Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я показав їм всі уламки кинутої техніки, все ламане залізяччя і меланхолійні баняки розтрощених фар. Ми ночували на даху і півночі рахували зорі. Ми засинали і не чекали дощу. Не боялися, що він розбудить нас, змиє донизу. З нас вже нічого змивати — окрім болю, втоми і страху. З нас немає що взяти — ми дійсні бомжі апокаліпсису.

Я ще багато хочу їм показати. Треба заскочити в Місто, забрати речі, покурити наостанок в порожній кімнаті, повтичити у вікно і звалили звідти в обійми малих міст на півдні.

Прощавай драконе, ми прийшли до тебе, ми кохалися серед твоїх сапфірів, бісилися, грали в квача, лазили по кістках твоїх бобслейних хребтів, кидалися уламками згаслого рубінового серця. Ми втекли до тебе, шукаючи захисту серед смутку, шукаючи спокою серед тривоги, ми зійшли з нашого шляху без імені і повертаємося на нього знов.

Ми ледве на узбіччя зістрибнути встигнули.

На глухих асфальтових трасах від Вишгорода до Міста не їздять авто. Ці котили повільно, гасячи морок поперед себе жовтизною ближнього світла. Їхали одне за одним — четверо. Потім, ми падали ще і ще від цих караванів стрьому та палєва. Ми тікали обабіч і розчинялися у хащах, падали долілиць, а машини — все їхали і їхали.

Я ламав голову над тим, хто це такі і що їм тут треба. Я не міг зрозуміти причин цього движу і вкотре жалкував, що не послухався Толіка і не водив весь цей час японців глухими селами, одному мені відомими хащами та зарослими вусмерть стежками.

Ми йшли Містом серед ночі і то тут, то там — шугалися звуків. З вікон літали батареї. Я остаточно впевнився, що треба звалювати на південь. Японці не проти, Ікумі — взагалі он холоне від кожного звуку. Якась вона надто ляклива, як на свою біографію. Мабуть саме той випадок, коли головний пройдисвіт — це чоловік, а вона йде за ним у жерла вулканів, бо любить відверто і палко і ладна голову скласти, аби бути поряд. Дивно на цьому тлі виглядають наші груповухи, та навряд мені годиться судити вчинки дорослих людей.

Наш останній вечір у Києві. Сумний момент прощання з Містом. Саме сходять крайні лагоді сонця і на голову валиться сірість безхмарного вечора. Темрява ще не впала, однак вже відчуваються похмурі дотики ночі. І коли час прибирати в кімнаті, розкидати меблі, ховати сліди, впасти на рюкзак і палити у тиші півмороку — всі мовчать. Затихає матюччя і тільки німі втики поперед себе. Потім ще два кемела в тишу: востаннє глянути на висотки, потонулі у літніх заростях Амазонії і звалити звідси подалі від обличчя того мужика, від пострілів і криків, від темних вод Дніпра, подалі від всього цього атракціону, який ми влаштували самі.

І у цей момент нізащо не хочеться кудись іти. Цей номер на останньому поверсі готелю — рідніший за палісадники дитинства, на яких цупив абрикоси і персики палючим літнім днем. Та потім — підриваєшся рвучко. Вдягаєш швидко рюкзак, завмираєш на пару секунд, проводиш долонею по шпалерах, шепочеш «прощавай», і так — ніби востаннє, ніби назавжди.

Все розкидали, замаскували і сиділи один навпроти одного — на рюкзаках. Смалили сиґарети, я розказував про звичай мовчати на дорогу. Вони ніби зрозуміли, що я маю на увазі, і пильно вдивлялись у темряву. Ми дивилися одне на одного як люди, яких пов’язала пригода і які вийшли сухими з води.

Ми виконали всі церемоніали, прислухались до тиші, зібрали всі речі і приготувалися іти, не зовсім за планом, але у нас багато що не за планом. Я випускав останні кільця диму — акуратні, правильної форми, вони летіли через півномера до Ікумі, а вона — нанизувала їх на вказівний палець, розвіюючи.

