Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Маркіян Камиш

КИЇВ-86

Київ-86

Джунглі Хрещатика цьогоріч знано розбуялися. Ми топаємо вервечкою, але тримаємо дистанцію, аби чоловий, ламаючи перед собою хащаки, не стьобав гілками по обличчю задніх. Наокі про це регулярно забуває, а Ікумі — страшенно матюкається японською щораз, коли гілка гасить її по щоках. Кажуть, людина ходить зі швидкістю п’ять кілометрів на годину, та у хрещатих хащах ми тоді повзли заледве півтора — аж так все заросло.

Зрештою, я забиваю на ризик і тягну їх на карколомні зламності височіней: вперед і вгору — пожежною драбиною. Плювати, що на даху можуть помітити, зате без клятих чагарів. Ну, майже: там все давно поросло густими мохами і молодими берізками, а у калюжах — рясно плодиться комашня. Наш дах з’єднується з Головпоштамтом, а звідти — зручно втичити на площу Жовтневої Революції.

Ми ночуємо у шикарному номері кинутого готелю „Дніпро“. Я завжди там ночую: готель стоїть на пагорбі і з горішніх поверхів відкривається чудова панорама Міста і широких Дніпрових плес. У номері цілі шибки і здоровенне ліжко, на якому вільно лягають троє.

Ми довго шарилися центром, скидали залізні літери радянських слоганів з дахів і складали з них лайливі слова на проспектах, грали в хокей порожніми пляшками, трухлявими ключками TISA, а потім — поверталися в номер, рубилися в бридж при світлі налобників і нам захотілося втрьох. Ікумі гарна. Говорить мало і завжди японською, я того зовсім не розумію, але не прошу Наокі перекладати. Він спочатку пробував, та невдовзі махнув рукою. Ми трахалися, засинали, прокидалися і знов трахалися. І коли тепер я згадую це — сум і скорбота гасять по маківці обухами. Я не уявляю собі, як таке могло статися, але про все по порядку.

У нас дійсно чудовий номер, настільки, що вони навіть планують лишити чайові на рецепшені. Шкода тільки води нема, а електрики — не шкода. Теплі сполохи свічок і туристичних пальничок у сутінках вечора нагадують про камін і всі ті дрібниці з великої землі, яких тут бракує і без яких водночас так хороше. Ми сидимо у сиґарному диму, втичимо на яскраві зорі за прочиненим вікном, а промені налобних ліхтарів — розсікають джедайськими мечами темряву і ми, з вересками та сміхом, хвацько ними рубаємося. Потім видихаємося, падаємо на диван, лоскочемося, трахаємо Ікумі, знов палимо, вимикаємо ліхтарі, лишаємося серед оксамитового мороку, димової завіси і тиші. Ікумі каже, що пішла приймати ванну, встає і тоне у чорних коридорах готелю: палити у вікно на самоті, думати про щось далеке і незбагненне. Це єдине, що Наокі переклав за останні дні. Єдине, що важливо знати про неї, доки ми тут.

Вони щасливі. Летіли сюди вісім тисяч кеме: ступити на заборонену землю, зануритися в країну цілком реальних небезпек, помирати від утоми серед боліт дорогою до Міста, провалюватися по груди у в’язке багновище іриґаційних каналів, втичити на яскраву пляму Чумацького Шляху, радіти кинутим селам і без упину торохкотіти затворами дзеркальних фотоапаратів, документуючи цікавинки на нескінченно довгому шляху. Вони летіли, аби вгаситися по вені пустками застиглих вулиць, порожніми проспектами і завмерлими площами. Сотні тисяч людей мріяли тут побувати, тисячі пробували дістатися і лише кілька сотень побачили все власнооч. Триста з них привів сюди я. Вони щедро платять за це, а я — можу сплатити аліменти, полагодити мотоцикл і нестримно бухенити, не думаючи про ґастарбайтерство де-небудь у передмістях Праґи.

Сьогодні ми вхопили всі панорами, всі пейзажі і колорити тутешніх хащів. Я показав їм найвіддаленіші закуті смерті і всі колорити закинутого. Своїми ніконами вони відстріляли блискучі плеса Дніпра, підірвані мости і розбиті вітрини пограбованих магазинів.

