Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І коли дивлюся зараз на останні миті літа-тепла... навіть уявляти холодно, що далі буде. Я готовий ганяти в роті загуслу від спраги слину після її солоних сосків, готовий сушитися, але не проміняв би спеку на холодну, листопадову мряку. Нізащо.

Залізниця. Останній потяг проїхав тут мільйон років тому. Рейки заіржавіли, а шпали прогнили, і коли смалить сонце — змії виповзають гріти свої камуфльовані шкури, хапати нас за ноги і випускати отруту, яка зведе всі наші проблеми до однієї.

Я веду їх до Вишгорода: мале місто, порожня площа, на якій з-поміж бетонних плит пробивається буєцвіття молодих хащів, та ходити ще не заважає. Там похмурі бетонки і не торкнуті мародерами авта. Стоять серед вулиць, втичачи похмуро битими фарами, виблискують сигнальними тріщинами на лобовому склі. Там теж забуті висотки, в яких рисі селяться у підвалах, а на горищі в'ють гнізда соколи. Там навіть висять на гаках пальта і посуд стоїть на столах, і можна схопити той дух, якого вже не знайдеш у розвандалених хатах.

Проминали під ногами тисячі шпал, а Ікумі голосно рахувала їх японською і коли залізна дорога виходила з джунґлів на поле — майоріли повалені стовпи та лінії електропередач, пейзажі мороку, болю і жалю, які Наокі нещадно клацав, забирав з собою їх похмурі нотки, напихував ними свій нікон і, схоже, був задоволений.

Він уже навіть не ховав фотоапарат і його клацання линуло серед тиші та поодиноких криків птахів. Він забирав з собою повалені ЛЕПи на тлі чорнотілих, грозових хмар, які підбивали нас сховатися, забитися у першу-ліпшу хату, розтопити піч і довго ганяти чаї, поволі підкидаючи дрова...

Ми тікали від грози, яка усе ближчала і, зрештою, я плюнув і вивів їх на трасу: прискоритись і втекти від потопу, під яким складно дихати, від блискавок якого навколо стає світліше, ніж удень.

Ми ніби серед непролазних лісів раннього середньовіччя — над нами ширяють шуліки, і бур'ян буяє серед руїн старовинних фортець. Ті фортеці кришить час і осипає в густу траву старе пилюччя, мішає зі спопелілими кістками людей і павутинням, збитим поривами вітру. Деінде, над щільними лавами сосон, виглядають хребти невідомих чудовиськ, а на нескінченно довгих узбережжях Дніпра сплять скелети гігантів і мертві діти бігають до них плакатися. Вітер підхоплює сльози і мішає їх з морем, а гаряче Сонце — смалить летарґічні кістки забутих чудовиськ. Тут пасмур і спокій лягає на кинуту землю, на всі її скелясті пагорби, на дзеркала дрібних водойм і пінку галасливих водоспадів

Ми зупиняємося серед руїн покинутих церков і кадимо піонерські багаття, кадимо ладаном старі кістяки минулого. З тим ладаном відлітають у забрамлене хмарами небо всі страхи і тривоги. Ладан викрадають вітри і несуть до болотяної води та до скелетів чудовиськ. Несуть, аби знову мішати зі сльозами болотного моря, нашіптуючи про життя, що відійшло.

Ми таки дійшли до мети: моря спокою і тиші. Настільки замиреного, що камінець тут лишатиме кола на воді вічно, та нікого розбудити не зможе. Серед сторічного сну стирчатимуть кістки мертвих, а я, збадьорений вогнепальними сумішами теплих херсонських спиртів, стрілятиму по порожніх пляшках.

Ми довго тяглися уздовж моря, довго плуталися в хащах. Ми давно зійшли із залізничної колії і збилися з ліку, рахуючи покинуті напризволяще баржі та кораблі. Ми залазили всередину: дістатися до кают і рубок, заглянути у маслянисті черева трюмів, де замість вантажу нині хлюпає протухла вода, де сплять вічним сном мерці, закуті в кираси власних ребер, закуті у плащі некромантів і шоломи з драконячого скла.

Ми тікаємо від одних мерців до інших. Японці радіють і міняють картки пам’яті. Попереду нас чекають м'які дивани, сухі квартири і спокій містечка, де ніхто не стрілятиме в спину. Та привів я їх сюди не тому.

Вишгород. Обдерті хрущовки та розкурочені магазини: "Овочі" і "Товари щоденного вжитку". Площі розбуялих бур'янів, дерева на дахах, дитсадки з вибитими шибками і гнилим паркетом, уламки радянщини і розкурочені вітрини. Місто, в якому зламано всі замки і всі двері на дахи вибито тридцять років тому.

Малі міста. Всі вони схожі, більшість фотографів їх проминає, втрачаючи найцікавіше: гарнющі оази кинутих земель, які об'єктивом ніхто не картографував.

Та Вишгород — особливий, я здивувався навіть, що Наокі про нього не чув, і коли ми ховали рюкзаки на горищі готелю „Дніпро“, я тричі нагадав йому взяти всі запасні акумулятори, пообіцявши, що сумно не буде. І дійсно.

Я потяг їх на серпантини бобслейної траси. Ніби один з десятків парків атракціонів з дитячими американськими гірками. Та більший. Його схили, його діряві дошки, його іржаві ноги — змушують фоткати. Ще і ще.

