Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якого воно характеру? — запитали в мене. На що я відповів:

— Померти від старості, у власному ліжку, серед рідних і близьких мені людей, а не загинути дурною смертю.

— Це неможливо.

— Я знаю, — сказав я у відповідь на заперечення. — Тоді дайте мені цигарку.

Над правим плечем просунулась рука, яка тримала папіросу «Біломорканал». «Біломор» відправився до моїх порепаних губ, а коли досяг, був прислужливо підпалений запальничкою, що випірнула з-за другого плеча. Зробивши декілька затяжок, я відчув на лівій частині своєї потилиці крижане дуло пістолета. Клацнув запобіжник… і з цієї секунди усе пішло, як в сповільненій зйомці. Я чув, як вибухнув порох у патроні. Чув хруст кістки власного черепа. Мені неначе дар відкрився, потаємне видіння, про яке вже нікому не можна розповісти. Я навіть, мабуть-таки, відчував кулю в голові. Ні-ні, мені не було боляче, якщо вас це цікавить, просто я помер секундою раніше власною смертю, і передав своє тіло мудрості, місце якої я зараз і займаю. Я вимкнув своє серце, бо був до цього готовий. Цього навчив мене один старий тибетець. Він розповідав про те, що організм людини — то не єдине ціле, як всі звикли вважати, а великий біо-механізм, у котрого є деталі і котрий підпорядковується мозку. Якщо правильно впливати на мозок, то тобі повністю підвладний весь організм. І ти здатний, як його лікувати, так і нівечити. Лише однією чіткою командою, спрямованою безпосередньо в мозок. У тибетця я навчався шість років, і так, особливо, нічому й не навчився. Але, виявляється, що я дарма так вважав. Зайве тому підтвердження те, що патологоанатом, якщо такий був в наступній долі мого «убієнного» тіла, дуже здивується, коли з'ясує причину моєї смерті. Бо ще перед тим, як куля вийшла з моєї голови, душа моя вже витала над місцем страти і цікавилась подробицями того, що відбувалось.

— Оце так-так, — киваючи головою, протягнув Оптимізм. — А я вже й не пам'ятаю своєї історії.

— І я теж, — відгукнулася Зажура.

— А я, — весело почала Віра Надіївна Любов і не менш веселіше закінчила, — була завжди.

— І що, вас тепер, шановна, може, розцілувати? — запитав Оптимізм, посміхаючись на всі зуби.

— Ні, — іронічно сказала вона, — ви це, молодий чоловіче, облиште, а інакше я зміню свою позитивну про вас думку і буду вважати якимось сексуально неврівноваженим збочинцем.

— Помилуйте, мила Віро…

— Надіївно, — уточнила мадам Любов.

— Так, вибачте, Віро Надіївно, ви при всьому вашому розумі не можете відокремити жарт від серйозного, — не втрачаючи іронії і чарівної усмішки, сказав Оптимізм, і обличчя його почервоніло.

Раптом підвівся Мудрість і наче дикий звір внюхався в повітря.

— Він йде до нас, — відчуваєте?

— Я нічого не чую, — каже Зажура.

— Ти так справді вважаєш? — запитала з надією в голосі Віра.

— Так! — вигукнув Мудрість, — я навіть не вважаю — я впевнений в цьому. Він йде.

— Добре, — сказав Оптимізм і одразу ж став серйозним. — Будемо чекати на НЬОГО.

Потім Мудрість підійшов до столу і помахами руки почав всіх кликати підсісти до нього поближче. Товариство згорнулось над столом, як пальці руки згортаються в кулак, і зашепотілось, немов спілка таємного ордену на стрьомному зібранні.