Зараз я не хочу думати про конспірацію і спокійно променяю джедайським мечем налобника у вікно, демаскуючись. Точно так само, як і ці двоє, які з клієнтів встигли перетворитися на друзів. І у сміхах дурощів, у темрявах кинутого під пронизливим і натхненним зоряним небом я щемко відчуваю, як сильно люблю рідне Місто.

Та назагал ми обережні: не ходимо тротуарами, тримаємось осторонь проспектів і жахаємося шурхотів. Ми на взводі навіть нічними тишами і нам є кого боятися. Нас тут нема, є тільки зорі над нами і хащі навколо. Є тільки тіні висоток і стиглі яблука, важкі серця червоних плодів, які тягнуть гілки донизу і спекотним серпнем то наше спасіння.

Ми помираємо від спраги, повземо Хрещатиком і я калічною англійською травлю Наокі, що тут колись була річка, а потім — її безжально закатали в асфальт. І від слова «річка» розріз його очей ширшає…

Ми доповзаємо до яблуні і загуслі слини японців, їхня палка спрага — велять запихатися соковитим спіллям, навіть не обтираючи плоди. Вони нагрібають повні пазухи і не цікавляться як то шкідливо, як ті гігантські і соковиті щастя гарячим полуднем зашкодять, і скільки причин-пухлин зачаїлося всередині. Я теж пригощаюся — в голові прояснюється: спрага відходить і я втичу на гарнелезний животик Ікумі, яка накладає яблука у пелену футболки, ніби кенґуру збирає в кишеню дитинчат. Вона дивиться на мене, а її підборіддям стікає тоненька цівка яблуневого соку.

Клац!

Вилазить фотка. У Ікумі падає щелепа, Наокі — давиться яблуком. Мій Polaroid. Спрага миттєво забута, очиська хижо звужуються і японці сунуть на мене: забрати фотик, полапати знову своє голомозе дитинство, облизати досхочу ностальгію моментальних фото, ще раз пустити слинку і піти, нарешті, в готель. Вони штовхаються, яблука з футболки Ікумі падають і котяться землею, світить Сонце. Клац!

Нам час: ліниво обстежити Жовтневу площу, звернути до Лєнкому, пірнути в „Дніпро“, втичити на панорами міста і вирубитися після фляндру віскі. Ми шаримося біля хрещатих фонтанів, загризаючи втому і нудьгу соковитими яблуками. Тут все підготовлено до параду, який не відбувся. Параду, на який в останню мить не вигнали людей. На ті свята партія дозволила відпочивати цілих чотири дні, — Місто відпочиває досі.

Святкова трибуна біля Будинку профспілок просіла і вкрилася молодою паростю. Я розказую японцям, наскільки козирним було це місце, і на всіх парадах сюди пускали хіба партійщину та решту почесних. Ікумі гасає навколо, кричить щось японською і фоткає трибуну з різних ракурсів, малює маркером на стінах покемонів, дивно розпухлих жадібних жаб і всяку мазафаку страшну, за яку ми всі так любимо Японію з її мультяшками, небритими піськами, вагонами для дівчат у час-пік і густим мереживом дротів на висоті другого поверху.

Мені нудно. Щораз я тягну сюди нових ґавриків і всі обов’язково хочуть глянути саме на Жовтневу площу, саме на цю трибуну: уявити як ніхто не приїхав, як парад не відбувся, як почалася паніка, а потім — евакуація з чергами біля автобусів і поїздів, видачею теплих речей, озброєними людьми і сухпайками — постійними супутниками тривоги і скорих, довгих розлук.

Японці не можуть нафоткатися, а я — не можу дочекатися, коли ми нарешті повернемось у готель, у номер з найкращими у світі вікнами, які я мию каламутною дніпровською водою і до блиску протираю газетами „Київська правда“ за 86-й рік.

