Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тоді ховаються стрижі і дрімають пустельґи. Тоді кабани лягають під яблунями і риби завмирають у прохолодній воді. Тоді все навколо завмирає і Місто перетворюється на пустку. І ти на рубероїді спиш. Вкриваєшся мохом, обростаєш мушлями і тонеш в болоті, злизуєш тріщини з пошерхлих губ.

Ми так некисло наскирдячили, натягали на дах віконних рам, ламаних стільців та штахетин і розпалили сигнальне багаття, матюкаючи тих камуфляжних мужиків з рушницями на пів-Києва. Я травив Наокі про Івана Купала, а він — ледь тримався на ногах. Ікумі зрозуміла, що стрибати через вогонь прикольно, та про вінок довго не могла второпати. Не знаю, чи є якийсь адекватний японський відповідник слову «вінок». Треба вчити японську. Я хочу поспілкуватися з цією навіженою сам на сам.

Вночі тут надзвичайно темно. Навіть коли видертися іржавою пожежною драбиною на карколами і зламності найвищих дахів — ніде на горизонті не видно заґрави з електричного сяйва сусідніх міст. Тільки зорі. Найрясніші цятки, так ніби хтось сипонув круглого рису на чорний шовк. Чумацький Шлях тут западає глибоко в душу, ранить її, а з тієї рани повільно стікає сяйво ґалактичного ядра.

Молочна пляма Чумацького Шляху підсвічує арку дружби народів біля готелю „Дніпро“. Між двома арками — зоряною і рукотворною — я рахую розсипи кокаїнів нічного неба, а японці врубили вуличний японський шансон з баянами і затяжними бородатими співами в тєльніках і модних капелюхах, поглянувши на які ви згадаєте про Ґетсбі. І гайда стрибати.

Хай би скільки нічні баяни гасили мені барабанні перетинки — я однаково був глухий до всього, окрім темряви і зоряної тиші. Іноді отак втичиш у небо, задираєш голову, щоб порахувати розсипи, а там все гасить місяць, заливає сріблом сіроти асфальту, заливає мороки ночі підсвіткою і видно ген удалечінь. Та іноді, з першими сутінками, всі сузір’я палають яскраво, але не сліплять. Небо. Як близько воно до нас. Як люди забувають милуватися тим, що у них під ногами і тим, що у них над головою. Небо. Воно як порно — невичерпне.

Баян замовк, затихли і мої японці, тихо підійшли і стали поряд, нависли, затуляючи собою ґалактику. Ікумі світила собі на підборіддя кишеньковим ліхтарем і топала, широко підіймаючи ноги — Ґодзілла під прожекторами. Наокі мовчав — теж втичив на зорі, які з’являлися на тлі силуетів Міста і скидалися на далекі вогники вишок спостереження, з яких за нами пильно слідкують давно померлі пращури і друзі, яких нині поряд нема.

У такі моменти небо ніби вищає і не тисне так: Ведмедиця не нависає і не сіпає за карк. І зорі палахкотять яскраво і тихо. Вони не соромляться тут.

Ми поставили на даху розкладачки, повкладалися і тягнули по черзі сиґару. Я вже думав вирубатися, хотів лиш дослухати останню довжелезну історію Наокі про цунамі, заснути, прокинутися, якось пережити хвилі вранішнього похмілля, спуститися в номер за віскі та залишками Моёt, якщо лишилося…

Аж раптом Ікумі штрикає мене пальцем у плече і тицяє в небо. Оксамитові мороки розітнув яскравий, вогняний хвіст. Метеоритний дощ. Таке буває, коли Земля проходить крізь орбіту якоїсь комети і піщинки з космосу палають у небі, згоряючи на швидкості у двісті разів більшій за швидкість звуку. Персеїди.

Чути як палають боліди: яскраві розчерки густо-порожнього повітря. І всі у світі кошлаті мікрофони, всі мільйони байт диктофонних записів не вмістять у себе голоси уламків космосу: вони палають високо і разом з тим близько — станеш навшпиньки і підкуриш від хвоста.

Я збився на третьому десятку вогняних хвостів. Я дивився доти, доки небо дмухало хмарною прохолодою і злива загасила недопалки, промочила всі на світі рейнкавери і залляла розкладачки холодними ріками. Дощами просочилася в спальник, змішалася з усіма снами, а потім — сама наснилася.

