Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не можу прийняти твій виклик — ти жінка, — сказав якомога гучніше та чіткіше я.

— Ти не зрозумів, викликає мене Земля і ви, люди, а не навпаки. Якщо не хочеш цього, я просто тебе заколю. Я вб'ю тебе в будь-якому випадку: чи піднімеш ти зброю, охоплений полум'ям битви, чи, як покірне ягнятко, схилиш голову перед моїм клинком. Різниця лише в тім, що ти можеш загинути чоловіком, справжнім воїном зі зброєю в руках, захищаючи людство й землю, або, як худобина, бездушна і безпринципна, яка буде мекати і хитати хвостиком навіть тоді, коли їй приставлять під горлянку ніж. Вибирай, захиснику людства — від тебе залежить добробут твого світу. Невже ти не станеш на захист подібних до себе? Ти що, боїшся мене?

І, витримавши невелику паузу, сказала вже тихіше:

— Ти боїшся мене. Боягуз! — закричала вона пронизливо. — Боягуз! Дух Землі марно сподівався на твою допомогу. Виявляється, ти не годен виправдати його сподівань.

— Я тебе не боюсь. Я не можу битися з жінкою. Так-так, саме тому, — усе волав я, намагаючись достукатися до холодного серця. — Яви себе в іншому образі, і я присягаюсь, — я вже перейшов на крик (так мене це розхвилювало) — ти чуєш мене, присягаюсь своєю честю, що прийму поєдинок і буду як лев самовіддано стояти за кожну п'ядь землі. Ти жінка, а це означає, що за земними законами ти не воїн, а берегиня домашнього вогнища, символ чистоти, ніжності і затишку. Ти келих нектару, випивши який, я скуштував би їжу богів. Обличчя твоє і стрункий стан, створені задля того, щоб тішити погляд чоловіка і нагадувати йому про те, що саме краса нам дуже допомагає жити. Щоби поети в одах оспівували красу й доброзичливість. Майстри пензля і фарб залишили б світу твій образ, увіковічивши його на полотні, в різьбленій рамі. Царі та султани встеляли б стежки, якими ти ходиш, килимами Персії, щоб твої божественні ноги не знали холодної землі і були завжди в теплі та затишку. Дорогоцінне каміння, золото, срібло — все це отримала б ти одним лише помахом свого мізинця. Несповна розуму вважався би той чоловік, що на вулицях не звертав би собі шиї, озираючись за тобою. Згоряючи від жадання, ловили б чоловіки погляди твоїх прекрасних очей, і, не спіймавши, впадали б у тривалий і болісний розпач. Хіба я, такий самий смертний, як і всі, кого щойно згадав, зможу занести меч свій над твоєю головою? Я не бачу в тобі воїна і тим більше ворога — я бачу жінку.

Промовивши це, я спрямував свій погляд просто до її смарагдових очей — вони лишень виблискували, немов мертві холодні зорі на далекому, невідомому і такому загадковому небі. У моєму погляді було благання, молитва долі, сподівання на її доброчинність, врешті, на випадковий фарт. Мовляв, що ти робиш? Схаменись! Це ж я! Ти такого не можеш зі мною вдіяти — я не заслужив на те. Але, наступні слова Валькірії…

— Промова твоя, землянине, мене, зізнаюсь, зачепила за струни душі — вона заспівала, підхоплюючи твою музику. Але! Незважаючи на твою шляхетність, я не забула, навіщо прибула сюди, і все ж маю намір тебе вбити. Твої слова могли розчулити земну жінку, і я зрозуміла б її, якщо та прислухалась би до них, та відійшла б від своєї первинної цілі, але я не землянка, а тому й не вагаюсь настільки, щоб відступитися від волі Господаря, який прислав мене сюди, в цю дивовижну ніч.

«Так, справді, ніч ця дивовижна, якщо не сказати більше — вона приголомшлива,» — подумалось мені, та вголос я нічого не сказав.

Валькірія, витримавши незначну паузу, продовжила:

— Мій господар влаштовує подібний двобій один раз на сотню років, і цей поєдинок неодмінно повинен відбутися, бо може трапитись лихо. Настав час. Тебе обрано серед мільйонів, щоб прийняти смерть.

— Що трапиться, якщо не буде двобою? — рішуче запитав я, поблискуючи вогниками надії в збентежених очах.

— То не твого смертного розуму справа, — сказала, як відрізала, вона.

Насмілившись, я запитав ще:

— Скажи мені Валькіріє, чи були випадки перемоги землі над вищим світом?

— Ні, ніколи.

— Що, все так безнадійно? — все випитував я, відтягуючи час і чіпляючись за солом'яне волосся, й так вже неабияк облисілої, надії.

— Так, ти приречений. Приречена й земля на біди, війни, страждання і нещастя. Буде продовжуватись це до тих пір, поки мене не переможе земний воїн, проте всі земляни слабкі духом і опускають руки. Вони не можуть встояти перед моєю красою і не розуміють, здається, важливості цього великого поєдинку. У них, як і в тобі, відсутній дух воїна. Побачивши мою зовнішню пишноту, вони не замислюються про потворність мого внутрішнього світу. Вони забувають навіть про місію, з якою я тут перебуваю.

