Гумовий Київ рожевих мрій: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми аж роти пороззявляли. Першим рота прикрив я.

— А чому саме «СаРу»? — запитав я дещо схвильовано.

— «Са», — це Сава, а «Ру», — то, звісно ж, Руслан. Не хвилюйся хлопче, все буде добре, — сказав Руслан по-батьківськи і, підійшовши до мене, поклав руку на плече. Я обережно її зняв і промовив:

— Ми згодні. Нам все подобається. Скажіть ще, а можна залучати інші колективи до змагань і, чи є якісь заохочувальні призи?

Сава з Русланом перезирнулися. Потім Сава сковтнув слину і прийнявся відповідати:

— Ну, колективи, я так думаю, залучати можна. Нехай надсилають свої демо-записи, ми їх прослухаємо і вирішимо, що і як. Заохочувальні призи? — тут він почухав потилицю і скривився. — Добре, будуть вам призи. Точніше приз. За перше місце гурт отримає, ну, скажімо п'ятсот умовних одиниць. Як вам?

— Добре, — кажу, — дякую. Це нормально. Ну, а друге, третє місце? Що вони отримають?

— А вони отримають досвід поразки, — випалив Руслан. У нас не комунізм і не олімпіада. Буде в нас одне місце — перше.

На цій ноті ми розпрощались із Савою Олеговичем і Русланом Анатолійовичем і пішли додому, сповнені думок і планів.

— От все мені подобається, окрім цього їхнього «Серу». Наче насрав хтось. От не повіриш, аж смердить, — викрикував я роздратовано по дорозі додому.

— Не парся, — заспокоював Симко, — зате тепер в нас є ціль.

— Раніше вона теж була, чи я помиляюсь? — раптом перемкнувся я на Симкову тему.

— Так, — продовжував Симко скрадливим голосом, — вона в нас і тоді була, зате тепер вона ближча.

— Так, — погодився я, — справді ближча. Але мені все одно ця «Серия» не до вподоби.

Із тих пір у нас почались конкретні приготування. Я збивав пальці об струни (бо граю без медіатора), Симон спилював один за одним свої медіатори, нарешті десь знайшов металевий, і на тому заспокоївся.

— Як ти ним грати будеш? — питаю, а він сміється:

— А ти дивись.

І починає такого виконувати, аж очі розбігаються.

Нам дали терміну три тижні. За цей час ми повинні були підготувати десь до п'яти пісень і блищати, виконуючи їх на сцені. Це нелегко, але, якщо на тебе падає ще один тягар або декілька, то це робити удвічі важче і, я б сказав, навіть дуже важко. На термін, який нам призначили, припало також багато інших справ, як, наприклад, те, що нам потрібно було переїздити на нову квартиру і, що я мав йти на роботу у французьке лігво. А про те, що мені потрібно було приділяти увагу Оленці, любити її, як належить, міцно, вже й говорити не стану, бо це було найболючішою темою.

Я знав двох чуваків, які грають в парі аналогічну музику, але тексти їх пісень були російськомовними на відміну від наших. Я собі такого просто не дозволяв. Вважав і вважаю понині, що у нас є власна мова, котрою, не те що можна розмовляти і на якій чудово складаються пісні — потрібно пишатися тим, що ми в неї є, і вона дає нам свій дар україномовлення.

Я збирався підтягнути цей дует до заходу, який відбудеться в клубі «Стойло Пегаса». Про це нам люб'язно повідомив Руслан Анатолійович. Він подзвонив Симкові на мобільний і дав нам деяку інформацію.

Розмовляли вони недовго, а в процесі розмови він часто підбадьорював: говорив, що усе буде, з його слів, кльово. Ну, кльово так кльово, що ж тут вдієш. Симко трусив головою і дебільно посміхався — він, як і я, не вмів лицемірити.

Увесь конкурс повинен був зайняти не більше п'яти-шести годин, якщо враховувати проміжки часу, відведені на перекури, приготування та набуття нових сил і дорогоцінної енергії. Також Анатолійович повідомив, що з усіх надісланих демо-записів оберуть лише сім, враховуючи наш. Тому що, мовляв, якщо більше, то часу не вистачить. Звісно, шкода, але і в цьому є переваги: талант зуміє себе заявити і за такий короткий час. Потім хтось, не знаю хто, вибере п'ять суддів, які будуть судити нашу творчість з огляду на якість музики, виконання, зміст текстів пісень і, взагалі, усіляко вирішувати нашу мрійливу долю.

Спочатку відсіють три колективи. Дадуть їм розпрощатися із публікою і поженуть зі сцени під змахи батога. Потім відокремлять ще два, на котрих чекає, вже, щоправда, не така ганебна, але теж несолодка доля. На сцені залишаться два кращих гурти, які на дуелі будуть змагатися за право бути переможцем і отримати моральну, а на додаток, і матеріальну втіху. Переможе кращий, а тих музикантів, що програли, пригостять випивкою — в розумних, звісно, кількостях — коштом закладу. От такий втішний приз чекатиме на тих, хто був на сцені, а опинився під нею.

Ми з Симком дуже хотіли п'ятсот баксів, а тому і наярювали, як навіжені. Не відривались від інструментів цілими днями. У процесі репетицій я зустрічався із Оленкою, в процесі них я почав ходити на роботу, і, з ними ж паралельно, ми переїхали в нову квартиру.

Це трапилось після моєї нічної зміни. Я залипав, як собака, а треба було їхати до біса далеко забирати звідти наші з Оленою торби. Мене збудив телефон, але я на той час вже проїхав кілька зайвих зупинок — довелось повертатися. Зустрівся нарешті зі своєю коханою — вона сиділа під своїм гуртожитком, як циганча, яке полишили охороняти пожитки усього табору. Ми, за старою звичкою, полизались з півгодини, а потім упіймали таксі і, позапихавши скарби табору до багажного відсіку авта, покотили за новою адресою. У машині я всю дорогу міцно спав, а прокинувся вже безпосередньо на місці. Непоганий, як на мене, п'ятиповерховий будинок, третій поверх, двокімнатна квартира, окрема ванна, кухня і спальня на двох. Господи, я й не здогадувався, наскільки втомився від усього цього.

Ми одразу ж зайнялися коханням у новій квартирі, щоб, так би мовити, її обновити. Потім мене вимкнуло, і я прокинувся від штурханів Олени, яка будила мене на роботу.

— Що, знову? Не піду, — подався я в опозицію.

— Підеш, — каже Олена, — підеш, або я вилию тобі холодну воду на голову.

— Ти починаєш з погроз — це невірно обраний тон, люба, — намагався я крізь сон мудрувати і хоча б трішечки відтягнути час.