Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми підходили до воріт і вже видно було площу Хмельницького, аж всі завмерли, ніби по команді: біля нашого вчорашнього ЛАЗу хтось стояв. У камуфляжі.

Десятки разів я потрапляв у такі ситуації і головне — не рипатися, не робити різких рухів, коли хтось стоїть до тебе боком. Якщо просто завмерти і повільно відійти вбік — тебе не помітять. Головне — не забувати правило, що метрів за сто п’ятдесят людину у непримітній одежі за кущами побачити складно. Так ми і зробили. Може, це нас і врятувало тоді.

Це не турист, мені досить одного погляду: туристи носять мультікам, флектарн, вудланд, піксель, що завгодно, але не дубок. Та і звідки тут взятися туристам?

Різновид камуфляжу дубок — спеціальна розробка дослідних інститутів військової промисловості для ефективного визначення та ідентифікації мародерів з відстані у сто-двісті метрів. У нього вдягалося пів Радомишля, Коростишева, і решти прикордонних містечок. Всі ті перці з монохромними татухами, які возять метал в багажниках і зроблять тобі ай-яй при зустрічі. Вони всі люблять дубок.

Ми сховалися назад у храм — ніби там був портал у лакуну спокою, ніби його стіни можуть вирішити проблеми і вберегти від бід, які вже другий день сиплються на наші грішні голови. Наокі дивився на мене запитально, Ікумі — нажахано. Зависло німе питання: «Що далі робити?!». Ну, як що? Уйобувати.

От ми і втекли у морось вранішнього дощу. Вискочили на Володимирську з бокового входу і побігли в тіні дерев, а метрів за триста — забігли у перший-ліпший дім.

Я потяг їх на останній поверх, там було панорамне вікно з видом на місто, там був простір і балкончик, місце, де навіть приємно пересидіти небезпеку. Ми піднялися, захекалися, скинули наплічники, поставили газпальничку, заварили чай, розігріли тушонку і трохи заспокоїлися — погоні нема. Саме дощ пішов.

Мені колись сказали, що «у полях» я вивчу англійську, іспанську і китайську, розмовляючи з усіма цими мажорами, слухаючи їхні історії рідною мовою і пізнаючи культури народів, але виходило набагато прозаїчніше. У кращому випадку ми просто квасили і я травив байки калічною англійською. Не те, щоби я був зобов’язаний, але історії у мене вже від зубів відскакували, розповідав я емоційно і це мало ефект — турики сміялися, коли чули про всіх цих казкових мародерів, браконьєрів і контрабандистів. І про зеків-втікачів, звісно. І про звірину із зоопарку. Сміялися доти, доки самі з тим не зтикалися.

Коли ми нишком сиділи біля розбитого вікна, за яким тарабанив дощ — Наокі пробило. Він втичив на грозові хмари, бурмотів щось, палив сиґару взатяг, запивав спирт останнім лимонадом і розповідав про їхні з Ікумі пригоди. Про них.

У дощ він взагалі ставав дивний і часто згадував Індонезію, коли їх накрило цунамі у 2004. Тихо так бубонів, аж кортіло перепитати, та я лиш дослухався, подумки матюкаючи дощ. Він говорив про собак на дахах автомобілів, про тонни сміття і гори трупів, про крики і скрегіт металу, і диво, яке їх врятувало. Ніби земля мстилася і всі кари небесні зійшли тоді на архіпелаґи азійщини. Говорив, що досі бачить сни про сотні тисяч трупів у чорних мішках.

Коли ми сиділи на Володимирській, а він — шепотів про землетрус і цунамі, я нарешті зрозумів, чому його так складно затягти купатися, чому так складно змусити переходити вбрід канали і малі річки, чому він постійно вдягав свій дурнуватий помаранчевий жилет, який займав стільки місця в його рюкзаку. Він боявся води.

Ікумі спала.

На мене іноді накочувало, що ми тут займаємося дурницями і не робимо нічого корисного. Наокі заспокоював: він виконує важливу місію по висвітленню потаємин закинутого — його фотки надихають багатьох людей жити і творити. Розказував, що я на нього працюю і тому не маю паритися — я теж частина чогось корисного. Того, що змінює світ на краще.

Я все допитувався, як потворне і покинуте може змінити світ на краще, а він говорив, що траєкторії формування прекрасного — непередбачувані, і що саме струси та обмеження формують нас, як і заборони. Дивно, повторював він, але сицилійське бароко виникло внаслідок страшенного землетрусу, після якого в італійських архітекторів з’явилося безліч роботи. І свобода творити теж. Говорив, що колорит спік-ізі пабів ніколи б не виник без сухого закону, а якби в Київ і за колючий дріт пускали всіх, то він би не заплатив мені п'ять тисяч доларів і не їхав би за півсвіту за знімками, які того варті, бо не кожен може то повторити.

Він говорив, що у фото під кожну ситуацію треба підбирати вагу повітря і ґеометрію внутрішнього простору. Є повітря важке, яке відчуваєш на дотик, а є — невагоме, десь серед просторих площ кинутого цеху. Важливо вибрати і колір домінації. Зелений і сірий добре підійдуть для буйного літа, але для такого знімка потрібен простір із нотками спокою. У поєднанні світло-сірих бетонів і буяння смарагдів зеленолистя важливими є спів птахів або ж непроникна тиша, яку на фото не передаси — але запам’ятаєш на все життя. А краплі води зі стелі на підлогу — невід’ємна частина кинутого після дощу. Як от зараз.

