічого начебто не віщувало біди, але все ж таки відчувалося, що лихо десь поряд. І дійсно, події почали розгортатися доволі швидко. Спочатку все було тихо, а потім навалився низький гул, уже знайомий за першим бомбардуванням ярославським бароко, і цього разу діло було значно серйознішим. Раптом невідомо звідки обабіч дороги і на саму трасу почали сипатися досі невеликі, але все одно вбивчі шматки якихось антикварних заводських конструкцій.
— Пиздець, шановні! Здається, це Чєлябінск! Вони хочуть скинути на нас Чєлябінск! — вигукнув з водійського місця Арлекін Петрович.
І в цю саму мить різко здійнявся руйнівний вітер та почалося потужне торнадо зі здобутків першої хвилі радянської індустріалізації. Спочатку прямо з неба прилетіла циклопічна заводська домна. На щастя, вона врізалася просто в поле, але результат цього падіння усіх приголомшив. Угору здійнялася величезна хмара чорнозему, перемішаного з тоннами бетону та арматури.
— Тут ніяке узі не поможе! — крикнув Гриша №2. — Вся надія на вас і на пана пастора!
— Моліться, пасторе! — коротко підсумував Арлекін Петрович і щосили втопив педаль газу.
Кривавий Пастор гаряче замолився дивною сумішшю нижньонімецької говірки і крепких механізаторських матюків, а фаршрутка, немов космічна комета, летіла крізь промислову зливу, що містила у собі місто Чєлябінск. Фабричні цехи, гігантські розпечені домни, фрагменти дев’ятиповерхівок з московитами всередині, потрощені лінії високовольтних передач, трамвайні депо, нічні ларьки з кислим кацапським пивом і цигарками, цілі автомобільні розв’язки тощо. На фаршрутку одномоментно обрушилося з неба ціле кацапське місто. Крім того, немов горох, з неба посипалися очманілі громадяни Російської Федерації, сотні тисяч осіб різних верств і соціальних станів. Одна з них, немов комаха, заляпала собою лобове скло фаршрутки, але, на щастя, не заподіявши при цьому суттєвої шкоди.
Скоріше за все, це було результатом палкої молитви Кривавого Пастора. Олександр Валентинович гаряче молився, а фаршрутка уникала не лише пошкоджень, але й моментального зникнення. Це було диво! З двадцять хвилин, чи близько того, автобус на шаленій швидкості нісся крізь перемелений на друзки Чєлябінск і чорну хмару лупленої кацапні. Товариство повчіплялося руками і ногами за стільці та поручні і завзято заздрило Остапу Вішну, котрий завдяки своїй природній чотирирукості, немов павук, вхопився взагалі за все, до чого можна було дотягнутися.
Здавалося, що це ніколи не скінчиться, але спітнілий Переїбихаудеген нарешті помітив попереду маленьку світлу пляму, схожу на вихід з кошмарного тунеля. І дійсно, пляма почала мерехтіти та поступово збільшуватися, кругом трохи розвиднілося, і в якусь мить автобус, мов куля, вискочив на чисту й неушкоджену трасу. Все у цьому світі має межі, навіть такий бетонований непотріб, як Чєлябінск.
— Не віриться, ой не віриться! Панове-браття! Проскочили! Проскочили! Е-ге-гей!!! — з радісним полегшенням загорланив волинський армігер, і фаршрутка разом зітхнула.
— Дякуйте Кривавому Пастору! — досить емоційно додав Арлекін Петрович. — Таких брудних і дієвих молитов я не чув ніколи! Але рано радієте, панове! Якщо їм не вдалося зупинити нас Чєлябінском, то чекайте на Скоморохів, це однозначно. Всім готуватися до бою!