Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як?! Постривай. Пам'ять потрібна усьому, що існує, а інакше без неї існування того чи іншого мислячого, і навіть, немислячого, елементу стає безглуздим. Якщо б не було пам'яті, як такої, то все відбувалося б кожну хвилину, як в перший раз, — висунув петицію Оптимізм.

— Ну, добре, а хто був пам'яттю до того, як припустимо, я б став нею? — запитав Симко, і обрис його був гідний подиву.

— Ми самі були пам'яттю. Але це дуже велике навантаження на наші голови, адже кожен з нас заклопотаний у справах по своєму профілю, — сказала Зажура.

Оптимізм встав з-за столу і наблизився до Симка. Відстань між ними була близько двох кроків. Він зупинився, неначе наштовхнувся на стіну. Відступив на півкроку назад і сказав, не поспішаючи, і розділяючи слова на окремі склади:

— Ми зараз є якостями однієї людини. Раніше, коли на те були свої обставини, ми керували усім людством, але все змінилося; по нашому профілю зараз працюють мільйони подібних до нас. Є зовсім молоді якості, які формують мораль людини — вони тільки-но стажуються або щойно почали свою роботу. Їхню працю можна побачити, оцінюючи дії недалеких, розумово відсталих, деградуючих у суспільстві людей. Більш професійні якості зайняті на олях битв політики та в інших індустріях, де потрібен проникаючий і допитливий розум.

Наша кімната зібрана в голові твого друга, і ми хочемо, щоб ти був у нього Пам'яттю, і в пам'яті його.

Симко вагався — це по усьому було видно.

— Будь з нами, — сказала Віра Надіївна.

— Будь з ним, — в тон з нею озвався Мудрість.

— Не йди, — посміхався Оптимізм.

— Залишайся, — печально мовила дама, і з очима, повними надії, подивилась на Симка.

— Залишаюсь, — твердо сказав Симко.

Задзвонив будильник. Я, очманілий після сну і з думками про чудернацьке сновидіння, котре дивним чином не просякло крізь пам'ять і не забулося, як більшість снів, піднявся з постелі, труснув головою і пішов до кухні, щоб випити чаю. Вмикнув світло, увійшов, і від того, що я побачив, мене аж пересмикнуло. Посеред кухні лежав Симко, підігнувши під себе коліна і розкидавши свої руки по різні боки.

— Е, Симко, — я поклав йому руку на спину і смикнув. Ніякої реакції не відбулося. Я нахилив до нього поближче свою голову і прислухався — не дихає. Мною заволоділа паніка. Я секунд десять стояв і дивився на нього, лежачого і недихаючого. Потім проскочила думка: Телефон!!! Я підбіг до телефону і набрав номер, якому усіх людей навчають з дитинства.

— Але! Швидка? Тут людині дуже погано. Він не дихає. Адреса?

Я продиктував назву вулиці, номер будинку і квартири.

— Я на вас дуже чекаю.

Я поклав слухавку і повернувся до кухні. Симко лежав і наполегливо не подавав жодних ознак життя. Так, він завжди був впертий. Я знервовано закурив, відчуваючи те, що я не можу тут нічого вдіяти і якось допомогти. Я напружено думав про те, чим я можу допомогти, і навіть почав пригадувати методи надання першої медичної допомоги. Взяв його за ноги і потягнув на себе. Тіло Симка, як мішок, воно неповоротке, але від старань моїх випросталось і перевернулось з живота на спину. Я ненароком звалив стільця. Нервово відкинув його ногою і присів біля грудей Симка. Так, штучне дихання: два натиски на груди і вдихнути йому повітря. Здається, що саме так. Я двічі йому натиснув долонями на грудну клітину, потім закрив двома пальцями однієї руки ніс, а пальцями другої узявся за нижню губу і відкрив рот. Вдихнув у нього повітря. Грудна клітина трохи піднялась. Я знову на неї двічі натиснув. Процедура тривала близько п'яти хвилин. Результатів не було жодних. Я знову побіг до телефону і набрав номер швидкої допомоги.

— Ало! Я вам дзвонив десять хвилин тому. Так, — це тут людині погано. Що мені робити? Може, я чимось зможу бути корисним для нього… Він втратив свідомість… Нашатиря в нас немає… Водою, ні, не бризкав… Він не дихає… Так, я вже пробував штучне дихання… Безрезультатно…

Раптом, я почув, як у двір заїхала машина. Випустив з рук слухавку і підбіг до вікна. Швидка. Кинувся до вхідних дверей. Лікар вже був біля дверей і збирався дзвонити. В руках він тримав клаптик паперу — мабуть, з адресою.

— Заходьте скоріше. Він на кухні, — затараторив я і жестами прийнявся вказувати лікарю, де знаходиться кухня. Лікар вбіг до кухні. В цей час у відчинені двері нашої квартири увійшов інший лікар. Я йому також вказав у бік нашої кухні. Він спрямувався туди і, відштовхуючи мене своєю долонею в груди, сказав:

— Зачекайте, будь-ласка, тут.

Я увійшов до зали. Сів на диван. Встав. Прийнявся ходити туди і назад. Знову сів. Прийшло небагато часу, і ось з кухні вийшов лікар. Обличчя його ні на що хороше не вказувало.

— На жаль, — сказав він, — але людина, як лежить там, — лікар махнув рукою в бік кухні, — мертва. Ця людина мертва вже близько трьох годин.

— Як?! — я хитнувся. В очах моїх потемніло, і я каменем звалився на підлогу.

Обличчя Симка мені посміхалось і голос його, розбитий гірською луною на тисячі його ж голосів, говорив:

— Я з тобою.

Обличчя його тріснуло на павутиння осколків, що віддзеркалювали собою його життя, в котрому він тепер лише гість.

До мене всередину увірвався неприємний і їдкий запах, від котрого мене неначе підкинуло, — нашатирний спирт. Я отямився.

Лікарі посадовили мене на диван і, переконавшись, що я не буду більше зомлівати, спитали: