Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вони стережуть нас: можуть лишити когось у траві — в засідці. А інші — заведуть тачку і звалять, вдаючи, ніби поїхали. Я не знав, де знайти Наокі, я не знав, як заспокоїти Ікумі, але знав, що нас бачили і пасуть. Знав, що під пам’ятником Іллічу може сидіти мужик і чекати, поки хтось визирне у вікно. Знав. Вони там зараз бігають дворами, або вилізли на дахи сусідніх будинків — хрест-навхрест прострілювати площу. І найгірша ідея зараз — висовуватися.

Птахи вмовкли, повітря загусло, лось затих і передсмертними хр-р-р-риками не трусив більше тишу. За ці хвилини ми стислися до розміру горошини, і як колотий горох нашого страху сипонути на підлогу — поглухнути від торохкоту можна.

У такі моменти боїшся жувати, і повернутися боїшся, а як дощовик зашурхотить — галас ніби на півсвіту. В такі моменти хтось постійно крутиться. Трохи необережно, але сторожко. І навіть «т-с-с-с» і «ш-ш-ш» не кажуть — просто припікають поглядом і все без слів зрозуміло — не рипатись.

Я так і не допетрав, куди подівся Наокі. Не зауважив, коли клацання його нікона стихло. Так часто з нами бувало: ми гуляли довго, губилися в нетрях кинутих шкіл, розбрідалися і коли зустрічалися раптом за пару годин — не казали одне одному «привіт», продовжуючи розмову з тієї фрази, на якій вона обірвалася.

Це тяглість часу так впливає, це сонце натягує нас під спекою, наче пожовану жвачку, яку тягнеш врізнобіч, пробуючи розвести руки якомога ширше і знаєш — вона ось-ось розірветься. Більше ти її не жуватимеш. Час тут плине інакше і за пару днів у Місті сприймаєш його плином теплої ріки і струнами розтягнутої жуйки.

Квартира… типова для Міста: шпалери осіли безформною купою на розбухлому паркеті, вкритому шаром тиньку. Він осипається зі стелі з кожною весною дедалі рясніше. Шафа подерта кігтями і ця картина до болю знайома: вовки іноді заходять всередину, в кинуті коробки пустки, на м’яких лапах піднімаються східмайданчиками, топчучи мохи і бите скло, аби знайти прихисток або просто померти, а протяг — раптом візьме і заклацне за ними двері. Деякі так і лишаються всередині. І помирають. Шкрябають лаковані дверцята угорських сервантів, поки не падають без сили і духу. Роками розкладаючись.

Перевернуті газові плити на кухні, висаджені вхідні двері, важезний сервант з переламаними ногами і ластівка, яку ми сполохали. Крики її пташенят, які так і лишилися в гнізді, все наґнітали і наґнітали, ніби мало відбутися щось страшне і невідворотне. Дійсно.

Увесь цей час я втичив у настінний годинник: крізь білосніжний циферблат проступили зморшки іржі і значок „ГОСТ“ вже не розібрати. Я завис разом з ним і втичив на розтріскану небесну фарбу стіни, яка щоріч обвалюється все сильніше. Я знав — час зупинився. Коли приходиш сюди — перестаєш поспішати. Дорогою до Міста можеш хекати і бігти щодуху, та приходиш, вирубаєшся на провислих матрацах, прокидаєшся, довго заварюєш свою каву на туристичній пальничці, стариґанським темпом човгаєш на дах, аби у вранішніх променях сонця глянути на Місто і залити в себе чорні смоли гарячого трунку, аби залити в свої сонні нутра пальне. І коли вже закінчуються продукти — просто губишся у днях, плутаєш суботу і середу. Днями не дивишся на годинник і перелаштовуєшся під сонце-ритми та цикли світла-темряви. Ніч проминає миттєво, дні тягнуться нескінченно.

Та коли тебе стережуть стрьомні мужики, а поряд — труситься від переляку зарюмсана баба, яку вони поставлять раком і трахатимуть в зад по черзі рвучкими рухами, тобі якось не до тяглости часу. Вона так скиглила і, дякувати Богові, я не розумію місячної мови, я би здурів тут за дві хвилини. Вона так дивилася на мене благально, що я не витримав і висунувся, аби скоріше переконатися, що там нема нікого і скорше звідси втекти. Висунувся.

Ну все.

