Київ-86: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Толік повезе нас до місця входу. Я кручуся навколо його Тойоти і повторюю, що всім треба сховати рюкзаки в машину і у нас саме підходящий для цього багажник. Ми зараз ніби група у смугастих купальниках: помітні відразу і здалеку. Клоуни ми, коротше.

Хмари помалу відступають і вже світить прохолодне та яскраве вранішнє сонце. Толік дає по газах, крізь бокове скло я роздивляюся ранкові тумани на залитих довгими променями полях. Втичу на силуети ЛЕПів на ґоризонті і сиротливі ікла покинутих водонапірок. Я нарікаю, що виїхали ми запізно. Але вже скоро під’їдемо до колючки, гнатимемо асфальтовими роздовбишами і рвучко зупинимось у потрібному місці. Толік запаркує машину там, де я скажу, а японці — перелякаються. З машини ми кулею виплюнемося в хащі. Тихо-мишачи підкрадемося до кордону. Менти і ВОХРи у цей час саме роблять ранкову пробіжку. І ми робимо — біжимо, перечіпаємося через товсті гілки минулорічних буреломів. Японець швидко повторює слово «Fuck». За моїми розрахунками, ми потрапимо в Київ за три дні.

Метрів за триста після того, як він вперше сказав «fuck», ми заскочили в лісок, я бухнувся на землю і скомандував привал. Біжучи, думав тільки, що нас зараз візьмуть і я виглядатиму, як невдаха. І другу частину бабла не отримаю. Не взяли.

Японці скинули чорні туші рюкзаків на сухолистя минулої осені і впали на них, відхекуючись. Я говорив, що найстрашніше позаду, але я — останнє брехло. Звідки мені про те знати? Аби заспокоїти їх, я роблю впевнений вигляд і пускаю ротом кільця диму у вранішній ліс.

Він допитується, як ми підемо, як будемо обходити пости, випитує про зелені плями лісів на старій топографічній карті у мене в руках, а вона сидить чомусь мовчки, ані пари з вуст, і слухає ліс.

Після першого привалу всі відчувають полегшення. Підриваються і тягнуть важелезні наплічники в гущавину соснового лісу, ще не встигши втомитися і знаючи — попереду свіжа прохолода неглибоких рік, а над головою — гарячі засоси палкого серпня. Саме купатися.

Години три минуло, як ми перелізли колючий дріт. Ніби і щойно, а ніби вже давно — ліс одноманітний, нескінченні лави сосон довжелезні, а під ногами хрускотять шишки і шурхотить золотава хвоя, замирюючи і занурюючи у безодню спокою.

На моїх трекінґах кругляві шнурки-ковбаски, які постійно розв’язуються і я шнурую їх щораз швидше, хутко підриваюся, ніби вибираючи маршрут. Насправді мені просто заблукати у трьох соснах і я постійно забуваю, з якого боку росте на деревах мох, з якого боку Північ, з якого боку життя. Я молюся на GPS, молюся на сигнали з космосу — вони намалюють мені маршрут, ніби чайки, які розкажуть про берег.

Парить на дощ.

Японка бере у мене сиґарету. Дивиться на неї і задумливо посміхається. Мабуть думає, що ця сиґарета — перша за купу часу, пригадує останній раз, коли валялася в ліжку і неспішно пускала дим у стелю, радіючи жіночим таємницям, які вона лишить для себе і тих, хто з нею їх розділив.

П’ята вечора і сонце вже достоту прогріло тутешні води, обійняло неспішне русло ріки теплощами денного дрьому. Ми довго топтали сухі поля, зрошувальні канали і піщані дюни під гігантськими ЛЕП-ами: нагрібали у треки піску та мурашиних левів заразом, все визираючи річку.

