Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І ось, настала урочиста мить — приїхав Симко. Ми з Оленкою зустрічали його, ледь не з квітами. Не втрачаючи ні секунди, поїхали додому, завезли Симкові торби і одразу ж погнали, як молоді пси, в магазин за інструментами. Нарешті ми їх купимо. Мене ці обставини навіть збуджували. Я чекав приїзду Симка, як мала дитина чекає на свій день народження або на Новий рік. Я всю дорогу торохкотів, не замовкаючи, про те, що ми з такими інструментами підкоримо світ одразу, як тільки підключимо їх і заграємо на повну гучність. На відміну від мене, Симко всю дорогу зберігав таємниче мовчання, але потім, наслухавшись моїх божевільних прогонів, несподівано розговорився. Почав він з питання, від якого мене трохи навіть сіпнуло, як електричним током.

— А ти знаєш, мені дзвонив Сава Олегович, — сказав він, підкрадаючись здалеку.

— Ні, не знаю. Звідки мені має бути про це відомо? — запитав я обурено.

Симко замовчав, і я, вже спокійнішим тоном, добавив:

— І чого хотілося містеру Саві Олеговичу?

Симко безтурботно відповів, так, наче говорив про те, що його сусід-алкаш, знову напився і вже вкотре розвалив собі голову об сходи:

— Та так, запрошував нас прийняти участь ще в одному конкурсі, який повинен невдовзі відбутися.

— В якому конкурсі? Симко, не тягни, а то я зараз лусну від цікавості, — сказав я стурбовано.

Нарешті Симко піддався і, відкинувши свою брехливу безтурботність, заходився, смакуючи подробиці, розповідати про конкурс.

— У Сави є зв'язки з організаторами фестивалю «Рок-січ».

— Оце ти, гімнюк такий, — перебив його я, — мовчав про це усю дорогу?

— Не перебивай, — сердито сказав Симко.

— Не буду, говори.

І він продовжив свою розповідь.

— У нього є зв'язки на цій січі. Але! Мені було приємно чути від нього не тільки це. Сава бачить в нас перспективу. Сказав він також, що там немає з ким змагатися. Сава допоможе нам з апаратурою. У нас буде все для того, щоб перемагати. За цю допомогу він пропонує, в разі нашої перемоги, бути нашим продюсером. Кожне наше юридичне право буде занесено в протокол угоди, підписано нами усіма і закріплено печаткою нотаріуса. Ще Сава сказав, що на нас будуть футболки з логотипами наших спонсорів.

— Я не проти, аби тільки це були б не памперси і не тампакси. А щодо решти, нехай.

Радощам моїм не було меж. Ось воно, почалось — початок нашої кар'єри. Я це відчував, як звір відчуває свою здобич. Цей запах безсумнівно належить до розряду хижих. Мені хотілося одного — скоріше б.

— Я знав, — впевнено сказав Симко, — що ти не будеш проти. Так ось, тягатися там немає з ким. Ми виберемо дві пісні, відрепетируємо і виконаємо в найкращому вигляді. Відстойна конкуренція, Савині зв'язки в журі і з організаторами — перше місце нам гарантоване.

Від такої приголомшливої новини я ледве не втратив свідомість, але втримався від таких проявів слабкості, бо ми вже підходили до магазину.

Сава допоміг нам тим, що купив нам на власні гроші синтезатор і відкопав десь репетиційну базу, і орендував її на місяць, щоб ми займались. Це ми й робили. Ми усі свої вихідні дні прокисали там. Олена стала за клавіші, недарма вісім років вчилась грати, ми трохи зігрались, і в нас вийшла дуже, як на мій погляд, смачна музика. Я був цілком і повністю впевнений в успіху нашої кампанії. Хоча і кажуть, що наперед загадувати — це одне з найпаскудніших занять, але, якщо навіть ми не виграємо, то досить яскраво засвітимося, і нас, що дуже добре, будуть знати, так би мовити, в обличчя.

Через три тижні ми знали свої пісні, як два помножити на два.

Сава час від часу підганяв нам халтури. Інколи він запрошував нас грати в «Стійлі Пегаса», а інколи давав наводки на інші клуби і домовлявся з адміністрацією того чи іншого закладу про наш виступ і оплату за нього.

Незабаром ми об'їздили, вже втрьох, весь клубний Київ. Інколи я піддавався ностальгії і виходив пограти в підземний перехід, бо це мені просто подобалось. Мені подобалось дарувати мої пісні усім, а не тільки відвідувачам клубу, обмеженим простором… Хоча в клубі були свої переваги, хоча б, наприклад, та, що я в клубі відчуваю себе на роботі, а в переході — злиднем на паперті. Але під землею я вільний, а на сцені залежу від обставин. Хоча все частіше мені чулось від перехожих: «Йди працюй, лобуряко». Звісно, що мені було неприємно, але так себе поводили не усі люди. Траплялось, що люди зупинялись і слухали моїх пісень — це приглушувало всі образи і викривлене уявлення стосовно нашого невихованого суспільства.

Мені було дуже приємно навіть від однієї пари вух, які слухають мене, якщо не з насолодою, то, принаймні, з цікавістю і повагою.

Я вже думав про те, що настав час кидати роботу в пекарні. Тому що нам нашої музичної професії було досить для заробітку грошей, а часу на її вдосконалення катастрофічно не вистачало. АЛЕ! Одного разу трапилось непередбачуване…

Я прийшов з останньої нічної зміни і зібрався лягти трішечки поспати, оскільки увечері ми мали виступ в «44». Заснути мені вдалось не одразу, бо прийшов Симко, і я вирішив скласти йому компанію за кавою та цигаркою на кухні. Ми всілися на наші улюблені місця — я по один бік столу (біля вікна), а він по другий (біля рукомийника).

— Сьогодні дзвонив Сава, — сказав Симон і, не чекаючи мого риторичного «Що хотів?», відповів сам. — Питався, чи ми готуємося до «Рок-січі».

— Ну, а ти що?

— Я, звісно ж, сказав, що ми репетируємо безперервно і, мало того, в нас уже все готове.

— А чому це він по телефону питався? Ми ж бачимось з ним по декілька разів на тиждень, — здивувався я.