У такі моменти барабани наших сердець стукотять швидше і всі бажання та проблеми, які здавалися суттєвими деінде — відступають, шанобливо схиляючи голову перед буєцвіттям життя. Тануть росами ранку під полуденними сполохами щастя. Я сто разів пробував зав’язати і переключитися на щось інше. Але Місто — химерне, пронизливе і прекрасне. Не вийде.

Світанок навалився хутко, ніби і не було даху з багаттям, сексом, тенісними м’ячами, сполохами зоряного пилу та передранковою зливою. Ми швидко зібралися і пішли лазити, згадавши про мужиків в камуфляжі, і трохи ніяково було від безглуздя, яке влаштували вночі.

Я обережно ступаю шаром сухого минулорічного листя. Відразу за мною — мовчазна Ікумі. Дійсно, що їй сказати? З Наокі вони вже обговорили все за п'ятнадцять років спільного життя, сумісного тревел-тріпу і адреналін-рашу. Обговорили настільки, що якось у Гімалаях не спілкувалися місяць просто аби не порушувати тишу споглядання.

Наокі замикаючий. Він досвідчений турист: бував на сніжних перевалах, у бурхливих пустелях і хвилях штормів, серед спеки і барханів. Та поряд зі мною чомусь ніяковіє і поводиться, ніби мала дитина. Я дав йому завдання: обертатися назад щодесять секунд після того, як обернуся я. Так він думає, що виконує важливу роль. Дійсно, важливу: ми протверезіли, страх повернувся і тепер зустрітися з камуфляжними типами не було жодного бажання.

Ми на проспекті. Звісно, тут порожньо, але у миті спокою і щастя, у моменти, коли сонце гасить холодні щілини бетонів і ти годинами нерухомо лежиш, рахуєш паростки молодих дерев навколо себе — отоді і чуєш раптом той Звук.

Загрозливий. Іноді мене глючить на цю тему і здається: десь поряд їде машина, я можу навіть завести групу кудись на дах, наказавши квасити тихо, поки все не владнається. Я ненавиджу проспекти вдень. Ходиш отак боязко і клянеш туристів, яким завжди кортить туди, де трапляються ті, з ким краще не зустрічатися.

Я жахаю Наокі дамбою київського водосховища, вона дійсно може прорватися, може затопити весь Київ, та потім заспокоюю і свято переконую: ми туди не підемо, в жодному разі не заходитимемо в місця потенційного лиха. Я навіть маю з собою карту затоплення. Її намалював мені знайомий гідролог після того, як я три години поїв його Rеmy Martin у славному ресторані «Панорама» ґречного і мальовничого міста Львів.

За дамбою, на водосховищі, орудують розвеселі браконьєри. У них вицвіле від часу і гарячого сонця волосся, вони промишляли ще у хрущовську «відлигу» і щодень закидають у широчезні гладі вісімсот метрів сітки. І здають рибу за безцінь баригам: дійсним володарям Штучного Моря, про яких ніхто не знає і яких не показують у новинах.

Там, на дні, лежать норманські дракари та іржаві якорі, про які писав Ґійом де Боплан у нотатках мандрівника і бойового інженера його величності Владислава IV Вази, dei gratia rex Poloniae та решти незліченних у пишноті та довжині титулів Його Світлості.

Браконьєри називають дамбу «Ворота» і кажуть, що конструкція довго не проживе, хоч як підтримуй. Там давно гніздяться соколи і ворота в Київ помічені Сонцем. Як форт Буайяр, як Геркулесові стовпи, і гарячої жовтизни там — аж очі сліпить. Більше сонця, ніж на всіх портових кранах Одеси, де збираєш спиною бруд під палючим промінням, аби пролізти туди, куди лазити зась.

Дамбу тримають на соплях і рихтують щоріч, та примари із затоплених сіл щовесни дедалі сильніше гамселять кулаками у її бетони, щоріч сунуть армадою моря, збирають армію салатових медуз і штурмують бетон, закутані у кольчуги зі смарагдової ряски.

