Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми спали години три, а мені здалося — одну мить і немає нічого жахливішого, ніж вилізти з салатового спального кокона у світ дубака та дрижавих жижок. Ломило кістки і гасила крепатура. Я навіть чаю дав двічі попити після сніданку, та потім — погнав їх крізь поле з молодих ялин і висохлих трав. На Схід.

Ледь помітна сіринка пробивалася на тлі неба з останніх, передранкових зорь. За ніч розігнало хмари і попереду нас чекало червоне сонце світанку. Та зараз — ми тонемо в тумані. Із серпанку над полем до нас тягнуться руки жовнірів, які полягли тут 366 років тому, тягнуться нацисти і скачуть під молодим місяцем підстрелені коні. Під стукіт їхніх копит ми швидко пірнаємо в ліс. Дві години до світанку.

Тут не складно загубитися і я знов втичу у навігатор що сто метрів і біжу, біжу нікого не чекаючи. Японці ледь поспівають, перечіпаючись через гілля, а я — повторюю для Наокі і змушую перекладати японською: не можна застрибувати на повалені сосни, їх треба переступати, інакше — послизнешся і впадеш легенями на сук, розбризкуючи кров, хриплячи підстреленим кабаном у німий, вранішній ліс.

На Київ нас гнав місяць: висів яскравий та повний і гілки високих дерев падали тінями на його блискуче тіло, ніби багаторукий Шива обіймав жовтогарячу таріль неба. Ми бігли повз захаращені колії: саме в такі моменти у дешевих страшилках показують, як на туристів суне потяг, і режисер ставить трикрапку, аби незрозуміло було: це банальний потяг-проходчик чистить ділянку, аби повернути її у обіг народного господарства, чи привид жене потяг на вугіллі з потойбічного праху по душі головних героїв?

Місяць випалював нам спини і заливав сріблом туманні серпанки. Місяць бив наші натомлені голови, переливав сяйвом наше розкуйовджене волосся. Місяць гігантський завис над верхівками сосон. Такий бачиш уперше в житті і обов’язково лякаєшся. Помічаєш випадково, а не вишукуєш у календарі астрономічних подій заздалегідь. Просто ганяєш у білій від соляного поту футболці до ночі на велосипеді, малий та безтурботний, і помічаєш.

А коли виростаєш — до суперповні готуєшся, ніби до зорепадів чи епохальних хвостів довгоперіодичних комет високо в оксамитах гарячого літнього неба. І коли щось раптово падає на тебе, вигулькує серед лісу величезною надувною кулею над гострими іклами нічного лісу — враз зупиняєшся, зачарований. Японці розчохляють камери, знімають мене у світлі місячного сяйва, агентства місячне сяйво, агентства ти довбойоб, тебе знімають — поясни їм нарешті, чому сюди ходити не слід.

Під ранок знайшли село на відшибі — туди навіть на джипі не доїдеш. Там, окрім нас, нікого не було багато років, там можна все відзняти і пищати потім від захвату. Там все поросло чагарями, а буреломи завалили всі входи і лише в осерді непролаззя — галявина, де затишно влаштувалися магазин, будинок культури і моя хата: в ній робоча піч, купа дров і надія не померти від нудьги.

Було тепло, але дров ми не шкодували і коли знуджувалися зовсім — японці писали ритми мого життя на надчутливі нутра своїх ніконів. Писали мої теревені біля багаття. Наокі каже, що у нього в Кіото є здоровенна камера, а коли його звукорежисер несе кошлатий мікрофон по парку — собаки пробують цей мікрофон трахнути, маючи за свого.

Японці знімають відео. Сподіваюся, вийде щось таке медитативне і неспішне. Щось таке, де людина говорить про жахливі речі абсолютно незворушним голосом. Де люди не нервують через катастрофи і мирно собі дрімають біля вогню.

Висотки Києва вже на горизонті — стирчать щербатими цеглинами. Стільки перли сюди, а у мене — жодних емоцій. Та бурхати вони почнуть, коли впритул підійдемо. Я вибираю стежки нетрями темного лісу аби нівелювати ризики і звести їх до гіпотетики. Аби, аби, аби.

Я ступаю обережно, аби не перечепитися і не впасти на гостре суччя повалених сосон. Вийти би вже швидше на поле, відпочити і завтичити на світанку в сірі пасмури неба. Саме, коли зійде здоровенне, червоне Сонце з боку Києва. Саме, коли воно зійде над безкраїми сосновими лісами. Зійде і вибухне. І вітер дмухне.

Давайте домовимося: не будемо дивитися на мапу і зирити на мене скоса, мовляв — чого це ми не йдемо трасою до Макарова і далі. Так було би швидше. Ну звісно, швидше.

Нам є чого боятися: цілком реальні константи, стійкий леґендаріум і ці створіння назагал агресивні. Від них тхне перегаром, порохом, тютюном і всім тим, що відлякує хижаків від стоянок людей.

Ба більше, коли мені платять дві з половиною штуки баксів і стільки само обіцяють після — ці гроші кортить отримати. Кортить не попастися. Кортить впасти на дупу за найменшої небезпеки і обернутися камінчиком. Кортить розчохлити пістоля і жахнути на всі проблеми, які тягтимуть до нас свої брудні лапи з коротко підстриженими нігтями, під якими однаково примудряється збиратися бруд.

У Київ мало хто ризикує потикатися. Хіба раз на рік запустять репортерів з відомих європейських каналів. Тому майже завжди зустріч з людьми — це зустріч з якимись козлами. Яких ми оминатимемо. Десятою дорогою.