Дощ закінчився, ми вискочили на Володимирську, трохи пройшлися і стали під Золотими Воротами — реконструкцією споруди епохи Київської Русі, яку завершили за кілька років до аварії. Я показував японцям староруську порноґрафію, вишкрябану знудженими вартовими. Наокі клацав те зусібіч, а Ікумі — перелякано роззиралася. Тоді вона була схожа на кого завгодно, тільки не на відважну мандрівницю у кинутому Місті.

Тоді ми знов почули їх. Голоси.

І знову бігли чимдуж, вниз — до будинку з зіркою. Машина і голоси. Я навіть не хочу думати хто це і навіщо вони сновиґають Містом. Просто залітаю у перший-ліпший під’їзд. Ми ставимо чай, розігріваємо тушонку, довго втичимо, заспокоюємося, бродимо півтемними коридорами мовчки, японці ставлять штативи і добирають ракурси, поки я палю, прислухаюся до скреготу дверних гаків, прислухаюся до крапель спадаючого дощу, які падають на паркет раз на півхвилини і за кілька років у тому місці дошки розбухнуть, ніби здоровенний пухир на шпалерах.

Столи з гострими кутами, зафарбовані розетки — нормальна місцина, аби роздавити фляндр, перечекати голоси, повтичити на дестрой і посунути далі по маршруту, в бік готелю, забитися на ніч і забути нарешті про весь цей шухер. Наокі розказує, що жовта бандана, то її старенької мами, яка ще до аварії приїздила в Київ на якусь конференцію, в ролі члена делеґації, але якої — нормально пояснити не змогла. Дійсно, ну що може знати про делеґації в СРСР японська порноактриса?

Я обіцяю її знайти — не переживай мала, скоро шухер мине і все буде добре. Ці мужики звалять з Міста, а ми копирсатимемося у хащах Андріївського і буде тобі твоя бандана.

Не знаю, що їй переклав Наокі, але вона ніби зраділа і збадьорилась, а потім — завмерла, запитально дивлячись, мовляв, куди ми далі, котику?

А мені звідки знати? Ніби тихо. На Бессарабку, наприклад.

Пройшли повз пам’ятник Іллічу, крізь зарості асфальту дерлися просто до ринку. Я розказував про старі єврейські базари і перші холодильні камери в Києві її величності Бєсаря — королеви критого ринку з мальовничої епохи літери «Ъ».

Ряди розштовханих столів, іржаві ваги „Тюмень” і розкидані по підлозі гирі. Десь ще стоять на струнких ніжках вивіски „Овочі”. Луною линуть наші голоси у просторій залі, стрижі шугають попід стелею, залітаючи у простір тиші крізь величезні вікна. Ми затихли, тільки клацав нікон, тільки я тягнув синій кемел і бавився з касовим апаратом, вибиваючи цифру 1986.

За голоси якось забули і розтріщалися про все на світі. Японці хотіли продовжити мандри. Планували винайняти авто і об’їздити Україну, знайомитися з людьми: все, як буває у мажорних іноземців. Загалом, я був не проти і навіть вирішив не брати з них більше бабла, бо у нас же тепер груповуха і вони заплатять за тачку, а після повернення додому мені однаково робити нічого — тільки бухати з Толіком в Радомишлі, тягати линів з річки і ганяти на дирчику. Звісно, я погодився.

Треба валити звідси: повертатися в номер і падати у м’які крісла, відкупорювати віскі, заливати ним свої страхи і провалюватися в обійми гнилих матраців. Ми довго пробували їх відчистити, а потім — плюнули і просто накрили все поліетиленом. Законсервували номер, розіклали широкі шматки клейонки по диванах, кріслах і столах. Лишилося тільки самим загорнутися.

І все це з таким угаром, ніби і не в покинутому Місті сидимо, а на афтепаті бісимось: ганяємо Ікумі коридорами готелю, а вона — верещить, тікає босяка в халаті, міцно стискаючи в руці пляшку Моёt.

Ікумі перед їжею дістає з великого пакунку одноразові медицинські рукавички і їсть тільки в них, пробуючи бодай віддалено слідувати нормам радіаційної безпеки. В рукавичках вона дійсно схожа на медсестру з японської порнухи. Жаль, по-нашому не говорить.

Я підірвав їх, помахав на прощання стрижам, і ми посунули хащами до готелю „Дніпро“: прислухалися до шурхотів і кралися дворами. Вилізли на дах, довго видивлялися мужиків у камуфляжі, сторожко роззиралися, випили, заспокоїлись, і я пішов у номер за ящиком тенісних м’ячів і ключкою TISA, які припер сюди зі спортмагу колись дуже давно. Поволі спадало до горизонту гаряче сонце, а ми — розставили лежанки на даху, повдягали темні окуляри і запускали кислу лимонну шерсть тенісних м’ячів у биту цеглу будинку навпроти, заганяючи м’ячі у лузи цілого скла.

Люблю серпневе Місто ввечері. Люблю ліани, які доростають до балконів дев’ятого поверху у спекотні літні дні. Всі ці плями тіней сиротливих хмарин, що спроквола пливуть під гарячим сонцем. Люблю, коли палкий сонцестоп закутує шию своїми в’язкими слинами. Люблю його палкі поцілунки. Коли блякнуть британські камуфляжі, коли форма вигорає від спеки. Коли сипле сухий кашель Бога Отця, під яким ти просто пакунок із супермаркету — плавишся за пару годин.