Я навіть одірвався від цеглини навігатора, не втичив у його тріснуте очисько циклопа, бо духи свіжості-прохолоди, привиди струмкої води літали у повітрі над щільними лавами очеретів. Кружляли омріяною казкою прохолодних бризок і галасливих пустощів. Затягували у свої тенета наші спітнілі, трохи натомлені тіла. Вода близько.

Річка виринула раптово, я визирнув глянути — чи стоять на звивистих кручах протилежного берега рибалки. Порожньо було і тихо, тільки птахи кричали і поодинокі риби вискакували та хлюпали назад — лишаючи по собі розлогі і неспішні кола на воді.

Я поліз у воду, переживаючи, що на тлі струнких японців з їхніми забігами по горах і пустелях, виглядатиму жиробасом, та брід однаково шукати мені. Коли я зняв труси — ніхто не відвертався, — обоє підкреслено втичили поперед себе, ніби вишукуючи снайпера на іншому березі, а коли я заволав від несподівано прохолодної води — підбурювали сміхом та улюлюканням, знімаючи мене на здоровенні нікони. Я кричав щось про компромат і погрожував здати їх першому-ліпшому патрулю, та річка поглинала всі слова, шум води глушив і захльоскував усе радощами. Знайшовся брід.

Ми переправилися та з високих круч роздивлялися завороти крутійського русла ріки у променях сідаючого сонця. Попереду м’який вечір і тиснява тривожного, нічного лісу. Обідати впали просто побіля берега, підсихаючи. Японець не падав на вухо своєю кривою англійською і раптом стало ясно і виразно, ніби академічним рисунком виписаний портрет — все це не дарма, все найцікавіше попереду, а зараз тільки штиль великого привалу і радість від гарячої їжі та холодних напоїв. З цими думками я і задрімав під сонечком.

Темрява спадала повільно, ніби з парашута, дозволяючи до себе звикнути. Ми з японцем тріщали і балаканина розпирала повітря навколо у захисну кулю, не даючи сосновим лавам з обох боків просіки замкнути над нашими головами непроглядний мішок ночі. Поодинокі зорі пробивалися крізь рвані рани щільної завіси хмар і прохолодний вітер дмухав ароматами зливи, яка так і не почалася.

По них і не скажеш, що бояться нічного лісу. Вона говорить щось японською, мабуть, втомилася, але розуміє — до привалу ще довго. Я бачу, що він збирається просити перепочинку. Я випереджаю — картинно бухаюсь на привал і травлю, що бастуватиму: нікуди не піду і лишіть мене тут назавжди, і знову ця Зона дурна, і що я тут роблю? Сідаю, підкурюю кемел, а японцям раджу півхвилини постояти. Дуже шкідливо для серця падати отак відразу в обійми землі, навіть якщо вже хочеться відчути крізь одяг прохолодну траву ночі. Не кажучи вже про кемел.

Скільки ще? Та недовго, хвилин двадцять до кинутого села, там вечерятимемо у м’якому світлі парафінових свічок у моїй улюбленій хаті, глянемо одне одному в очі і зрозуміємо — підемо сьогодні далі, чи ні.

Ніхто цього не озвучуватиме.

Ближче до опівночі ми розвалилися у розідраних часом, набухлих від багаторічних дощів нутрощах хати. Запалили свічку і глянули одне на одного. Звісно, ніхто нікуди не піде. Звісно, завжди є причина лишитися. Нам же цілий день потім бігти. І аби свіжими бути — краще вирушати вранішньою туманною прохолодою, а не кліпати сонними очима у крижані мороки ночі. Відпочинемо до ранку.

Я виходжу на вулицю з кемелом і довго дивлюсь у небо — навіть зірки позасинали, куди нам до них? Ляжемо спати. Тишу і морок роздирає матюччя японця. Я чую це уламком іншої реальності, яка не здатна до кінця розітнути абсолютну мовчанку, яку помічаєш раптово, у момент, коли всі затикаються. Відчуваю її всю. Тишу. Тут вона має вагу. Обіймає, але не тисне. Вона як фізична константа і коли сам на ґанку лишаєшся — валишся в її обійми, але боїшся, ніби хтось хутко завалить за спиною двері і лишить тебе самого на подвір’ї. Цього відчуття я не витримую і швидко повертаюся в дім.

