Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Японці безперестанку лаються на комарів та ґедзів — ті налітають роями і не лишають на нас живого місця, і чхати їм на антимоскітні креми. Ми шуруємо кабанячими стежками і полями навпростець, перестрибуємо струмки і зрошувальні канали, ми у лабіринті забутої іриґації тонемо в рясці, у теплій болотяній твані і не видно тому краю-кінця.

Як втичиш на карту, як розгортаєш саморобні ламінати і дивишся на сині вени каналів — вони переплітаються у візерунки браслетів палеоліту, їх вигини, перетини і паралельні лінії скидаються на відважних мисливців, на мамонтів у звірячих шкурах і водночас на здоровенну опору ЛЕП, яка розкинула діряві від вітру руки і втичить разом з тобою. Втичить на Сонце, поки ти втичиш у карту.

А глянеш поперед себе — аж забуваєш, що сонце голову смалить. Що випалює твою темно-русяву чуприну до білявого чуба, випалює блідотілі лиця у засмагу смагляв. Навіть про атаки об’єднаної авіації комашні забуваєш. Все думаєш: як би обминути оту чорну, водяну кіптяву. Все тонеш у торфовищах з подвійним дном, хапаєшся за комиші, виповзаєш назад і вже навіть не роздягаєшся — просто повзеш у наступну болотяну прірву, а комарі плутають тебе із чистосмердям боліт. І стороною облітають.

Нам лишилося всього нічого: проминути кілька сіл, вискочити на аеродром і запилятися нарешті в Київ. Японці дико хочуть повтичити на літаки, але не зараз. На літаки треба ходити своєчасно. Я свято божуся: ми ще походимо репаними асфальтами авіасмуг, розсядемося у фюзеляжах, потицяємо у кнопки, а Ікумі — обмалює там все маркером. Потім, голуби, все потім. Пішли спати. Ще нагуляємось.

Київ зустрів нас мороком ночі, темрява лилась мов із вогнегасника і темними велетнями на тлі зоряного неба над нами здіймалися висотки. Японці радіють нестямно, щораз зупиняються і клацають зорі на довгу витримку. Я жену їх вперед: до готелю „Дніпро“ ще добрих півтора десятка кеме, а світає — за три години. Якраз встигнемо.

Нарешті ми тут. Японці не можуть натішитися: верещать пискляво і сюсюкають місячною мовою страшні закляття ажіотажу, куражу і щастя-радості. Я навіть у темряві бачу їхні посмішки і те, як відвалюються щелепи під тиском висоток обабіч вулиці. Я і сам відчуваю полегшення: тепер мені виплатять решту бабла.

Ми продираємося дворами, та надовго мене не вистачає, я плюю на конспірацію і вивалююсь на проспект, аби топати ним десять кеме і уткнутися в Бессарабський ринок з бланшами розбитих вікон на порослому виноградом фасаді.

Обабіч проспекту рясно буяє Амазонія і японці здригаються, чуючи звірів. Здригаюся і я, але травити страшилки зарано — нехай поволі занурюються. Після аварії хтось дбайливий випустив зоопарк і часто буває, що німоти ночі розтинають не крики лосів чи вовче виття, а голоси хижаків, з якими краще не зустрічатися.

Я барикадуюся на ніч задля міцнішого сну і душевного спокою. От і цього разу змушу дрібнотілих япошок тягати гігантські шафи, аби почуватися комфортно і встигнути бодай вдягтися, якщо якась мерзота висаджуватиме двері, щоб засліпити нас ліхтарним світлом і випотрошити мисливським ножем, грабуючи і ґвалтуючи.

Звісно, світло наших ліхтарів з панорамних вікон готелю „Дніпро“ можуть помітити. Та добре його видно хіба з Лівого берега, благо — всі мости підірвані. Та якщо помітять з площі Лєнкому — зустріч навряд буде приємною. Доведеться звалювати: кидати половину речей, які не встигнемо зібрати, зачувши гучні кроки східцями. Будемо чаїтися на техповерсі і свято вірити: прокурений подих нас не видасть.