Наокі перелякано струшує з себе пісок, в якому ми всі вивалялися, ховаючись від машини, яку я помітив в останній момент, і яка дивом не помітила нас. Він явно хвилюється, хоча з його біографією і списком екстремальних дурощів взагалі дивно боятися дрібниць типу радіації. Та він скидає рюкзак, витирає одяг вологими серветками, знімає футболку і промиває її водою. Питає, чи правильно все робить. Я травлю про далеке майбутнє, де на питання «Хто такі кияни?» відповідають, що жили колись такі дурні, які намагалися відмивати радіацію водою…

Наокі таких жартів не розуміє і далі активно себе споліскує, витрачаючи наші загашні запаси. Зрештою, вдягає наплічник і на дорожку п’є віскарь, якого набрав добіса і з такими кількостями він скоро отримає проблеми куди серйозніші за футболку в отруйному піску.

Дзвонить блакитний телефон і стурбований Толік розказує про останні новини за колючим дротом, говорить про стрілянину: ніби контрабандисти налетіли на браконьєрів, чи металісти зчепилися з міліцією і поливають одне одного рясними свинцевими зливами. Толік радить змінити маршрут, я тривожуся, прокладаю альтернативи і вираховую час до наступного села із затишною хатою на відшибі. З робочою піччю і верандою, оберненою на глухий ліс.

Час рушати, і я щодуху жену японців вперед. На підходах до Міста завжди накривають емоції. І навіть не сонячні спогади юності, а очікування зустрічі з вулицями і площами без світла. Там не горять ліхтарі у парках, і жовте світло не розтікається вечірніми проспектами. Там все згасло і нарешті стало видно зорі. А між електродротами літають кажани, вперто нагадуючи ноти.

На японців впали всі кари закинутого міста, вся моя карма гепнулася на їхні чорняві голови з останнього поверху будинку із зіркою по вулиці Хрещатик 25, ба нам до нього ще дві доби човгати.

Ми сунемо полями випаленої трави: запах згарища та присмак нестерпної спеки підганяють нас до мети. Ми не скоро змиємо з себе теплими водами той сморід. Мертва, чорна трава пристала до джинсів, вітер порепав губи і застигли перед очима хмари солодкої вати: над головою — жодної, над горизонтом — накидав хтось рясно.

Весь помучений колючим дротом, пошматований акаціями, подертий малинами і поскубаний прохолодами ночі, я тягну цих клоунів хащами, де не ставлять засідки, де не зустрінеш контрабандиста на роздовбаній Ниві, де не схопиш випадкову кулю.

Ми лазимо каналами і малими річками Київщини. Села прогулькують одне за одним і ми у кожному зупиняємось. Падаємо на гарячий асфальт, фільтруємо воду, мовчки лазимо будинками культури, магазинами товарів повсякденного вжитку і школами. Тільки нікони серед німоти сонцестопу рвучко клацають.

Ми біжимо, аби встигнути на ламке і довге проміння вечірньої жовтяви, і застати його на моїй улюбленій нафтобазі — свято фотографа. Сонце шкварить і гріє, обтікає та підсвічує гігантські цистерни. Одна повалилася: картинно просіла в болото, ніби розтоптана бляшанка пива — потягне на декорацію для американського постапокаліптичного бойовика. В калюжах поряд гасають пуголовки, мох накриває пухлинами рубероїд та іржаве залізяччя, а східці на цистерні хитаються і до страху-мороку лячно, аж кортить злізти і відразу звалити подалі.

От ми і валимо. З першими ознаками ночі збираємо манатки, заливаємо фільтроване болото у фляги, підтягуємо лямки рюкзаків і біжимо вперед, аби не вибитися з графіку. Біжимо повз малі міста і не фоткаємо їхні центральні площі. Обходимо полями і чагарями, ховаємось від ґвинтокрилів та назґулів у теплому болоті, перечікуємо і біжимо на Схід.

На Київ.

Я все думаю про Місто, — якби не Аварія. Місто, де Жовтневою площею тиняються німецькі туристи, а вуличні зазивали пхають їм до рук рожеві візитки, підморгуючи по-змовницьки.

Місто, де кияни ховаються від туристів у тіні Рейтарської і Чкалова, у наливайку „Поділ“, у гастроном „Морозівський“ і мордобийку „Реанімація“.  А сиві заступники відділів райвиконкомів збираються на шахи, грають на долари, колекціонують старі листівки, мідяки, червінці, тю, шо, бруківку, авоськи, крепатури і кульки. Сперечаються про колотнечу біля вагонів і аншлаг на вокзалі у травні вісімдесят шостого, коли бахнуло і киянин назавжди перетворився на лисого імпотента з «Київським» тортом у руках, але ми якось пережили це і лишилися помирати тут. І вижили. І десь на тлі — джаз про все це.

І коли я дивлюся на Радомишль, на Прилуки, на Коростишів або на Черкаси, дивлюся на всі ті прикордонні міста, то думаю — слава Богу, що Київ зараз саме такий, який є. Що тут порожньо, що зелене буєцвіття каштанів підпирає собою небо і ховає вулиці у вічну тінь. У тих лакунах прохолоди переводиш подих, а потім — тікаєш від комарів високо на дахи. Мені дахи завжди ввижалися печаткою міста, якою штампують глини вражень про нього. На ній не герб і не портрет мера. На ній запахи і ракурси площ. Дахи Києва після аварії особливі — вибирай будь-який і з висоти видно весь наш малий і тихий Хабаровськ-на-Дніпрі, і здоровенну Віку Леонідівну видно — кльопану мать гордовитої величі та височини. І коли вона падатиме від старості — я не проти зняти з нею порно або просто класний тайм-лапс.

Скільки уявляю Київ живим — не можу полюбити його сильніше ніж таким, яким він є нині: застиглим і чарівним, порожнім і таємничим. Осяяним пекторалями зорі та залитим холодним прожектором Місяця.