— Інакше мовлячи, це донька негідника, — сказав лікар.
Якуб стенув плечима.
— Він вірив у те, що я ворог революції. Усі казали йому так, то він дав переконати себе.
— А чому ти сказав, що це був твій друг?
— А ми й були друзями. І для нього дуже важливо було проголосувати за мій арешт. У такий спосіб він показав, що ставить інтереси революції вище за особисті інтереси. Видавши мене як зрадника революційних ідеалів, він вважав, що пожертвував особистим інтересом задля чогось вищого і пережив це як одну з найбільших подій свого життя.
— Тим-то ти й любиш це бридке дівчисько?
— Вона тут ні до чого. Вона ні в чому не винна.
— Таких невинних ціла купа на світі. А ти обрав саме її, бо вона дочка свого батька.
Якуб стенув плечима, а Шкрета провадив:
— Ти такий самий збоченець, як і її батько. Гадаю, ти теж вважаєш дружбу з цією дівчиною найвищим досягненням у своєму житті. Ти погамував у собі природну ненависть, приборкав природну неприязнь, щоб довести собі, що ти великодушний. Це красиво, але водночас неприродно і геть ні до чого.
— Ні, — сказав Якуб, — це неправда. Нічого не хотів я приборкувати в собі і нітрохи не збирався доводити, що такий великодушний. Мені просто стало шкода її. Від першого разу, коли я її побачив. Вона була ще маленька, коли їх вигнали з дому, потім вона з матір’ю мешкала в якомусь глухому гірському селі, люди навіть забалакати до них боялися. Їй довго не дозволяли навчатися, хоч вона була дуже обдарованою. Це підло — переслідувати дітей через батьків. Ти хочеш, щоб я ненавидів її через батька? Мені стало шкода її. Шкода, тому що батька її стратили, шкода, бо її батько послав на смерть свого друга.
Тієї миті задзеленчав телефон. Шкрета узяв слухавку і вислухав повідомлення. Спохмурнів і сказав:
— У мене зараз робота. Я там справді потрібен? — потім помовчав і озвався: — Гаразд. Добре, я зараз буду.
Він поклав слухавку і вилаявся.
— Якщо тебе гукають, не звертай на мене уваги, адже мені пора вже вирушати, — сказав Якуб, підвівшись із фотеля.
— Ні, не їдь! Ми ще ж не побалакали як слід. Щось нам треба було обговорити сьогодні, правда ж? Мені перебили думку. Щось дуже важливе треба було обговорити. Я від самого ранку думаю про це. Ти не пам’ятаєш, про що нам треба побалакати?
— Ні, — сказав Якуб.
— О Боже, а мені ж треба бігти до купальні…
— Найліпше буде, як ми так і попрощаємося. Посеред розмови, — сказав Якуб і потиснув другові долоню.
17
Безживне Руженине тіло лежало в кімнатці, де зазвичай спали вночі чергові медики. Там товпилося чимало людей, був уже й інспектор кримінальної поліції, він саме допитував Франтішека й записував його показання.
— То це ви дали їй ту пігулку чи ні? — допитувався інспектор.
— Ні!
— То не кажіть, що ви убили її.
— Вона завжди мені казала, що накладе на себе руки, — відказав Франтішек.
— Чому це вона таке казала вам?
— Казала, що зведе себе зі світу, якщо я й далі псуватиму їй життя. Казала, що не хоче дитини. Що ліпше уб’є себе, ніж пустить її на світ!
До кімнати увійшов Шкрета. Він дружньо привітався з інспектором і підійшов до небіжчиці; потім підняв повіку, щоб подивитися на колір ока.
— Пане лікарю, ви тут головний, — сказав інспектор.
— Авжеж.