Тут цікава публіка. Після евакуації в Київ потяглися мародери. Таке велике місто можна грабувати десятиліттями. Тут часто зустрічаєш на стінах дірки від куль, постріляні дорожні знаки, гільзи і решту колоритів, за якими полюють фотографи. Колоритів, які я намагаюся обходити. Десятою дорогою.

Звісно, все найцінніше розійшлося у дев’яності, та лишилися меблі, килими, цілі вікна. І чорний метал. Для мене не проблема щораз по приходу облаштувати нову квартиру зі столами, ліжками, стільцями, шафами, де навіть можна розвішати змоклий одяг.

Та номер у готелі „Дніпро“ — особливе місце. Тут я почувався мером, надутим партапаратником зі службовою Волгою і терміново призначеними зустрічами. Я навіть знайшов великий письмовий стіл і поставив його так, аби сидіти біля вікна. Як Тоні Монтана зі «Scarface», та замість кокаїну в мене шари пилюччя і тривожні звуки на сусідній вулиці, яких я шугаюся. Коротше, паршивий з мене Тоні Монтана.

Мені складно те забути. Птахи заливалися трелями, проміння смалило прадавні асфальти, я обтирався антимоскітними засобами, а комарі — атакували зусібіч. Я вискочив на тих козлів майже впритул: бандитські морди, руки в татухах і імідж назагал аж ніяк не приязний. А вони взяли і направили на мене ствол. Ну все.

Клянуся всіма богами на світі: вони і гадки не мали, наскільки круті їм дісталися шмотки. Мене вони вирубили. А що їм зробиш, коли в обличчя тицяють стволом? Страшно уявити, що би вони зробили з Ікумі.

Отямився тоді я під вечір. Антимоскітні креми давно вичахли і обличчя перетворилося на пухир. Кров підсохла, а у вухах луною озивалися пташині співи. Я підстрибував і ляпав себе по щоках: комарі шматували нон-стопом, я завивав від свербіжу, та покусів не зачіпав — гірше буде.

Сонце визирнуло з-за кошлатих хмар і торкнулося покусаної шкіри. Добре, хоч черевики не забрали. Кілометрів за півтора хащами я надибав пакунок «BOSS» чорного кольору, взяв із собою — послужить добру службу: труси, туніка, — таке.

Я тоді продирався крізь чагарі: гілля шматувало покусане тіло, а я трусив кліщів і хвалив Бога за ультиматум колишньої, яка погодилась на мінет лише за умови повної епіляції там. Повільно кульгав порожньою вулицею. Навколо пустінь, старі мародерські лігвища, а у будинках — кабло звисає зі стелі. Щойно дошкутильгав до кінця вулиці, аж влупив дощ. Сховався до першого-ліпшого під’їзду, лежав на пропилюжених матрацах і носа не вистромляв надвір, перев’язав ногу шматком знайденої футболки і мріяв про ресторанні наїдки та ряснощі магазинних полиць. Мріяв про кінець всіх на світі дощів і світло в кінці тунелю, сніг в кінці тунелю, жовтий сніг в кінці тунелю: що завгодно, аби дістатися теплих диванів, ароматних борщів і смажених ребер.

Та замість омріяних життєвих прянощів отримав мряку та порцію зливи. Я ненавидів тоді Київ, в якому опинився, вихоплений зі спокою, вихоплений з пачки синього кемелу, вихоплений з перспектив грітися біля пальнички гарячим чаєм і втичити на зоряне небо з вікна готельного номера.

Благо, на такі випадки завжди є заначка. Я знав, — одного дня попаду конкретно: зеки, мародери, хто завгодно. І якщо пощастить, якщо не вб’ють, то півтори сотні кілометрів у трусах додому — перспектива не найприємніша. І я подбав про це заздалегідь.