Присів і за пару секунд стрельнули. Не зрозумійте неправильно: у мене хороша реакція. Роками в Місті вчишся реагувати миттєво, і якщо японцям треба пару секунд, аби второпати: он їде машина і треба падати, то мені — пів секунди, а то й менше. Та справа не в тому, який я Рембо. Зараз з нами просто граються, заганяють здобич.

Той мужик стояв метрах у тридцяти. Вибір зробити не складно: можна забитися на техповерх і там пересидіти, поки цим козлам набридне і вони звалять кудись на своїх битих Нивах — ганяти лосів і косуль. А можна — збігти вниз, стрибнути з вікна першого поверху у внутрішній дворик і ломитися чагарями, що є духу. Так я і зробив. На першому поверсі ми і зустрілися. Там я в нього і стрельнув. Разів п’ять.

Це просто комікс: я, він, пістолет і гачок. Жодних дуелей і жодного кунґ-фу. Мені пощастило: я побачив його першим і стрельнув. Ще, ще і ще. Я ношу пістолет відтоді, як мене роздягли і кинули на поталу комашні, непритомного. Після зустрічі з тигром я з ним взагалі не розлучаюся. Сподівався — ніколи не знадобиться. Сподівався, ніколи не повторюватиму в барі, з горя наваляний: «Толік, я заїбашив чувака, я заїбашив чувака...».

Я вже вбивав колись. Мені було п’ять, шість і сім. Це був час, коли вбиваєш безтурботно, коли купуєш сірники за копійку і гасаєш густими палісадниками у пошуках мурашиних нірок, аби плавити порожні пластикові пляшки, які батько привіз з Олімпіади в Москві. Підпалити і пролити на мурах вогняний дощ плавленого пластику. В дитинстві вбиваєш навпопічки — гасиш напалмом мурашники, смалиш під лупою жуків і відриваєш крильця мухам.

Цей тип, він ніби мураха — безликий для мене і навряд я визнаю його за людину колись, бо якщо визнаю — Харон мене приб'є. Приколотить, поки везтиме на інший берег Стіксу цього козла. Спочатку ніби не звертатиме уваги, мурмотітиме пісеньки собі під носа, рахувалки і скоромовки шепотітиме, молитиме тихо-шепотом прощення всім заблукалим і проситиме за упокій усіх мерців, потоплих у Київському морі. Він спокійний буде, ніби темний ельф у плетеній суеґаса, а потім так пильно гляне на мене: згадає цього васю, якого я замочив. Якого йому довелося везти.

Згадає, як він розхитував човен і все роззирався навсібіч, пробуючи розгледіти в густому тумані щось схоже на чормет. Згадає, як довго жалівся на мене, ніби вони з мужиками побачили гавриків в Місті і нічого такого собі навіть не думали, що просто хотіли подурогонити, ну стріляли над головами, але по прикольчику, а тепер он як вийшло, і братка, ну поверни лодку! Ну братка, ну поверни!

Зрештою, тепер мені просто не можна помирати на самоті. Мені обрости ватагою дітей-онуків потрібно, які покладуть не по монетці на очі, які вивалять мені в рота цілий мішок тих монет. Стрьомно помирати — я за цього дятла Харону тепер торчу стільки, що мене доведеться ховати в туристичних штанях, в яких завжди купа кишень і в які усе може вміститися, хоч і негарно випиратиме.

Треба звідси звалювати. Дарма я не послухався Толіка, він попереджав. Дарма не влаштував японцям екскурсію покинутими селами, в яких десятки років не бувало людей. Для себе я вже вирішив, якщо знайдемо Наокі — треба звалити з Міста на пару днів: деінде пересидіти, показати їм провінцію, зрештою. Поки все не вляжеться.

Це цікава прогулянка буде. Як проминаєш малі містечка одне за одним — сидиш потім, зачарований важким поступом кинутого. Ти десь в іншому світі, у паралельному вимірі, де ніхто окрім тебе не живе. Там вже давно не їздять мародери, лиш іноді покидьки ховаються по підвалах, забиваються у нори, та тікають світ за очі, ген здалеку нас побачивши. На крилах янгольських.

А ми ж могли бути людьми: не вилазити з хати з верандою, зламати на багаття всі паркани і втичити в ліс на довгих дрьомах LSD. Могли топити на ніч піч, тягати воду з колодязя і мішати теплі херсонські спирти, підпалювати душі і спопеляти ними наші схололі серця. Могли смалити туристичні пальнички у півтемряві, гуляти лісництвами, які не нанесено на топографічні мапи, і фотографувати зупинки світового часу, могли засинати щовечора під потріскування палаючих стільців. Могли облазити з десяток сіл і флешка Наокі була би так само забита фотками. Але ми вибрали Місто. І от.