Шостий крок Долі…

Французи, очевидно, внаслідок своїх ментальних національних рис, були дуже нестерпними особистостями. Якщо Сіріл мене хоч трохи розумів, оскільки також слухав важку рок-музику і так далі (це нас, скоріш за все й об'єднувало), то Давид експлуатував мене на повну силу, не залишаючи мені ні краплини життєвих резервів до кінця робочої зміни. А тепер ще й приїхали Алан та Себастіян на міну Давиду і Сірілу, яких відправили до Москви. Ці два… французи, назвати яких можна лише нецензурним словом, були ще нестерпніші, ніж усі люди, яких я знав досі. Три нічні зміни я, крім того, що працював, як старий спітнілий єврей в концтаборі, так ще й в моральному плані мені діставалося на горіхи. Коли я виходив на відпочинок, то початок вихідних мені здавався повітряним, пронизаним легкістю свободи, яка буває у птахів, що після тривалої неволі вириваються з-за ґрат клітки — я здіймався духовно, а під кінець цих трьох радісних вихідних днів духовно падав і готувався до жорсткості наглядачів заздалегідь. Безліч разів присягався собі, що якщо не вб'ю їх, то вже неодмінно покалічу. Візьмусь за французьке волосся, занурю його голову в діжу з тістом і спитаю, як він питає у мене:

— Сіль є? Дріжджі є?

А він, мудило, хай мені крізь набитий тістом рот відповідає, і відповідає, курва, в тему.

Взагалі-то я з французами сварився постійно. Інколи було за що, а інколи просто хотілось виговоритися йому в обличчя. Шкода, що вони не все розуміли нашою мовою, бо дізналися б про себе дуже багато нового. Щоб до них краще доходило, я вчив французьку мову, і навіть досягнув при цьому деяких успіхів. Колеги по роботі стали, з нотками глузування в голосі, називати мене французом, а мені було начхати — я почав добре висловлювати свої гадки, і весь час намагався довести їхню неправоту. За це я був двічі майже звільнений з роботи, але, якщо враховувати те, що людей в пекарні ніколи не вистачало, то ми з францами сідали за «круглий» стіл у їдальні і під акомпанемент знервованих жестів та ламкої мови підписували пакт про ненапад. Спочатку було, начебто, добре: напружені посмішки, безневинні жарти, підколювання один одного, а потім все знову поверталось до тих самих чвар.

Одного разу я став сваритися з Аланом, і в процесі сварки він почав відступати. Махає в мій бік рукою, мовляв, каші із тобою не звариш, розвертається і йде собі геть, а я закашлююсь. А оскільки цигарок я палю дуже багато, то вилітати з горла теж є чому. Мабуть, багато хто бачив, що відкашлюють курці в приступах кашлю. Дуже неприємне видовище. Так ось, таке видовище опинилось, звісно, що за велінням Долі, у Алана на спині. Я, звичайно ж, йому ні про що не розповів — це була моя маленька помста. До вечора неприємна субстанція засохла і її неможливо було відірвати від форменої одежі нашого убогого шефа. Так він з цим тавром ходив, поки не з'їздив до Франції у відпустку і не купив собі нової форми. Так що ми ладнали погано, як ви самі розумієте, але я особливо не надавав цьому значення. Робота для мене — це хліб, а хліб — це життя. Треба ж за щось жити, навіть співпрацюючи із такими покидьками, як французи. Я собі надумав, що до початку літа ще протягну, а потім виходжу з гри, покидаю до біса кляту пекарню і її шефів разом із лисим недоумком Микитою.

Я передзвонював Симону постійно і підганяв його з лікарнею.

— Давай, брате. Давай швидше — я хочу вже нові інструменти, і на них виступити, — скиглив я в телефонну слухавку.

Симка це надзвичайно дратувало, але вдатись до радикальних дій з прискорення лікувального процесу він обіцяв. Я, звісно, розумів, що у Симка важке захворювання і що це не якийсь там геморой, а дуже складна форма цукрового діабету, від якої, якщо не підліковуватись, можна загинути. Це страшно, але тут нічого не вдієш, і Симко навчився з цим жити, а я, в свою чергу, навчився жити по сусідству з Симком. Я надивився на шприци, на пляшечки з інсуліном, на Симкові ломки, коли він забуде вколотися і коли він кілограмами поглинає цукор, бо в крові він критично впав, і його туди потрібно доправляти штучно. Я знав, що Симко вже майже нічого не бачить, і йому потрібно було пролікуватися, щоб його хоч трохи попустила проклята хвороба.

Симко мене не послухав і не прискорив лікування — приїхав, як і обіцяв з самого початку, і вірно зробив. У мене звичайна сверблячка: накупити інструментів і вже грати на них, а у нього серйозна хвороба, з якою слід поводитись дуже обережно, бо то звір, котрий сидить всередині і може розлютитись в будь-який час — наслідки від цього будуть непередбачувані.