Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не думаю, що це він. Цей юнак любив Ружену. Він хотів з нею побратися. Вона була вагітна від нього, тож навіть якщо дитина була й від іншого чоловіка, ми беремо до уваги лише те, що він певен був, що вона вагітна від нього. Дізнавшись, що вона хоче позбутися дитини, хлопець поринув у відчай. Але потрібно зрозуміти, й це дуже важливо, що Ружена щойно повернулася з засідання комісії з абортів, а не зробила аборт! Для нашого нещасливця ще не все було втрачене! Дитина ще була жива, і хлопчина ладен був зробити все, щоб її зберегти. Безглуздо припускати, що він міг дати їй отруту тієї миті, коли понад усе прагнув жити з нею і мати від неї дитину. Та й пан лікар пояснив нам, що не кожен може роздобути пігулку, яка має вигляд типових ліків. Де цей простий юнак, що не має ніяких зв’язків, міг узяти її? Можете мені це пояснити?

Інспектор глянув на Бертлефа, і той стенув плечима.

— Перейдімо до інших підозрюваних. Сурмач зі столиці. Він запізнався з небіжчицею в цьому містечку, і ми не знаємо, як далеко зайшов їхній зв’язок. Принаймні вони були настільки близькі, що вона попросила його видати себе за батька і прийти разом з нею на засідання комісії з переривання вагітності. Чому вона попросила його, а не когось із місцевих чоловіків? Неважко вгадати. Будь-який одружений чоловік у цьому містечку побоявся б погодитися на це, бо заробив би добрячої бубни від своєї жінки, якби все воно відкрилося. Таку послугу міг надати Ружені лише чоловік, що був не з місцевого люду. Ще й надто, чутки про те, що вона завагітніла від славетного музики, тільки полестили б їй, а сурмачеві вони не зашкодили б. Тож ми можемо цілком припустити, що пан Кліма з легкою душею взявся допомогти їй. То був у нього мотив, щоб отруїти ту сердешну медсестру? Дуже малоймовірно, як пояснив нам пан лікар, що Кліма був батьком тієї дитини. Та ми можемо припустити і таке. Припустимо, що батьком був таки пан Кліма і що це було йому неприємно. То як пояснити, чому він отруїв медсестру, коли вона погодилася на аборт і їй офіційно дозволили це? Чи, може, пане Бертлеф, ми таки повинні вважати пана Кліму вбивцею?

— Ви не розумієте мене, — спокійно відказав Бертлеф. — Я нікого не хочу посилати на електричний стілець. Я хочу тільки виправдати Ружену. Адже самогубство — це найтяжчий гріх. Потаємну цінність має навіть життя в муках. Та й життя на порозі смерті чудове. Той, хто ніколи не дивився у вічі смерті, не знає цього, та я, пане інспекторе, знаю це, тим-то і кажу вам, що зроблю все, аби лиш довести, що ця дівчина невинна.