Іржавий стриптиз закинутого у кричущих фарбах і бур'янових пестощах літа. Його грації і звивини, штрикуваті опори з землі та вигини конструкційних тіл — то передсмертні драконячі спазми. Ми гуляємо його нутрами і де-не-де дошки вже прогнили, та ми не страшимося ходити всередині. Тут буяють смарагдові трави і ховають під собою кістки, ніби старі погости, до яких люди забули дорогу. Та восени — пале золотолистя, суха трава й іржаві кістки мішаються у суцільний смуток і ніщо не віщує світлого завтра, навіть мертві дракони спопелилися в отруйній хмарі, яка спустошила землі і зігнала людей з насиджених місць.

Скарби ці ніхто не чіпав. Лежать посередині треку. Холодильники і газові плити. Зібрані на гігантську хаотичну купу, ніби іграшки в покинутому дитсадку. Я колись брів сам потай повз береги Сарґасового моря і наштовхнувся на них. Вершину гори видно здалеку, вона височіє над ранковими туманами баштою некроманта, ласим шматочком, до якого дивом не дісталися мародери. Побоялися дракона.

Мені снилося часом, що некроманти мертвого моря і болотяні відьми воскресять його, що кістяний дракон здійметься над морем і кружлятиме в пошуках тих, хто зазіхає на його скарби, спопелятиме вогнем, який плавить каміння. Вогнем, який рубінами висмалює минулорічну траву.

Після всього, що трапилося в Місті, я не можу знайти спокій. Сиджу сторожко у хащах, стережу своїх японців, аби не заходили далеко, зиркаю навсібіч і пильно видивляюся мужиків, які мають прийти по свій метал, які мають прийти з полотняними мішками по золото мертвих чудовиськ.

Нам недовго лишилося. Ще кілька днів, ще добити до денця весь алкоголь, дожувати всі снікерси, доточити консерви, аби потім переключитися на мій спирт, аби потім розводити воду зі смаком болота — зі смаком життя.

Наокі ловить раж і просить лишитися ще. Звісно, каже, що заплатить, звісно говорить, що докине бабла, якщо ми розпотрошимо мої нички і побудемо в Місті ще тиждень. Він хоче побачити все і постійно канючить, аби ми пішли далі на Північ, Південь, Захід і навіть Схід. Питає, чи є у мене човен і чи можемо ми поплавати руслами мертвих морів і рік.

Хащі. Постійні, непролазні хащі скрізь, варто ледь збочити з траси. Та і на асфальті підступають зусібіч. Колії перетворилися на джунглі, стежки заростають до непролаззя, і тут врятує тільки асфальт. За тиждень до джунглів призвичаюєшся. Мої туристи завжди дивуються, що природа так швидко перемагає бетон. А за кілька днів джунглі для туристів стають рідними і дратують навіть менше за комарів. Ти сприймаєш їх навіть не тлом, ти сприймаєш їх ембієнтом, часткою побуту, елементом екстер'єру. Як виноград біля під'їзду, який обдирав у дитинстві під крики жирного сусідського дядька, який погрожував вирвати ноги за те, що топчеш його город.

Кажуть, ніби ісландською мовою Київ досі називають Кайнуґардур, як і за часів вікінґів. У перекладі означає «зелений сад». Дійсно, Київ — найзеленіше місто в світі: каштани тут сягають неба. Справжній ґрінланд — зелений край буйнопишшя амазонських джунглів, крізь які без мачете, бува, не пробитися.

Наокі розпитує про те, що то були за люди. Розпитує про те, кого ще я тут зустрічав. Я розказую йому історію, як слідкував за одним покидьком. Тоді я довго лазив Містом самими закапелками, найглухішими двориками і одного разу наштовхнувся на свіжозгризені яблука, які ще не встигли пожовкнути на надкусах. Я чкурнув звідти та довго спостерігав, аж поки не помітив покидька, який вже втратив людську подобу.

Це міг бути хто завгодно. Зек-утікач, дезертир, — хто завгодно. Він міг переховуватись тут роками, полюючи з табельної зброї, яку забрав з собою, відправляючись у самоволку.

Зиму він не пережив. Коли я прийшов наступного року, то вивчив подвір'я і знайшов у одній з квартир скулений труп: смердючий, аж підійти страшно. На стінах вугіллям були намальовані жінки з широко розсунутими ногами. Всі стіни були пописані його маревами і передсмертними прокльонами. Я не зміг протриматись у кімнаті більше тридцяти секунд — смородом виїдало очі, я ще довго пам'ятав те лігвисько. Я пообіцяв Наокі відвести їх туди.

Ми пробули тут два дні: ночували серед гір драконячих скарбів, терлися об його кістляву спину, бігали уздовж величезної туші, яку оббіжиш непоспіхом — захекаєшся.

Я показав їм іржаві боки пожежних машин і розбиті вітрини вишгородських магазинів. Скоро висотки заваляться, складуться акуратними купками, поховавши під собою наше сміття і настінні малюнки Ікумі товстим чорним маркером.

Вишгород складно відрізнити від Міста: так само стоять похмурі висотки, так само лежать поштові скриньки у кущах, падають в обійми порослого бур'яном асфальту порепані дорожні знаки, а як вилізти на дах будинку на пагорбі — на горизонті стовбичать покоцані ікла Києва, кам'яного серця цих Богом забутих земель. Здалеку і не втямити, що в них не живе ніхто. Ніби у блискучих скляних хмародерах Йоганнесбурґа, які здалеку на прилизані офісні центри скидаються, а під'їдеш ближче — там лігва дикунські: без води і світла.

Того вечора ми сиділи на даху висотки, потягували віскі, японці готувалися знімати зорі на довгу витримку, а півтемні зуби київських хрущоб — кликали до себе і манили назад у тенета порожніх коридорів готелю „Дніпро”. Тут сум за улюбленим Містом був особливо відчутний: його ген на обрії бачиш і тільки простягни руку — двома пальцями можна висотку взяти, ніби фігуру з шахової дошки.