Вальс на прощання : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім він почав думати про ту дівчину, якій дав фальшиву отруту, вкинувши її в тюбик із ліками, і подумав, що кар’єра вбивці була в нього найкоротша з-поміж усіх його кар’єр. Я був убивцею вісімнадцять годин, подумав він і всміхнувся.

Та відразу ж і заперечив собі. Неправда, не був він убивцею так мало часу. Був він таки убивцею, і залишиться ним до самісінької смерті. Адже не має значення, отруйна та блідо-блакитна пігулка чи ні, важливо те, що він у це вірив і таки дав її незнайомій дівчині й нічого не зробив, щоб порятувати її.

І він почав думати про це з безтурботністю людини, яка збагнула, що її вчинок перебуває у площині чистого експерименту.

Злочин його був дивний. То був злочин без мотиву. Він не ставив за мету домогтися якогось зиску для вбивці. То який був у ньому сенс? Либонь, сенс був у тому, що він хотів довести собі, що він убивця.

Убивство як експеримент, як акт самопізнання — це дещо нагадало йому: Раскольнікова. Той убив, щоб дізнатися, чи людина має право убивати нижчу істоту і чи вистачить у нього сили витерпіти цей злочин; тим убивством він допитувався сам про себе.

Авжеж, було те, що наближало його до Раскольнікова: недоцільність убивства, його теоретичний характер. Та були і відмінності: Раскольніков хотів знати, чи має право талановита людина принести неповноцінне життя у жертву своєму зискові. Коли Якуб віддав медсестрі той тюбик, він і гадки про таке не мав. Він не думав, чи має право людина пожертвувати життям іншої людини. Навпаки, він завжди був певен, що такого права вона не має. І боявся, що таке право може присвоїти собі будь-хто. Якуб жив у світі, де люди жертвували іншими людьми в ім’я абстрактних ідей, він знав їхні обличчя, то безсоромно невинні, то засмучено боягузливі, вони, перепрошуючи, все ж таки запопадливо провадили на страту своїх ближніх, знаючи про жорстокість вироку. Якубові ті обличчя були добре знайомі, й він їх ненавидів. Крім того, він знав, що кожна людина бажає смерті іншій, і тільки дві обставини не дають утілити це на ділі: страх перед покаранням і фізична складність убивства. Знав, що якби людина мала змогу вбивати потайці й на відстані, то людство зникло б із лиця землі за кілька хвилин. Отож експеримент Раскольнікова він визнав цілком марним.

Але чому він дав отруту медсестрі? Чи так уже й випадково це сталося? Адже Раскольніков ретельно продумав і приготував той злочин, а Якуб діяв за якимось миттєвим імпульсом. Проте він знав, що підсвідомо готував той злочин довгі роки і що та мить, коли він дав отруту Ружені, була шпариною, в яку, наче спис, ввігналося все його минуле життя, вся його відраза до людей.

Убиваючи сокирою стару лихварку, Раскольніков знав, що в такий спосіб він переступив страшну межу; що порушив Божий закон; знав, що та бабця теж створіння Боже, хоч і нічогісінько не варта. Якубові незнайомий був той страх, що його почував Раскольніков. Для нього люди не були Божими створіннями. Він любив делікатність і шляхетність душі, та був певен, що людям не притаманні такі риси. Він мав шляхетну душу, тому він і дав отруту.

Ага, подумав він собі, отже, я вбивця зі шляхетною душею, й та думка видалася йому кумедною й водночас сумною.

Убивши стару лихварку, Раскольніков не зміг погамувати в собі страшенних докорів сумління. А Якуб, який був глибоко певен, що людина не має права жертвувати життям інших людей, взагалі не почував ніяких докорів.

Він спробував уявити собі, що медсестра справді померла, щоб зазнати почуття провини. Але нічогісінько не відчув, їхав собі спокійно і безтурботно привітною рівниною, що наче прощалася з ним назавжди.

Раскольніков переживав свій злочин як трагедію і врешті не зміг витерпіти тягаря свого вчинку. А Якуб дивується, що його вчинок такий легкий, що він нічого не важить, що не гнітить його нітрохи. І думає собі, чи не страшніша ця легкість, ніж істеричні почуття російського героя.