— Проте я спробую це зробити, — сказав інспектор. — Адже є і третій підозрюваний. Це пан Бертлеф, американський підприємець. Він сам зізнався, що небіжчиця збула з ним останню ніч свого життя. Нам можуть заперечити, що якби він був убивцею, то, звісно ж, не зізнався б у цім самохіть. Та це заперечення не витримує критики. Під час учорашнього вечірнього концерту всенька зала бачила, що пан Бертлеф сидів поруч із Руженою, а потім пішов із нею ще до кінця концерту. Пан Бертлеф знає, що за таких умов ліпше зізнатися відразу, ніж чекати, поки його виведуть на чисту воду інші. Пан Бертлеф казав нам, що Ружена була задоволена цією ніччю. Нічого дивного! Пан Бертлеф не лише спокусник, а й американський підприємець, він має купу грошви і паспорт, що дає йому змогу їздити всеньким світом. Ружена скніє у цій дірі й марно шукає нагоди вирватися з неї. У неї є хлопець, який хоче побратися з нею, та це простий механік. Якщо вона одружиться з ним, то назавжди визначить свою долю й ніколи звідси не вирветься. Нікого в неї більш тут нема, то вона не пориває з ним. Та заразом вона не хоче і пов’язати себе з ним остаточно, бо їй не хочеться втрачати надію. І тут з’являється чужинець із ґречними манерами, і вона втрачає від нього голову. Вона вже думає собі, що він одружиться з нею, й вона покине назавжди цю забуту Богом глушину. Спершу вона була скромною коханкою, та потім стала дедалі дужче гнітити його. Дала йому на здогад, що не відмовиться від нього, а потім почала його шантажувати. А Бертлеф жонатий і в нього є дружина, якщо не помиляюся, він любить її, вона народила йому дитину, якій уже рік, і завтра вона має приїхати сюди з Америки. Бертлеф будь-що хоче уникнути скандалу. Він знає, що Ружена завжди носить тюбик із транквілізаторами, знає, на що схожі ті пігулки.

У нього широкі зв’язки за кордоном, та й грошей чимало. Він завиграшки може замовити виготовлення отруйної таблетки, що на вигляд така сама, як і Руженині ліки. Під час тієї чудесної ночі, коли Ружена спить, він підкладає отруту в її тюбик. Гадаю, пане Бертлефе, — виснував інспектор урочистим тоном, — ви єдина особа, яка мала мотив убити медсестру, і єдиний, у кого була така змога. Прошу зізнаватися.

У кімнаті запала тиша. Інспектор довго дивився Бертлефові у вічі, а Бертлеф терпляче і мовчки дивився на нього. На обличчі його не видно було ні приголомшення, ні образи. Врешті він сказав:

— Не дивують мене ваші висновки. Оскільки ви нездатні викрити убивцю, то вам треба знайти когось, на кого ви переклали б цю вину. Один з таємничих законів життя полягає в тому, що невинні мусять покутувати за винних. Прошу вас, заарештуйте мене.

22

Усе довкола було огорнуте м’якими сутінками. Якуб зупинив авто в селі, розташованому лише за кілька кілометрів від прикордонного посту. Йому хотілося ще трохи продовжити останні хвилини свого перебування у цій країні. Він вийшов надвір і трохи пройшов вулицею.

Та вулиця не була красива. Попід низенькими хатами валялися іржаві мітки дроту, загублене колесо від трактора, клапті подертої бляхи. То було бридке і занедбане село. Якуб подумав собі, що те іржаве залізяччя схоже на нецензурну лайку, яку рідна країна жбурнула йому в лице на прощання. Він пройшов до краю вулиці, де був майдан, а посеред нього ставок. Ставок теж був занедбаний і геть укритий ряскою. Коло берега бовталося декілька гусей, яких намагався нагнати лозиною якийсь хлопчак.

Якуб обернувся, щоб податися до авто. Раптом помітив дитяче обличчя за шибкою у вікні сільської хати. Хлопчик, якому було насилу п’ять років, дивився крізь шибку на ставок. Може, він стежив за гусьми, може, за хлопчаком, який поганяв їх лозиною. Він був за шибкою, і Якуб не міг відвести від нього погляду. То було дитяче личко, та особливу увагу Якуба привернули окуляри. Дитина носила величезні окуляри, в яких угадувалися грубі шкельця. Голова її була маленька, окуляри були великі. Дитина носила їх, мов тягар. Носила їх, наче свою долю. Вона дивилася крізь них, немов крізь ґрати. Авжеж, ту оправу вона носила мов ґрати, які доведеться тягати на собі всеньке життя. І Якуб дивився в очі хлопчини, немов крізь ґрати окулярів, і його раптом переповнив глибокий смуток.