— Але чому обрали саме мене? Чому я? Я ж не воїн і навіть не знаю, як спілкуватися з цією зброєю, котра таким дивним чином опинилась в моїх руках, — спитав я, добиваючи надію гулкими ударами в пах. На що вона розсміялася так, що я аж знову похолов, і відповіла тоном вчительки, що роз'яснює нову тему на уроці:

— Опанування зброї — в твоїй крові. Тобі підказуватиме ще Дух Землі — він підніме твою руку і спрямує її до цілі.

Чому тебе обрано за для цієї важливої місії? Усе дуже просто. Все дивовижно просто — ти абсолютний геній. Твій внутрішній світ насичений скарбами розуму, а твої думки летять, подібно до снарядів, щоб розірватися на чистому листку паперу. Вони можуть поранити краще ніж меч. Ти, і схожі на тебе, здатні оперувати своїми думками несподівано, влучно і, що головне, вірно. Ти, здається, належно не поціновуєш власного дару.

Отож, даю тобі час звернутися до Духа Землі і закликати його собі на допомогу. Коли спливе час, даний мною…, коли остання піщинка впаде на дно мого скляного годинника, я почну бій.

У моєму погляді, що був спрямований на неї, був лише смуток. Я не знав, як вчинити, що вдіяти. Уподібнитися до тих людей, які були обраними воїнами і, в хмаринці, казкової ночі, сотні років тому стояли, як і я, перед цією відьмацькою красою, опустити зброю і програти битву? В мені вже грала, якась бравада, що незрозуміло звідки взялась. Я прокидався як вулкан з киплячою лавою всередині.

— Ні, цьому не бувати, — сказав я впевнено сам собі.

Але як же битися з Красою? Як мені бити те, чому я присвятив своє життя? Це — нестерпно. Дві риси в мені завзято боролися одна з другою. Я перебував на межі, і це було тяжко, бо я не міг зрозуміти, в який бік мене все ж таки хилить. Як діяти?… не знаю.

Опустивши голову, я віддався останнім думкам і…раптом, трапилось те, на що я очікував менш за все…

Потупивши очі, я мимоволі замилувався мечем — гарна, добротна робота невідомого коваля, але ж не це головне, а головне те, що я побачив у відображенні леза. Сказати, що Валькірія, відображена там, була немолодою і, взагалі, мала інший вигляд — це нічого не сказати. Вона була страховиськом, зовні дуже схожим на малюнок з плакату рок-гурту «Iron Maiden». Сиві, знебарвлені косми її розвіювались легким вітерцем, який, здавалось, без особливого зусилля розкидав їх в різні боки. Порожні очні ямки зловісно виблимували зеленими болотяними вогниками… Це було, як мінімум, жахливо. Висохла, немов на мумії, шкіра вузлувато обтягувала охлялий торс. Повна, а можливо дещо часткова, так, мабуть-таки часткова відсутність носа й ікла, що стирчали, як в опира. Все це було так моторошно, що я відірвав погляд і обережно перевів його на оригінал, порівнюючи. А порівнювати було з чим. Переді мною стояла все та ж велична войовниця, яка, як на мій розсуд, безперечно була еталоном краси, мало того, вона була абсолютною безсумнівною красою. І наразі…МЕНЕ ОСЯЯЛО! Вдарило, як електричним струмом. Якщо бій не відбудеться, то трапиться щось дуже погане для Валькірії та її повелителя. Втекти я не можу. Прийнявши бій, неминуче загину. Беручи до уваги ці два варіанти і докладно розглядаючи кожний з них, я зрозумів, що в обох випадках — я небіжчик. Але! Вірно оцінивши всю складність ситуації, можливо прийти до висновку, що є і третій крок, і це крок буде моїм козиром. Так, для мене це вихід.

Подивившись їй переможно в очі, я усміхнувся.

— Чи готовий ти прийняти смерть? — поцікавилася вона.

— Так, готовий, але не від твоєї руки, курво.

Промовивши це, я заніс меч над головою і з розмаху встромив його собі в живіт. Очі полізли з орбіт, ротом пішла кров, спазм вдарив по тілу отруйною гадюкою, судомою звело шию, але я бачив скривлене, страшне обличчя Валькірії. Її тіло затремтіло в конвульсіях. Вона кинула меч і щит. Б'ючись в корчах, Валькірія почала дуже швидко старіти і, невдовзі, я побачив те, що бачив раніше у відображенні меча і на плакаті «Iron Maiden». Вона висохла і почала горіти. Спочатку руки, потім живіт, груди. Полум'я розросталось по ній з шаленою швидкістю. Ось вже зайнялись ноги і, невдовзі, багаття поглинуло її повністю, і палаючи, як комета, залишаючи за собою навіть хвіст, здійнялась в небеса забираючи всю нечисть цієї ночі.