Зрештою, все класно склалося: стрьо

  думав я, аж поки довге, жовте світло не розітнуло темряву внизу, просто біля готелю. Потім звучали тільки впевнені кроки сходами і галасний суржик. В номері запала найтривожніша мовчанка у світі.

ІV

Сподіваюся, ці типи палять. Чорт, ну звісно палять, вони ж мародери, вони смалять якусь ватру чи приму без фільтра і точно не yнюхають, що півготелю прокурено в хлам. Не унюхають, і ми зможемо пересидіти, заспокоїтися, дочекатися, поки вони звалять, і забратися нарешті звідси до бісової мами. До тихих містечок на півдні, до теплих картонних коробок з піцою в Коростишеві і крижаних бурштинів пива у пабі Радомишля, де травитимемо Толіку про останні дні і показуватимемо фотки, які цілком можуть з’явитися на обкладинці наступного National Geographic.

Кроки затихли. Потім хтось гупав, ніби коваль, що осатаніло гатить молотом по заготовці двуручника, а потім — щось важке впало на асфальт і я зрозумів: кидають батареї з вікна. Металісти. Треба уйобувати. Он у нашому номері скільки батарей.

Ми дочекались миті, коли загуркотіло найдужче, схопили рюкзаки і рвонули на дах, сподіваючись, що сюди вони не зайдуть. Дякувати, сьогодні на голови не падає рясна, серпнева злива.

Там була пожежна драбина вниз, у внутрішній дворик, та невідомо, чи вона витримає. Я ніколи не лазив нею — вона розхитувалася навіть під сильним вітром. Все обіцяло надлам, падіння, хрускіт кісток, колоритне «шмяк!» і візит Харона, який віддирає тебе від асфальту, вантажить тельбухи в човен і викидає їх на іншому березі, козиряючи під плетену суеґаса. Наостанок.

Я би нізащо тудою не поліз, та куди діватися, коли ясно чуєш: ідуть на дах. Жестами і мугиками показав японцям: ані чичирк і ані рип-рип. Наказав Наокі спуститися на двадцять щаблів, Ікумі — трохи вище. Сам зліз так, аби голову з даху видно не було, дістав ствол і завмер.

І ніколи, як у той момент, я так сильно не благав влягтися клятий вітер. Я хребтом відчував всю труху драбини, усю підступність кріплень сорокарічної давнини, усю слизькість та ненадійність щаблів.

От зараз точно не треба витикатися. Зараз це найгірша ідея на планеті. Зараз у мене десь три набої і я ніколи в житті навіть думати не хочу в стилі: а скільки там у мене лишилося набоїв? Зараз я просто переляканий лох — завис на висоті, на драбині, яка тримається на соплях і ГОСТах, якою вниз і Спайдермен не полізе. Чорт.

Та пішло воно все. Не полізу я вниз. Я на таке не підписувався. П’ять тисяч баксів — не гроші, за які я готовий стрілятися з мародерами, ніби це якийсь дешевий Голлівуд, і висіти над прірвою у тридцять метрів, розхитуючись на іржавій пожежній драбині, ніби цей Голлівуд ще дешевший.

Драбина точно впаде. Я показую Наокі всіма мовами факів і жестів, розмахуючи пістолетом: вниз лізти не можна, воно зараз полетить все до бісової мами, ми зараз шмякнемось і не буде жодних фоток у National Geographic, не буде жодних інтерв’ю з твоєю мордою на піврозвороту — буде тільки лівер на порослому бур’яном асфальті, а над ним — рої мушви.

