Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Казав, що незабаром буде фестиваль, де теж можна буде виступити. Потрібна наша згода, а заявку і інші клопоти він бере на себе.

Симко закурив. Я припалив від його запальнички і запитав:

— А в чому потрібно виступати: в акустиці, електриці, акапелла?

— Ну, з акапеллою ти перегнув, а от у важкому електричному металі нам доведеться попрацювати, — відповів Симко, збиваючи попіл до повної попільнички.

— Тоді в чому проблема? Чому ти відразу не дав йому позитивну відповідь?

— Не знаю, — Симон потиснув плечима, — думав у тебе запитати. Та і що нам грати — в нас одні балади.

— А як же «Наркотичний сон»? А «Патріот»? «Патріот» хоч і рокен-рольний, але там багато робити не потрібно. Ми його змінимо в бік металу дуже просто — докинемо драйву, а ти вигадаєш якийсь соляк цікавий. Дві пісні нам вистачить?

— Вистачить, — каже Симон і кульмінативно гасить недопалок в попільничці. Я роздратовано беру попільничку і витрушую її в пластиковий пакет, котрий служить нам відром для сміття. Не люблю, коли в хаті не неприбрано, а Симко такий, що буде гасити недопалки аж до того часу, поки вони не почнуть сипатися на стіл, а попільничку все одно не витрусить.

— Ну, тоді вперед. Телефонуй Саві, — сказав я, дивуючись тій обставині, що Симко ще не біля телефону.

— Добре, зараз передзвоню. Але пісні потрібно готувати дуже терміново. Фестиваль буде через півтора тижня на Трухановому острові. Всі ті, хто має приймати участь у фестивалі, вже давно відіслали свої заявки і отримали на них відповіді. Групи вже розписані в тому порядку, в якому вони будуть виступати. Нас всунуть туди виключно через Савині блати. Потрібно не лажанутися.

— А коли я лажався? — запитав я, закочуючи брови на лоб.

— Ні, не було такого, — сказав Симко, заспокоюючи мене, і всім своїм виразом обличчя демонструючи те, що він ні на краплину не сумнівається у моїх здібностях.

— Ну, добре, — кажу я, збавивши оберти, — пішов я спати, а то ввечері виступати ще.

Я впав на свій імітуючий ліжко квадрат поролону, і голова моя наповнилась прекрасними мріями про наше зіркове майбутнє, яким я жив. Сам не замітив, як це зазвичай буває, коли й заснув. Снилось мені щось неймовірне.

Я лежав у дивній кімнаті, в труні. Довкола зібрались люди. Кімната була надзвичайно вбога, але люди мене здивували більше, ніж це. Найбільше я здивувався тому, що серед них був Симко.

При усіх тих обставинах, що я лежав у такому почесному місці (в труні), увага їхня жодним чином не була прикута до мене. Вони обступили Симка і буквально засипали його питаннями. Таке враження, що мене начебто не існувало поруч.

— Ну, що, як відчуття? — спитав його білобородий дід з гострим, немов дзьоб крука, носом.

— Нормально, — каже зі спокійною байдужістю Симко.

— Ти як, не дуже засмутився? — питала дама, одягнена в усе чорне.

— Як вам сказати, — говорив Симко трішки схвильований і засмучений такою увагою до своєї скромної персони, — сподівався, звісно, на більше, але не можу сказати, що дуже жалкую.

— Ну, й вірно, радіти потрібно всьому, що тобі дається, а не хмуритися, — сказав молодий, інтелігентного типу чоловік в акуратному костюмі при метелику, з зализаним назад волоссям, і з тривогою в очах глянув на даму в чорному. Вона на нього теж глянула, від чого перший здригнувся і пожалкував про те, що знову виявив своє непохитне бажання радіти всьому живому і захололому.

— Ти поглянь на нього — він такий схвильований, — сказала жінка похилого віку лагідним голосом. — Ти присядь, — воркувала вона, як мати над дитиною.

— Дякую, — відповів Симко, — але я у вас ненадовго затримаюсь. Мені потрібно вирушати у дорогу, ступати на шлях, так би мовити.

— Навіщо тобі у дорогу? Залишайся з нами, — промовила печальна дама і знову припалила цигарку.

— Так, залишайся, — окликнувся юний піжон.

— Але ж у вас всі в зборі. У вас тут Мудрість, Зажура, Оптимізм, Віра-Надія-Любов — ким я буду, коли залишусь із вами?

— Ти…, ти будеш Пам’яттю, — сказав дід і крякнув від задоволення, що щось нове вигадав.

— Пам'ять? — Симко здивувався. — Але ж пам'ять, — це не якість, а у вас тут якраз все навпаки.

— Так, пам'ять — це не якість, але фактор сприйняття того, що вже відбулося, а минуле є в усіх, навіть у якостей. Ти будеш нашою пам'яттю, — сказав дід Мудрість і, відмахнувшись від диму, що невтомно видихувала Зажура, зморщився.

— А чи потрібна вам пам'ять?