Вона вже закуняла, сидячи на ліжку без матраца. А він, з налобником на голові, лазить хатою у пошуках дрібниць, які так люблять фотографи. Знаходить поштову листівку і повільно пробує читати російською вголос. Наче малий з початкової школи — по складах, та потім замовкає: не може розібрати нерівний почерк на припалому порохом папірці. Там вітання на Новий рік від доньки з великого міста: скупий помах руки стареньким батькам, які плентаються околицями життя.

Японці доживають свій перший день за колючим дротом і засинають у спокої. Ніщо їх не потривожить, аж поки я не прокинуся і не волатиму серед ночі аби підривалися та збиралися хутко, бо скоро світанок, а попереду — нескінченна дорога. Попереду — тривожні стуки серця і повільні перекури. Попереду — точка перетину вітрів у наших дурних головах — Київ.

Нам до Міста топати двісті кеме. Ми кружлятимемо, блукатимемо хащами, гнатимемо чимдуж і ввечері знов заб’ємося в хату на відшибі. Туди, де не тиняються мародери і браконьєри не шмаляють з нарізної зброї по малих смугастих кабанцях. Японці запакуються у спальники, переклацуватимуть нафоткане, міцно поснуть, а прохолодну землю гаситиме рясна злива, яка нарешті почнеться, яка звалиться на нас важкими Божими слинами, і коли згаснуть рештки теплощів дня — я навіть піч розтоплю. Наокі попросив будити на світанку і шурхати Ікумі, якщо його підійняти не зможу. От значить, яке з імен чоловіче.

Ніколи б не подумав, що японці так хропуть. Витягаю стілець на веранду і дощ ллє поряд, та не дістає мене під навісом. Зачиняю двері і занурююся в темряву. Лише краплі лунко тарабанять по траві. Ставлю чашку на порозі, і краплі летять у неї. Так можна пити чай вічно.

Веранда дивиться у бік глухого лісу; його стежки давно заросли чагарями, зникли під буреломами, а пунктири стежок лишилися хіба на старих генштабівках, за якими ходять ті, хто мріє забутися, втопитися і лишитися тут навіки. Ми.

Я все збираюся подумати про щось хороше і спокійне, та вповзаю у спальник і не можу того зробити. Звуки дощу просотуються в його синтепони, і у тих звуках тонуть хропіння Наокі, всі страхи і переживання. Навіть голоси в моїй голові тонуть.

Наокі ніяк не втихомириться, а Ікумі — крутиться, зрештою встає і йде до пічки. На ній тільки футболка зі знаком радіації, він світиться зеленим у темряві і мені дивно від того: означає небезпеку, а для мене — став рідним. Ми сидимо поряд і глушимо віскарь під гримкотливе хропіння. Її ноги такі білосніжні й гладенькі, що у помаранчевих блисках багаття я не можу від них очей відірвати.

На мигах пробую пояснити: пішли, води наберем. Там колодязь є. Пішли, мала, спустимо глечик на мотузці, хлюпатимемо навсібіч і довго возитимемося, а коли піднімемо — розведемо всі теплі херсонські спирти, які я з собою припас, розженемо заспані серця і вони засяють рубінами крізь щільні флектарнові куртки. Залляємо спиртами всі втоми і смутки, а на наші сонні душі впадуть ароматні прянощі ночі.

Вона не скаже ні слова, а я — підкидатиму дрова, розставлятиму антимоскітні спіральки у гексаґрами, проклинатиму комарів забутими мовами, а потім з блакитного телефону заграє будильником „I can get no“ Міка Джаґґера — ознаменує новий день спеки, пилюки на битих дорогах, спраги і нескінченних боліт на шляху до Києва.