Зараз я думаю, що говоритиму цим чортам, коли у мене не вистачить патронів, коли вони витягнуть нас, роздягатимуть, битимуть, примовляючи «Ну терь вафли вам всем васелы!». Дійсно, що їм сказати перед смертю? Я би сказав, що ми шукаємо зорі, які падають в обійми драґлистих боліт. Зорі тонуть в загуслому молоці ранкових туманів, вони розсипаються перекопаними полями і так просто збагатитися, знайшовши таку. Поля за колючим дротом перекопують ґолеми з крижаними серцями, аби наловити собі зорь, що падають з неба. Аби назбирати за пазухи прохолодного нічного світла. Якщо солярій перетворює тебе на неґра, то ці бліді сяйва — на ельфа. І менти з вояками на КПП — ніби охоронці алмазних шахт у Танзанії — пильні і невсипущі. Готові до край-смерті захищати, до останньої краплі крові, сперми і слини боронити свої нескінченні зорі, аби тільки самим на них втичити. І ми ходимо за колючий дріт назбирати тих палих зорь. Мабуть тому. Коли стару бабуню з села під колючим дротом питають, навіщо вона ходить в Зону, та відповідає — по гриби. А я — по зорі. Вони у ямах на полі лежать, як яблука-падалки, які ніхто не збирає.

Добре, що я їм такого не скажу, страшно навіть уявити, як сильно вони мене відпиздять, почувши такі шмарклі з цукром. А коли серйозно, — я й сам не знаю, навіщо я тут. Звісно, коли дзеленчить блакитний телефон і Толік знаходить клієнтів, — тоді все ясно, та чим я керуюся, заводячи дирчик, вдягаючи бейсболку задом наперед і ганяючи проспектами, порослими бур’яном? Я не знаю.

Про це мене найчастіше питають іноземні журналісти. Я відповідаю, що Зона стала для мене чимось на кшталт моря для людини з портового міста. Вона просто частина ландшафту і я поступово перестав сприймати її як щось особливе. Вона ніби продовження моїх звичайних локацій типу гаража або бару в Радомишлі, вона ніби продовження ліжка і дороги до маркету. Уламки Зони мішаються з іншими і сняться потім у тривожних, вицвілих снах. Після них прокидаєшся перешуґаний і спітнілий, довго втичиш на повний місяць крізь подвійний склопакет і засинаєш стривожений.

Навіщо? Звичка, інерція: часто це сильніше за нас. Коли я приводжу сюди туристів, коли вони натомлені і спраглі — їх не цікавить ніщо, а коли я пропоную зробити ривок — ще десять кілометрів, аби заночувати у найекзотичнішому місті Києва, — вони махають рукою і падають на матраци, вирубаються, аби так само лінуватися взавтра і за інерцією котитися Містом маршрутами, якими за інерцією вигулюю їх я.

Тут багато всього намішано: і бажання відпочити від міської суєти, ще раз надихатися лазуровим пилом дитинства, ще раз замиритися невимовним спокоєм та сонцестопом закинутого.

Іноді я почуваюся страшенно самотнім, бо не знаю більше таких, як сам. І ніби радіти треба: жодної конкуренції, та іноді кортить поговорити з кимось подібним. З тим, хто розділить турботи і поділиться досвідом. Бо всі інші — марґінали і уркагани. Такі, як оце зараз піднімуться на дах і в яких знов доведеться шмаляти. Мабуть, у мене саме той випадок — професія єдиної людини. Про таких пишуть в Esquire.

Я навіть думав іноді взяти на виховання якогось учня. Проблема лиш у тім, що учень сам має приповзти до мене на карачках: спраглий і смаглий, ніби чувак з Радомишля, який вирішив усе кинути і пуститися в мандри Тибетом, знайшов монастир, коли помирав на самоті… і переродився. Іноді так страшно кортить передати комусь всі знання про маршрути, навчити всіх тонкощів і показати всі правильні ракурси, ба навіть це пиляння гілки, на якій сидиш: бо творіння завжди ненавидить творця, і виховувати собі конкурента — це ліпити проблеми на свою ж голову.