У потаємному місці колись скинув камуфляжний баул. Все необхідне для тижневого існування: аптечка, комплект одягу і термобілизни, їжа на сім днів — високоякісні сублімовані продукти, перевірені часом і досвідом консерви, висококалорійні брикети — повноцінний замінник добового раціону для дорослого дилди, фляндр віскі, спальник з каріматом, рюкзак, льодяники, запас бутильованої води, ліхтар, ніж і решта дрібниць, включаючи карти, компас і дешевий наручний годинник.

Толіку було подзвонити ніяк, настрій був жахливий, я забився у найтемніший закуть горища, де мене точно не побачать усілякі татуйовані виродки, вижлуктив віскі, закутався у несамовито гарячий спальний мішок і заснув. Прокинувся від спеки, холодного поту і кошмарного сну.

Наступного дня сидів і втичив в одну точку, з’їв запасів на три дні і потроху пошкандибав додому. Попереду було півтораста кеме до Коростишева і я дякував Богові за схованку, дякував всім асурам на світі за свою завбачливість.

Японці помалу заспокоїлися, прийшли до тями, перебісилися на радощах і пережахалися з риків у нічних хащах. Тепер можна їм сказати, що це був тигр. Наокі раптом запропонував лишити речі на проспекті, підібратися ближче і, дочекавшись світанку, влаштувати фотополювання у вранішніх променях сонця — пласких і фотогенічних. Я зачитав йому лекцію про закони життя у Місті: тримай речі при собі, уникай хижаків, не галасуй, світломаскуйся, і головне — як демонів страхайся людей.

Правила напрацьовані роками і кожне має масу випадків, які навчили триматися від дурного подалі і все своє носити з собою. Я колись ганяв по Києву на дирчику і поставив його під домом у дворику, шукаючи старих радянських журналів у покинутих квартирах. Обходив непоспіхом під’їзд, прочісуючи кожну квартиру. Знудився, дістав мальборо, висунувся з вікна третього поверху подихати гарячими смолами і свіжим повітрям, підкурив і завмер. Біля мотоцикла шарився тигр. Він мене не помітив, але байком зацікавився. Обнюхував його і всяко виказував зацікавлення. Третій поверх трохи заспокоював, але від страху я завмер з сигаретою в руках, ані сіп-сіп.

Я часто думав, як невимовно мені пощастило і як близько ходила смерть. Зізнаюся і не буду приховувати, я — боягуз, і тигрів з-поміж усіх небезпек Міста тепер боюся понад усе.

Мотик був непоганий ендуро[1], і тигр його навіть не погриз. Я любив дирчик у Місті: було в цьому щось кінематографічне, коли протектори коліс чавили у розтрісканий асфальт молоді паростки, а навколо стирчали похмурі висотки.

Я ганяв залишками мостів і схожий був на самітника з фільмів про кінець світу. Після Аварії такого багато знімали. Я летів назустріч теплим літнім вітрам на своїй Хонді і про таке зовсім не думав. Мою бейсболку іноді здувало, навіть коли я перевертав її козирком назад. Вітер відганяв тривогу далеко-далеко. Я навіть пробував утнути пару трюків на проспекті, аж поки не розквасив собі лікоть і дві години витратив, аби залити рани водоспадами перекису і перемотати їх автострадами бинтів.

Лишив байк коло під’їзду, просто затяг під навіс, поставив серед моху і сиплого кахлю на проспекті. Я тоді вже довго катався. Майже весь сезон відганяв вітрами і того чарівного вересня, коли ще припікали спину останні поцілунки літа — вирішив пройтися, обійти улюблені басейни, ринки, залізти вище і посидіти на даху хрещатого будинку з зіркою, яка от-от впаде вниз, і мене то мучило: вона стала мені рідною, мов знак радіації.

Скільки б місто не руйнувалося, скільки б його не засипало пожовклим листям і товстими шарами снігу, зірка нагадує мені про багатозоряне небо та плями Чумацького Шляху, на які я втичу годинами, засинаючи. Та зірка зависла між зорями і землею.

[1] Ендуро — (італ. Enduro) — багатокілометрове мото- чи автораллі, а також вид мотоциклів, що беруть участь у таких перегонах.