На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кінь справний, пив і їв, я доглянув сам, так що не хвилюйтеся, — у розпачі знічено пробелькотів той.

Коли вони виїхали з двору, Іван спитав старого:

— Як утрапити на Сердюківку?

Той запопадливо почав витолкувати:

— Праворуч по ходу велике село Ротмистрівка, то туди не заїжджайте, а їдьте прямо на Сердюківку.

Котра година ночі, не знають. У селі тихо, ніде не шелесне. Усе спить, навіть собаки не брешуть. При виїзді, перед цариною, у досвітньому мороці помітили, що в одному з дворів хтось вештається. Гукнули, підійшов бородатий дядько, привітався. Обізвався до нього Бородай:

— Продайте нам хліба окраєць, бо їсти дуже хочеться.

— Де ж це ви ночували, що так вас пригощали й раненько випровадили? — скрушно похитав він головою.

— Ночували он у того добродія, що хата біля самої церкви.

— Як же це ви вирвалися з пазурів того бандита? То ж він верховода тієї бандитської зграї, яка не одного такого нещасного, що повертається з фронту додому, пустила на ставу під лід, бо банда «потребує» в одязі, взутті й грабує все, що має хоч якусь цінність.

— Як вирвалися ми із рук тієї банди? Трішки хитрості, допомогла собака господаря, а головне зброя-пістолет під самий ніс, а банда не встигла ще зібратися до гурту.

Дядько дав їм хлібину й шматок сала, грошей не взяв. Подякували щиро. Бородай цвьохнув батогом, застояний кінь весело рвонув із місця й дриндом поніс сани на Сердюківку. І побігла, заструмувала їм назустріч припорошена снігом нічна дорога до загублених серед сніжної мли пагорбів і прилісків. Вона всеньку ніч без зупинки в'юнилася, крутилася між селами бугрищами й повзла то вгору, то вниз. Розвидень урешті спинив той пелехатий сніг, розвиднилися попутні безмежні навколи й обвішані та обсіяні сіро-синюватими туманцями далечіні крайнеба.

Список сіл, які повинні вони проїхати, скоротився. Залишилося одне село Телепине, а за ним і Тягни-мішок: хоч корчми давно вже немає. Там за обрієм десь у долині й Іванове рідне село Вербівка.

У Телепиному вони з Бородаєм розійшлися. Тут у неділю великий ярмарок, тож Тиміш розраховує продати упряжь і сани. Хоча весна ще, за високими засніженими горами й за дрімучими, непрохідними нетрями-лісами, та все ж сани скоро будуть непотрібні. А от коня він пообіцяв доправити старим Чучупакам у Мельники. Хліборобам добрий кінь завжди знадобиться, особливо для весняних потуг.

Розділ XVI

I

Гріє серце дорога до батьківської хати. Пішки майнує Іван від Телепиного до Вербівки. Хоч і чималий шмат дороги попереду, хоч і ноги гудуть утомою та дибається легко — додому. Невпоміт сновигають у свідомості спогади, порушуючи заплутані роздуми. Знає, що мами вже немає, залишилися вдома батько й три брати: двоє менших Альоша й Гриша та Антін, якому 25 років. Чи живі вони? Стільки літ минуло... Давно відбився Іван від дому. Підтримувати будь-які зв'язки з ріднею перешкоджав світовий розмир. Вихопившись на випрасуване вітрами узвишшя, з якого відкрився неповторний краєвид притясминських далей, оторочених ніжно-синьою бахромою даленіючих лісів, глянув на рідне село. Воно в долині, немовби намальоване, оковдрене сніжком, тягнеться, розпорошившись обабіч річечки-серпантинки, перерізане дорогою з Телепиного на Кам'янку. Видніються звідси лісочки й поля, кургани-могили, сади й путівці, які виміряв він своїми босими ногами в дитинстві. Над селом височить дерев'яна церква з банями, хрести яких здалеку скидаються на ластівок із розмаяними в польоті крилами.

З розбурханим і непогамовним серцебиттям підійшов до вигону біля рідного обійстя. Тут чотири вітряки, як і раніше, два з них, що на вищих насипах, крутяться на вітрі. Ось і кузня, чути дзвін ковадла, стукіт молотка. Звуки ці Іванові рідні, мабуть тому, що звик до них із дитинства. Переступив поріг рідної хати... Вона стала якоюсь чужою, у ній якісь незнайомі. Стара сидить на лежанці, найстарша дочка — за столом щось вишиває, молодша, біля неї заглядає, а найменша, долі посеред кімнати миє посуд. Привітався й спитав:

— Де ж малюки, брати мої?

— Онде вони надворі, на сонечку гріються, — почув у відповідь.

Хлопчаки сидять на причілку кузні, одягнуті, Альоша в батькову сіру свиту, Гриша — у мамину руденьку. Хоч сонце світить по-весняному, але в повітрі сирість, бо земля ще вогка й холодна. Обидва братики змерзли, вони босі й без спідньої білизни. Альоша Івана одразу впізнав, а Гриша зовсім не знав, бо був ще зовсім маленьким, коли Івана забрали на війну. Іван запитав:

— Їли ви сьогодні що-небудь?

— Про нас мачуха ніколи не думає. Як не згадає її старша дочка Олена, то ми обидва до вечора не ївши ходимо. Оце й сьогодні так, — відповів семирічний Альоша.

— Мати б'є, то не болить, а мачуха як подивиться, то й на душі холоне. Мачуха й є мачуха..., — вихопилося спересердя в Івана.

— Я ось поговорю з батьком про це, — пообіцяв братикам.

— Ото, як був дома Павлик наш, він не боявся мачухи, то вона його непотрібними словами потріпувала. А казав же він: «Прийшла, навела повну хату своїх дітей, нам у рідній хаті місця немає... Ще нам усім свою гадючу вдачу виявить, ізживе нас із білого світу».

— І таки морила нас голодом, — продовжує Альоша. — Павлик ходив до чоботаря Бадьона гуляти й вчився там чоботарювати та навчався там і нескоренню мачусі. Вона з дочками в своє село Лебедівку перетягла все, що від рідної нашої мами лишилося. Користаючись тим, що недалеко, усього дві верстви. Перенесла пряжу, вовну пряжену, полотно білене й небілене, ячменю пудів двадцять. Якось приготувала мачуха сала гарний шмат, а Павлик і потяг, бо підхарчовувався в Бадьона, туди ж і заніс його. Коли мачухеря огляділася, що зникло сало, ухватила Павлуся за поясок і хотіла його лупцювати. Той їй плюнув в обличчя, вирвався з рук і втік із дому, бо мачуха пішла до батька скаржитися на нього. Більше Павлусь додому не повертався. Вербівчани бачили його, як він пішов з якоюсь армією.

— Ох, які ж ви нещасні, мої брати-сироти! — аж защеміло серце в Івана.

З важким серцем зайшов у кузню. Тут не було нікого стороннього. Яке ж усе йому здалося рідним! А насамперед, батько. І борода — лопата, і ніс у сажі, і міцні жилаві руки, запах диму з горна! Усе тут знайоме з дитинства, знайоме до сліз.

Очі тьмарить сльоза, брови болісно заламуються, і він застигає в міцних батькових обіймах. Потім той відсторонює його, роздивляється, усе ще тримаючи за плечі, обертаючи до призахідного сонця. Кивнув і уста зрадливо здригнулися. Ковтаючи давлючий клубок, Іван теж вдивляється в постаріле й змарніле зморшкувате татове обличчя. Бурі почуттів пройняли батьківське й синівське серця, безмовними тінями перебігають по обличчях, витискують скупі чоловічі сльози.