Їхав він поволі й тільки вряди-годи виринав із роздумів, щоб кинути оком на довколишні краєвиди. Думав собі, що вся ця історія з пігулкою була тільки грою, грою без наслідків, як і все його життя в цій країні, де не лишив він жодного сліду, жодного кореня, жодної борозни, і яку покидає зараз, немов той подих вітру чи мильна булька.

19

Звільнившись від чверті літра крові, Кліма сидів у приймальні і з величезним нетерпінням чекав на Шкрету. Він не хотів покидати містечко, не попрощавшись із ним і не попросивши, щоб той приглянув за Руженою. «Поки його не вишкребли, я можу ще й передумати». Ті слова медсестри і досі звучали у його вухах, і йому було страшно. Він боявся, що після його від’їзду Ружена вийде з-під контролю й останньої миті змінить своє рішення.

Аж прийшов Шкрета. Кліма кинувся до нього, почав прощатися й дякувати за пречудову гру на барабанах.

— Хороший був концерт, — сказав Шкрета. — Ви чудово грали. Ото б іще раз повторити таке! Треба подумати про те, щоб організувати такі концерти на інших курортах.

— Авжеж, охоче, я був би радий грати з вами! — палко сказав сурмач і додав: — Хочу попросити вас трохи наглянути за Руженою. Боюся, щоб їй щось не спливло у голову. Жінки такі непередбачувані.

— Нічого вже їй не спливе, не бійтеся, — сказав Шкрета. — Ружена мертва.

Кліма спершу нічого не втямив, і Шкрета пояснив, що сталося. Потім сказав:

— Це самогубство, але якесь дуже загадкове. Декому може видатися дивним, що вона звела себе зі світу за годину по тому, як постала разом з вами перед комісією. Ні, ні, ні, не бійтеся, — докинув він і взяв сурмача за руку, побачивши, що той увесь побілів. — На щастя для вас, у Ружени був полюбовник, один молодий механік, який певен, що то його дитина. Заявив, що поміж вами і медсестрою не було нічого, і вона просто умовила вас побути батьком дитини, тому що комісія не дає дозволу на аборт, якщо батько й мати одинаки. Отож тримайтеся цієї версії, якщо вас допитуватимуть. Ви геть знервовані, бачу, і мені шкода вас. Перепочиньте, адже попереду у вас чимало концертів.

Клімі й мову відняло. Він знай уклонявся Шкреті й весь час тиснув йому долоню. У готелі на нього чекала Каміла. Кліма мовчки обняв її й поцілував у щоку. Цілував кожну рисочку її обличчя, потім опустився навколішки й обцілував її сукню аж до колін.

— Що з тобою?

— Нічого, я такий щасливий, що ти в мене є. Такий щасливий, що ти є на світі.

Вони поскладали речі у дорожні валізи і вийшли до авто. Кліма сказав, що зморився, й попросив її сісти за кермо.

Їхали вони мовчки. Кліма був геть знесилений, та відчував величезне полегшення. Трохи стурбований від думки, що його можуть допитувати. Тоді Каміла може щось запідозрити. Та він повторював собі те, що сказав йому Шкрета. Якщо його допитуватимуть, він гратиме невинну роль (досить звичну в цій країні) галантного чоловіка, який погодився бути батьком, щоб виручити сердешну дівчину. Ніхто не зможе йому нічого закинути, навіть Каміла, якщо випадково дізнається про все.

Він глянув на неї. Її врода наповнювала тісний салон, наче міцні парфуми. Він подумав собі, що відтепер усеньке життя хоче дихати тільки цими парфумами. Потім він почув далеку тиху мелодію своєї сурми і пообіцяв собі грати цю мелодію все своє життя тільки задля втіхи цієї жінки, єдиної й найдорожчої.

20

Щоразу, коли була за кермом, Каміла почувалася дужчою й незалежнішою. Та цього разу не лише кермо додавало їй певності, а й слова того незнайомця, якого зустріла вона в коридорі «Річмонда». Вона ніяк не могла їх забути. Не могла забути і його обличчя, такого мужнього, не те що гладеньке лице її чоловіка. Каміла подумала собі, що ще ніколи не зазнала чоловіка, який був би гідний цього звання.

Вона зиркала скоса на зморене сурмачеве лице, яким вряди-годи блукала незрозуміла усмішка щастя, тоді як його рука з любов’ю гладила її плече.