Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я переміг її. Впавши на коліна, я подивився у небо, яке вже почали протинати промінці ранкового сонечка. Зникло нічне чарування і з'явилось ранкове. Слабкість повалила моє тіло набік і я, заплющивши очі, востаннє видихнув.

Мені зустрілись янголи в білій одежі, білокрилі і гарні, як, мабуть, кохання. Навколо літали німфи з арфами в ледь пухленьких ручках. Вони грали дивовижно звучну і приємну музику. Здавалося, що голос янгола співав моє ім'я. Та-а-арасе-е-е, Та-а-арасе-е-е. Ти-и ря-яті-івни-и-ик, ти-и геро-о-й. І раптом я почув крик Олени:

— Тарасе, прокидайся окаянний, час вже на роботу йти, або спізнишся, як завжди.

Гой, йо-майо, так це що ж, виявляється я спав? Ні, не може бути. Все було занадто реально, щоб опинитися всього лишень сновидінням. Я сидів на ліжку в плавках і майці, пригадував про те, що відбулося вночі і нараз пригадав — РАНА! Я ж пірнув себе в живіт мечем. Швидко знявши майку, я втупився поглядом в свій волохатий живіт — там була ледве примітна рисочка білого шраму, котрий одразу ж зник.

— Що за чорт?! Маячня якась, — вигукнув я вголос.

Підвівшись з ще теплого ліжка, яке так багато бачило разом зі мною, я побіг вмиватись. Пирхаючи і розхляпуючи воду, продовжував думати про сон. Я не міг відірватись від спогадів. Мене це дуже хвилювало. Такий реалістичний сон. Просто так нічого не відбувається. Ніколи. Я наморщив лоба і почухав потилицю. Потім витер обличчя рушником і вирішив для себе, що то мара. Так-так, сама справжнісінька мара.

— Сон, точно сон, — буркнув я собі під ніс, але, в голові, з такою ясністю пролунав відьмацький регіт Валькірії, що я мимоволі перехрестився.

— Твою мать. І трапиться ж таке…

Усі сиділи, як кури в курнику, лише очима кліпали. Першою не витримала Віра Надіївна і пирснула від сміху. Потім зайшовся дід — він сміявся, бризкаючи сльозами і видаючи звуки, що нагадували ті, які можна почути від качура, в (їх з качкою) шлюбний період. Поодинокі на тлі бороди жовті зуби вказували на те, що він їх навчаючись мудрості, просто з'їв. Хмикала й Зажура, відводячи голову назад і викривляючи губи змією. Веселощі були для неї незвичним ділом, а тому посмішки в неї виходили кепські. Трохи відійшовши від приступу сміху, дід запитав у Оптимізма, що з нерозуміючим виглядом безглуздо посміхався:

— Де ти таке почув? Хто навіяв тобі таку нісенітницю?

Діда аж кольки хапали — так він розходився. Оптимізм, враз посерйознішав і ультимативно, але дещо в м'якій формі, заявив:

— Моя, — тут він зробив паузу, глянув на всіх по черзі, і до всіх звернувся, — історія взялась звідти, звідки й ваші. Я не розумію, чому вона вас так веселить, адже це не дурниця, і те, що жанр трохи не збігається з вашими, ні про що таке — тут він роздратовано покрутив пальцем біля скроні — не вказує. Ваші історії вдумливі і похмурі, наче готична постать — куточки її вуст приспущені донизу, а очі старанно прикриті на-бацьканими чорною тушшю повіками. Так, в ній туманно проглядаються загальновідомі формули оптимізму. Кому потрібно, той до нього дійде, а хто і без цього може добре прожити, нічого не втратить, якщо й не дізнається про це зовсім.

— Ну, добре, не будемо розпалювати зайвий конфлікт, — увімкнувши задній хід, почав дід. — Ми зібрались тут, щоб мирно посидіти, поговорити про життя, попити чаю. До речі, хтось ще хоче чаю? — запитав дідусь і подивився на присутніх: Віра Надіївна знову взялася за плетиво, Зажура сиділа і розмішувала давно вже розмішаний цукор в своїй чашці з холодним чаєм і по усьому було видно, що добавки вона не хоче, а Оптимізм, відмовляючись, крутнув головою і про щось замріявся, відводячи погляд від діда і фокусуючи його на самоварі.

Дід присів на стілець, вдумливо нахмурив брови, гучно втягнув і видихнув повітря носом і, склавши руки замком, виклав їх на стіл.

— Життя і смерть! — почав він несподівано. — Свідомість людини нагадує зачароване приміщення. Усвідомлення на все життя зачинено в цьому приміщенні. Людина потрапляє в приміщення через особливий отвір — народження. Таким самим чином вона виходить через другий отвір — смерть. До того, як я став Мудрістю (ви це всі знаєте) — я був, як і ви всі колись, людиною. Я при житті пізнав мудрість, і той, хто нею бути втомився, так само, як і багато років назад ваші покровителі — вона захотіла смерті, спокою і, щоб світ не лишився без мудрості — передала свою владу мені. Мудрість запропонувала мені свою посаду, і я, недовго розмірковуючи, як ви зараз можете бачити, погодився. Мене на той момент мали розстрілювати. Я перебував в одиночній камері, і пам'ятаю досить чітко свою останню ніч. Хочу вам про це розповісти…

Він заплющив очі, відхилив голову трохи назад, не міняючи пози, і почав свою розповідь. Схоже було, що він перебуває в стані гіпнозу і, сидячи перед гіпнотизером, розповідає йому про ті спогади, які вони разом викликали.