Мені доводилося бувати на Півночі, майже біля ЧАЕС, через яку все це почалося. Я довго йшов берегом сарґасових вод, довго плуганив кручами і провалювався по коліна в густу воду з присмаком болота. Одного разу пробував дійти аж до Білорусі. Йшов і рахував покинуті баржі, що розляглися на березі, мов епізодичні пляжники, що хапають останні промені сонця пізнього бабиного літа край вересня. Хвилі і паводки давно мали затягти їх під воду, упокоїти на дні серед іржавих якорів і порохнявих дракарів.

Того разу я приїхав у Місто на дирчику, сховав його надійно, спакував рюкзак на десять днів і пішов на нескінченно далеку Північ — до покинутого Іванкова. До всіх його п’ятиповерхівок, з головою зниклих у нетрях розбуялого лісу. Ті поверхівки згасли і загубилися у тиші і мороці під зорями. За Вишгородом все втопилося у хащах, а Київське водосховище обернулося на Сарґасове море, на гігантське болото: вкрилося водоростями, поросло лататтям і пропадають там бува хоробрі рибалки — відпливають і не повертаються. Я сторонюся моря, і поверхівок Іванкова сторонюся, та коли вже ночую — затуляю вікна чорними простирадлами.

Сюди не заїжджає охорона, а реактор — давно і наглухо накрили саркофагом. Тут відчуваєш справжнє відчуження, ніби вперше за колючий дріт потрапив. Я довго лазив тоді покинутим Іванковом, довго збирав літери напису „Ресторан Тетерів“, довго спав на даху райсуду і роздивлявся з пагорбів силуети далекої, та від того не менш величної антени Чорнобиль-2. А потім — пішов у бік моря: поставити намет на березі — слухати вітер і хвилі, визирати нескінченно далекий лівий берег Дніпра, помалу цмулити водяру з горла і підкидати в багаття дрова, складаючи велику купу на ніч, аби можна було медитувати і вирубитись біля багаття, спаливши взуття, аби можна було прокинутись і сполоснутися у ще прохолодних водах моря, на пляжах якого я єдиний курортник.

Київське море широчезне і неохопне. Настільки, що з іншого боку чекаєш бува зустріти індіанців з червоно розмальованими лицями і бронзовими вістрями списів, пописаних химерами месоамериканських мов. Колись дамба не витримає і русло Прадніпра відновиться: коли її прорве і велика вода змиє бруд Троєщини та Подолу — ми втратимо Київ вдруге. Я бачив це у снах сто тисяч разів.

Ікумі кричала. Різко, лунко і пронизливо. Бахнув ще один постріл. Я чув ревіння, людські крики і постріли, чув, як хтось біжить у наш бік. Однією рукою я тяг її за собою, іншою затулив рота та шикнув мовчати, аби вона нас не видала, хоча чорт забирай, вона нас вже видала.

Ті крики я не зможу ані з чим сплутати. Крики і постріли. Так кричать лосі. І вперше, коли їх чуєш — обов’язково думаєш на ведмедів. Це було майже за рогом і якби Ікумі поводилася тихо — все обійшлося б, все нормально б скінчилося і ми би тихо звалили собі кудись деінде і переникалися до завтра, нам однаково скоро йти, все одно скоро валити на Захід, оминати дороги, блукати серед каналів і топати півтори сотні кілометрів, аби відкисати у готелі Коростишева, приймати гарячий душ, замовляти теплі картонні коробки з піцою, напиватися, орендувати тачку і ганяти Україною ще пару тижнів: весело і з вогником.

Ми забігли в будинок. З балкону там чудово видно Бессарабський ринок і всю площу, але я не висовуюсь. Ми сиділи в кімнаті, ані чичирк, аж раптом мене затіпало — Наокі там. Ікумі тихо давилася шмарклями. Ну от, приїхали.

Я знав: найгірша ідея зараз — визирнути з вікна. Вони тільки того й чекають. Схоже, це браконьєри заганяли лося, помітили нас і гра «впіймай ґаврика» їм сподобалася. Вони вхопили кураж і вирішили таки дістати нас із консервних бляшанок наших схованок, вирішили кинути на брудну, щербату миску розправи. Я благав Бога, карму і долю, аби нас не знайшли. Я не за себе боявся. За неї.