Ікумі дивилася на мене запитально і розпачливо: «Що далі робити?». Ну, як що? Уйобувати.

Аби вийти з кімнати, доведеться переступити це. Цей тип, цей труп, цей типаж. Достатньо раз глянути. З тих, від кого за кілометр тхне бухлом і проблемами. Засмальцьований камуфляж, який, заношуючись, стає на кілька тонів темніший, коли його місяцями не прати. Такий, як зараз.

Я не знаю, як він не сплавився в ньому у таку спеку... хоча ні, знаю! Він сплавився. То не я його вбив, він сам потік, ніби свічка, кинута у вогонь. В нього звивини у мізках розправилися, як у тих, хто нюхає клей, наливаючи його у п’ятикопійчані пакунки. Коли я стріляв, він був уже мертвий, як Константинополь у 1452-му.

У таких типів жовті, просмалені нікотиновими смоґами, зуби і зрубані під корінь нігті, під якими однаково примудряється збиратися бруд. У них прокурений голос, — навіть після смерті вони сидітимуть навпопічки в човні і хрипкими голосами стрілятимуть у Харона сиґарети, нависатимуть і травитимуть, як рознесли кабіну тим підарам вчора біля кафе «Інґулець» перед тим, як почалася пальба.

Зуби жовті наче унітаз, який сто років не чистили. Там ще, мабуть, срібні коронки, ну або золоті у кращому випадку, можна в ломбард на пару тисяч гривень наздавати. Трофейних.

Хто ти? Ким ти був? Ти мабуть з тих, що купують водяру «Хлібний удар» в «утюжках» по 1.75. З тих, які ласо смокчуть соску «Оболоні» в маршрутці, дригаючись під блатняк. З тих, які купують кілька пачок «Ватри» на день, ну або червоної «Магми». Чогось такого, від чого рот перетворюється на смолисту хрипучку і запросто можна стати непоганим ґроул-вокалістом. Це ти зрізав металеві двері на заброшках Радомишля, це з тобою ми гасилися, коли вийшли з Толіком з бару перекурити на вулицю, а ти підійшов, навис, не відвалив вчасно — і почалося. Це ти розбирав залізницю на метал, ти катав на газелі по Радомишлю і збирав каналізаційні люки, аби загнати їх на чормет по два п'ятдесят. Це ти, за попередньою змовою з групою осіб, зірвав вночі висячі замки магазину «Марія» і поцупив звідти два кіло шинки «Святкова», три літра горілки «Козацька рада» і патронну ленту товстих сардельок. Це ти поскручував все металеве навколо мого дому, це ти вириваєш дріт у мертвих хатах. Ти.

У тебе, мабуть, була якась сумна і нескінченно довга історія. Якийсь інтернат для глухонімих, автомийка у підлітковому віці, СТО, масло і бруд на руках у кілька шарів, бензинове амбре старого ганчір'я, побутове насилля, дружина з фінгалами, дитина з хворими зубами і пес зі стригучими лишаями.

Я підійшов ближче, пробував не дивитися на обличчя, лишити його десь на периферіях бічного зору, замружився, нахилився і висмикнув у нього з нагрудної кишені папірець, що стирчав і відсвічував білим на брудних камуфляжних смалях. Фото.

Жінка і чоловік збирають яблука. Важкі, стиглі плоди тягнуть вниз тоненькі гілки, вузловими точками переплітають простір у візерунок червоних горбинок на зеленому килимі. Він на знімку у цьому самому камуфлі, ніби іншого одягу не має. Такий трохи поважний навіть, та якби мене попросили знайти маніяка на гуртовому фото, я без роздумів показав би на нього.

Трохи не доїхав. А зараз міг би зі своїми друганами далі таритися мідними дротами, квасити самогон з пластикових пляшок і відкупорювати замотані у тонкий поліетилен судочки зі смердючим їдлом. Ви би потім якось примудрилися виїхати назад, пригнали б у Радомишль тачку, вантажену тоннами щастя, наздавали би металу на кілька десятків тисяч гривень, просцяли би трохи у барі, по дорозі додому ти би зайшов купити іграшку дитині, завалився б до цієї жінки з фото, накричав би на неї, розбудив би дитину і вирубився б до ранку. Але ти здох, падла. Так тобі і треба.