…Я чую, як капає вода. Лише чую: кап, кап, кап, кап. Побачити її не можу, тому що місце, де перебуваю, позбавлене джерела світла. Ні, не зовсім позбавлене — його бліді відблиски я можу спостерігати крізь кормушку тричі на день — тоді, коли брязкає чавунний засув, і мені, крізь отвір в кованих, важких дверях, просовують харч. Я поглинаю його з жадібністю безпритульної тварини, тому що постійно голодний. Шматка чорного хліба і кухля несолодкого чаю надзвичайно мало, щоб наситити мій невгамовний шлунок. Тому я став вдаватися, як мені здавалося, до хитрощів — не ївши цілий день, до вечора я збирав усі три шматки і поглинав, до безпам'ятства насолоджуючись цією чорною субстанцією, що пропахла цвіллю.

Голод став моїм вірним товаришем, котрий не покидав мене ні на хвилину і з заповзятливістю маніяка піклувався про мене. Голод, котрий наповнював дні і ночі снами про їжу, посміхався своєю беззубою пащею, лагідно гладив мене по голові, доброзичливо заглядав мені в обличчя.

Страшенно мучить печія, але з цим я вже звикнувся. До жаху в очах турбує інше — відчуття приреченості і забутості, якому додає життєвих сил та сама капля води. Кап, кап, кап, кап… Крізь сльози. Кап, кап, кап, кап… Крізь сміх. Кап, кап, кап, кап… Крізь сон. Кап, кап, кап, кап… Крізь дійсність. Можна з'їхати з глузду. Здається мені, що крапля ця, вигадана моїми катами навмисне, для того, щоб я помер від її звуку, що роздирає душу, ще до того, як за мною прийдуть. Ну, от, безглуздий збіг… Я кажу про те, що як тільки подумав про своїх катів…. Тихо, тихо… Що це? Ви теж чуєте? Я чую, як хтось крокує, чи, може, затьмарився мій поранений розум? Адже тільки-но минув обід, а в цей час тут ніхто і ніколи не ходить. Так… Так, так, крокує. Я ясно чую рівномірний гул армійських чобіт. Мабуть, за мною. Скоріше так — «Невже за мною?». А може, ні? Ні, точно за мною. Ось вони зупинились біля дверей. Моє дихання стало судомним і уривчастим, очі бігали по темній камері і не могли знайти собі притулку. Від хвилювання мене почало нудити, і здавалось, що зараз же неодмінно вирве. Я на мить припинив шпортатися і шурхотіти одежею і прислухався до того, що відбувалося назовні. Перемовляються — чутно гомін чоловічих баритонів. Брязнули ключі і відчинилась кормушка.

— Ув'язнений, обличчям до стіни, — почув я і підкорився. Ключ двічі повернувся в замку, після чого двері відчинились.

— Ув'язнений, на вихід.

Я вийшов. Тьмяне світло маловольтної лампочки боляче вдарило по моїх, звиклих до темряви, очах. Я зупинився і примружився. Конвойний ткнув мене палицею в поперек, і я обійнявся зі стіною. Двері з оглушливим скрипінням зачинились. Чортів кам'яний мішок, вигаданий людьми для людей; не знаю, що там далі на мене чекає, але я вже приготувався забути тебе навіки. Подумавши про це, я відчув сталевий холод на своїх зап'ястях і кісточках.

— Праворуч. Вперед.

Далі настало мовчання. Я намагався спитати, куди ми прямуємо, але лише тиша була мені відповіддю. Мовчання. Зловісне мовчання, яке розривав лиш брязкаючий звук моїх кайданів, впереміж з човганням, і грюкіт двох пар хромованих чобіт.

Поступово світло ставало дедалі яскравішим, від чого мені здалося, що очі почали набрякати і стали важкими, неначе готові були виплигнути з орбіт, так їм було незатишно на їхньому природному місці — в очних ямках.

— Стояти. До стіни обличчям, — скомандував офіцер, після чого відчинив металеві двері.

— Пішов, — рявкнув голос ззаду, а сильна рука, схопивши мене за комір, увіпхнула в камеру. Спотикаючись, я забіг до приміщення — це була така ж сама камера, як і та, з котрої мене нещодавно вивели. Озирнувшись навколо, я собі зауважив, що тут не було ані санітарного вузла, ані ліжка. Посеред кімнати, в підлозі, була вмонтована каналізаційна решітка, а зверху, під стелею, висіла, підвішена за ланцюжок, міцна лампа денного освітлення.

Я знав, навіщо я тут. Я довго до цього готувався і тому ставився до усього, що відбувалось зі мною, з цілковитим спокоєм на душі. Смерть вже не раз заглядала мені увічі, але в моїх очах до неї, яскраво видно було лише презирство.

— Ув’язнений номер 2517, вас засуджено судом Союзу Радянських Соціалістичних Республік до смертної кари через розстріл. Ви маєте яке-небудь побажання?

— Так, — відповів я пересохлими губами, — але його неможливо виконати.