Я розвалився на лавочці і мружуся, картаючись за вкотре забуті сонцезахисні окуляри. Безхмарне небо не віщує нічого, що би завадило пофоткати зорі на довгу витримку перед сном. Мене розбирає приємна втома, ніби втичиш у стелю після сексу і пускаєш кільця диму у темряву. А вона — спить поряд: тепла, наче присмак бджолиних смужок гарячим літнім днем.

Сонце смалить обпалений фасад Будинку профспілок. Воно давно вже випекло червоні фарби на здоровенному борді „Первое мая“. Я колись залазив на вежу з годинником і втичив звідти у бінокль: роздивлявся щербаті щелепи підірваних мостів і щупальця вантів, які мертво звисають у сарґасові води Дніпра.

Ікумі клацає слоган „Мир без оружия и насилия — наш идеал“. Його синяви давно вицвіли у блідо-небесний, блакитне тло злилося з білим написом і складно розібрати слова, які я перекладаю Наокі англійською. З пам’яті.

Потім — знову вкладаюся на лавочку, заплющую очі і уявляю Місто, аби не евакуація. Придурків, які б лазили тут дахами, малювали графіті і каталися на скейтах. Уявляю всі ці автомобільні пробки, скляні висотки, шаурму і кіоски з пресою біля метро. Зараз мені радісно й анітрохи не жаль Києва, який ми втратили. Не боляче мені за всі ті «рюмки чаю», «подвійні половинки» кави по двадцять вісім копійок і теревені про заборонені книжки, не боляче за вуличних продавщиць овочів, за магазин „Ноти“ і «біоміцин» з шостого гастроному. Не боляче за торт „Сувенірний“ і булочки з кураґою, турецьку каву в ЦУМі та пиріжки-тошнотики з м’ясом біля площі Лєнкому. Цього би і так не було, замість них прийшли би простирадла комерційних реклам, кіоски і офісні центри. Аби врятувати просторий Київ з пишними, каштановими легенями — нам довелося його втратити.

Зрештою, підриваюся і тягну японців на Свердлова. Ми повільно продираємося крізь хащі під здоровенним агітбордом на фасаді Головпоштамту. Білим по червоному, молоком на крові виведено стрімко і ясно, без жодних підтекстів: „Энергию замыслов — в энергию действий!“.

Дійсно, думаю я і кладу руку на сідницю Ікумі, яка зупинилася зафоткати напис.

Клац!

Нічого не подумайте: у мене такі стосунки не з усіма. Буває, дають бабки і дивляться потім, як на гімалайського шерпа. А іноді клієнт — сама душевність, та за показухою — зверхність, ніби за білосніжними посмішками акул ввічливості і такту приховано хижий, підступний намір. А бувають просто відбиті камради, яким море по коліна, і це — саме той випадок.

Втома, спрага і заброшки навколо — шепочуть до всіх наших тваринних інстинктів. Декорації закинутого постійно нагадують, як сильно кортить тих соковитих яблук, тієї прохолодної води з Дніпра, того м’якого ліжка в готелі і цієї дрібної баришні в жовтій бандані. Я знаю її так мало і так швидко ми звикли одне до одного, так швидко спонтанні рухи і дотики стали звичними. Я люблю тебе, Японіє!

Спостерігаю за нею і розумію, як саме місця можуть зробити нас щасливими. Як їхні текстури тарабанить пам'ять відбійними молотками яскравих вражень. Тут ми дещо реальніші, ніж насправді. Трохи солоніші від поту і трохи місячніше звучить японська з її вуст під зоряним сяйвом серпневої ночі. Тут її слова схожі на співи птахів, яким я не знаю назв, яким давно придумав свої. Тут зорі світять яскравіше і не соромляться. Цього не реєструє спецтехніка, цього не видно крізь телескопи покинутих обсерваторій, про це не розкажуть на каналі для виживальщиків, але це є, і серед декорацій закинутого проступають шрифтами Брайля спокій і радість. Тиша і пустка. Старіння і невідворотна смерть.

Навряд мої японці думають про таке: он, бігають навколо Ілліча, ніби він Рональд Макдональд, а вони — вдячні діти з провінції. Ікумі кричить мені щось своєю мовою, я не розумію що саме, але точно знаю — щось про радість цієї миті.