Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хто він вам? — запитав лікар, той, який був старший за віком. В нього була борідка клинцем, великі окуляри з великим склом і зелена шапочка.

— Це мій друг. Ми знімаємо разом квартиру, — відповів я ослаблим голосом. Добре, що хоч Олена не бачить усього цього жаху.

— Добре, — сказав лікар, — а він на що-небудь хворів?

— Так, він хворів на цукровий діабет, в нього була важка форма, — продовжив я сонно і відчужено.

— Тепер все ясно, — підвів підсумки лікар, що був молодший і в такій самій шапочці зеленого кольору. — Він вчасно не зробив собі укол і це викликало зниження цукру в крові. Зрозуміло, — мовив він задумливо.

— Де у вас тут телефон? Я повинен викликати машину, щоб його забрали в МОРГ, — поцікавився старший лікар.

— В коридорі.

Я був розбитий. Симка забрали. Я подумав про виступ, що не відбувся і відмахнувся від цієї думки.

— Які тепер виступи, — крикнув я вголос. — Як ти міг? На кого ти мене покинув? Симон!?

Я заридав і заголосив, як бабка-плакальниця на похороні.

Немов тисяча бджіл одразу ж вжалила мене в душу. Відчуття того, що я опинився, покинутий напризволяще, охопило мене і не збиралось нізащо відпускати. Я безпорадний! Я сам!

Як дитина, я обійняв подушку і плакав туди, і кричав, щоб крику мого не чув ніхто. Відчай вивертав мене навиворіт і витискав, немов випрану білизну. Відразу ж захотілося померти самому. Померти, і щоб не було так боляче. Пірнути під землю, і під нею відокремитися від світу і Долі, що зіграла зі мною такий жорстокий жарт.

Симко стоїть перед очима і посміхається.

— Тарасе, ти вже вивчив свою партію?

Я б вивчив усе на світі, тільки щоб Симко повернувся і залишився жити. Жити… жити… жити за для мрій і за для реальності, що ми до неї були такі близькі.

Так я весь у сльозах і соплях і заснув. Здається, через нерви.

Олена поринула в шок, коли дізналася про цю жахливу і, в той же час, несподівану, звістку. Вона обхопила голову руками і сиділа на кухні, ні з ким не розмовляючи. Даремно я намагався її розговорити і якось утішити — вона не слухала і постійно запевняла мене в тому, що сама може дати собі раду.

— Залиш мене, любий, я хочу побути сама.

Я дивився їй в очі і хотів зрозуміти, в якому стані вона знаходиться, а вона розуміла мою турботу без слів і говорила:

— Залиш хоча б на годинку, я трохи оговтаюсь. Я сама швидше впораюсь, ніж за допомогою навіть такої дорогої людини для мене, як ти.

Так — вона була в шоці. Але ще в більшому шоці були батьки Симка, котрим я подзвонив і повідомив про смерть їх сина. Мати засипала мене прокльонами і сказала, що то я винен у смерті її синочка, і мені, послухавши її хвилини зо три, нічого іншого не залишалося, як вимкнути телефон. Потім я, в смс-повідомленні відправив їй координати міського МОРГу, щоб вони з батьком могли забрати тіло сина.

Усе, що відбувалося навколо, перестало мене турбувати — так було легше. Я не помічав, як йдуть дні, тижні, місяці… Все втратило свій смак і час теж десь залишився поза грою. Я сам залишився поза грою. Аут — повний аут. Якщо б не Олена — я б здав свої позиції…

Ми з Оленою залишилися удвох…

Пройшло півроку з дня смерті мого друга, Симона Байкара. Ми з Оленкою посиділи вдома за пляшкою горілки і відзначили цю скорботну дату.

Сава Олегович, коли дізнався про те, що Симко помер наглою смертю, нам більше не дзвонив. Я згоден з ним — наша музика перестала бути такою цікавою, як раніше. Кому ми тепер потрібні, адже наш ланцюг втратив незамінну ланку.

Усе, що ми мали або тільки-но почали набувати, накрилося мідним тазком і ще, так званими жіночими частинами тіла, при чому в велетенському розмірі й одразу, тобто синхронно.

Я не міг дати ради тому, що нам з Оленою робити надалі.

Симко був віртуозним музикантом, і знайти йому заміну було просто нереально. Коли його не стало, то погляди на майбутнє, яке я бачив, геть зблякли і наче туман розвіювались по вітрі. Іноді, коли я слухав музику — то усвідомлював, що нас самих вже могли крутити на радіо, нашу рекламу розміщувати в журналах, а на афішних стовпах могли би вже висіти афіші з нашими іменами. Важко розуміти таку близькість втраченого. Гірше, ніж танталові муки, складно відшукати іншу, більш жахливу втрату. Якщо Симка вбив цукровий діабет, то я загину від жалю. Ні, з цим потрібно негайно щось робити. Півроку, проведених в депресії, кепсько відобразилися на моєму здоров'ї. Морально я був дестабілізований, а про те, що неймовірно схуднув і говорити не хочеться. Я ходив по Києву, як зомбі в неякісних фільмах жахів. Олена, як могла, мене підтримувала, хоча це її зачепило не менше, ніж мене. Невдовзі їй почав набридати мій меланхолійний настрій, і вона відкрито мені в цьому зізналась. Я дуже розумів її. Для того, щоб хоч якимось чином розвіятися, ми з нею провели вдома репетицію. Якщо Олена хоч щось вигравала на клавішах, то я свої партії вже позабував. Ще б пак, півроку не брав гітару в руки. Не скажу, що репетиція остаточно розвіяла мою меланхолію, але щось там вдалині знову заіскрилося і замахало білим крилом. Ми домовились між собою, що будемо репетирувати, якщо не кожний день, то, принаймні якомога частіше.

Дуже була пустою наша музика без Симкових соло-партій, але з часом ми почали звикати до її звучання. Ми почали робити деякі метаморфози в стилі і тепер музика, яку ми відтворювали, звучала не як класичний метал, а трохи кислотніше. Соло я грав погано, а тому узяв на себе гітарний ритм і вокал. Усі Симкові гітарні соло ми замінили синтезаторними, і Олена ще, час від часу, підспівувала мені. Виходило хоч не те, що було, але також добре. Муза знову вабила мене за собою. Вона тримала мене під пахви і підіймала, коли я спотикався і падав. Вона освітлювала мені кишеньковим ліхтариком дорогу, де були непрохідні сутінки, і неухильно вказувала на правильний шлях своїм маленьким пальчиком.

Я почав змінюватись на краще — хитнувся в більш оптимістичний бік. Я почав частіше посміхатися. На моєму обличчі з'явився рум'янець, і я навіть набрав кілька кілограмів. Оленка і музика допомогли мені вирватися із коми, куди мене загнала стара бабка в чорному балахоні і з гнилими зубами, яка торкнулась Симкових скронь і вдихнула в себе життя з його серця. Вона вже давно переминалась із ноги на ногу біля нього. Вона вже декілька років дихала йому у спину і гримала своїми кістками на морозі в очікуванні здобичі. Вона отримала свою здобич, а я, натомість, отримав кому.