Сталося це так раптово, наче ото річка вийшла з берегів і розіллялася луками. Давно вже не почувався Якуб таким сумним, мабуть, цілі роки. Бував він уїдливий, іронічний, але не сумний. Аж смуток ураз навалився на нього, аж він із місця рушити не міг.

Він бачив дитину, вбрану в ґрати, і йому було шкода її й усієї цієї країни, і він думав, що мало любив цю країну, недостатньо любив її, і йому було сумно від цієї недоброї і невдатної любові.

І тоді йому раптом спало на думку, що любити цю країну заважала йому гордота, гордота шляхетності, гордота широкої душі, гордота витонченості; нерозсудлива гордота, яка спричинилася до того, що він не любив своїх ближніх, що ненавидів їх, бо вбачав у них убивць. І тоді він згадав, як поклав отруту в тюбик незнайомої дівчини, і що він і сам убивця. Він був убивця, і гордота його розсипалася на порох. Він став одним із них. Він був братом цих сумних убивць.

Хлопчина у великих окулярах стояв за вікном, наче укопаний, прикипівши поглядом до ставка. І Якуб подумав, що дитина ця нічого недоброго не вчинила, не винна ні в чому, а вже прийшла на світ з поганим зором і такою буде до кінця свого життя. І ще подумав, що все, чим докоряв він людям, було даністю, з якою вони народжувалися, й що вони несли її з собою, наче тяжкі ґрати. І тоді спало йому на думку, що сам він не має ніякого переважного права на шляхетність і що найвища шляхетність — це любити людей, хоч вони і вбивці.

І він знову згадав про ту блакитну пігулку, і подумав, що поклав її до тюбика неприємної йому медсестри, як своє виправдання; як прохання долучити його до них; як благання, щоб вони зарахували його поміж них, дарма що він завжди відмовлявся бути зарахованим як один із них.

Він хутко подався до авто, відчинив дверцята, сів за кермо і попрямував до кордону. Ще напередодні йому здавалося, що він перетне його з полегшенням. Що поїде звідси з радістю. Що покине цей край, де помилково прийшов на світ і де насправді не почувався вдома. Але тепер він знав, що покидає свою єдину батьківщину й ніякої іншої у нього нема.

23

— Не радійте, — сказав інспектор. — В’язниця не відчинить перед вами славетної брами, щоб ви увійшли в неї, мов той Христос на Голгофу. Мені й на думку ніколи не спадало, що ви могли убити цю дівчину. Я обвинуватив вас лише задля того, щоб ви не наполягали на тому, що її вбили.

— Я щасливий, що ваше обвинувачення несерйозне, — помирливо сказав Бертлеф. — Та й правда ваша, нерозсудливо з мого боку домагатися від вас правосуддя для Ружени.

— Мені приємно, що ви змирилися, — сказав Шкрета. — Принаймні одне може хоч якось утішити нас. Хоч яка була смерть Ружени, її остання ніч була чудова.

— Погляньте на місяць, — сказав Бертлеф. — Він такий самий, як і вчора, і кімнату цю перетворює на сад. Якихось двадцять чотири години тому Ружена була феєю в цьому саду.

— А правосуддя не повинне так нас цікавити, — сказав Шкрета. — Правосуддя — це не людське діло. Існує правосуддя сліпих і жорстоких законів, і, може, існує ще й найвище правосуддя, та його мені годі збагнути, тож у мене завжди було таке враження, наче я живу поза межами правосуддя.

— Як це? — запитала Ольга.

— Правосуддя мене не стосується, — сказав Шкрета. — Це те, що поза мною й наді мною. Принаймні це щось нелюдське. Я ніколи не співпрацював із цією огидною потугою.

— Ви хочете сказати, — запитала Ольга, — що взагалі не визнаєте загальноприйнятих цінностей?

— Цінності, які я визнаю, не мають нічого спільного з правосуддям.

— Наприклад? — запитала Ольга.

— Наприклад, дружба, — тихо відказав Шкрета.