На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По шляху повз нього проскакала сотня вершників. За нею повзе обоз, саней із п'ять, попросив, щоб довезли до села. Узяли на сани, але під самим селом їх наздогнала ватага ще якихось вершників. Побачивши їх їздові почали шльогати своїх коней, щоб утекти від переслідування, але ті, помітивши цей рух, почали кричати:

— Стій! Стрілять будемо!

І відразу ж пролунали постріли. Обоз зупинився. Над Іваном нахилився чубатий чолов'яга в картузі, схожому на селянське сито, яким просівають борошно, і грубо скомандував:

— Роззувайся!

Умить зняв з Івана черевики й усунув їх у торбину біля сідла, а потім шугнув руками по кишенях, вивернув їх, забрав різномастні гроші, які там були. Потім перетельбушив усю поклажу.

Старий із санок цього дончака умовляє:

— Це ж хворий, а надворі зима, снігу он скільки.

А той йому вказує:

— Вези його он до того куріня, там не подохне.

— Чужою бідою всі хитрують! — бурмоче спересердя старий собі під ніс.

— Донські козаки з денікінської армії, ще і не таке робили, вони шаблями рубали всіх, хто брав хоч що-небудь із поміщицького маєтку.

Дякуючи богу, таки пробився хворий Іван до ближнього села крізь снігові замети. Його підвіз старий до хати, узяв під руки, стяг із саней. Босі ноги пірнули в сніг по коліна. До хати не впустили, там за столом розвалилися чубаті вояки-дончаки, цмулять оковиту. Під'їхали до сусідньої оселі, те саме, п'яно горланять:

— Зайнято!

Жінка з оселі, що поруч, побачивши, як вони тирлуються по снігу від хати до хати, гукнула їм:

— Ведіть босого до моєї хати! Ці головорізи-нелюди над людьми знущаються й не скажи їм нічого.

Тут Іван пролежав, аж доки не пройшов тиф, мабуть із місяць. Про те, що відбувається в світі, дізнавався лише з чуток. Шугають із кінця в кінець забуркованим глибокими снігами селом різні найфантастичніші кривосуди й припущення, переростають від хати до хати в несусвітні брехні, але він залишається глухим до всього. Познайомився тут із дідом Панасом Цимбалом, той живе в другій половині хати зі своєю старою.

Ці люди багато чого бачили на своєму довгому віку. Окрім старих, його відвідує сусідська дівчина Оксана Кононенко. Вона носить молоко до Цимбалів і приятелює з господаркою. Дістала чоботи для нього, пару білизни. Він одужує, без сторонньої допомоги вже може клигати по двору. Пора добиратися й до рідної домівки. Дід Панас виявив Іванові велику послугу, указав усі до єдиного села, через які пролягає шлях до рідної оселі.

Дід пригадує:

— Ото було дуже давно, як їздив я в чумаках. У напрямку на Кримський Перекоп я тобі розкажу всі села, через які ти будеш іти до Чигирина.

— Та мені тільки до Телепина, — каже Іван.

— До Телепина? То за Телепиним є місце, де всі чумаки зупиняються на ночівлю — це Тягни-мішок. Там шляхи розбігаються: один у напрямку до Чигирина й далі на Дон, інший — на південь до Криму.

— А від цього Тягни-мішка три верстви до Вербівки. Це моє рідне село.

Іван записав усі села, які нагадав йому дід Панас, подякував і почав рихтуватися в путь-дорогу. Оксана дістала для нього навіть якусь стареньку шапку, бо він носить формений картуз із білим пружком і синьою околицею, зеленим захисним верхом.

Рано-вранці вибрався в дорогу. Дівчата приготували в торбу харчів, дід Панас із бабою Пріською за ворітьми почастували Івана за чумацькою звичкою горілкою, настояною перекопським зіллям, перехрестили тричі теж за традицією. З господинею за догляд розплатився «керенками» й дав на згадку шерстяної темно-синьої матерії, яку виміняв за махорку в спекулянтів. З вдячністю подумав: «Світ не без добрих людей» і попрощався:

— Бувайте здорові, люди добрі!

III

Пішов чумацьким шляхом від села до села в напрямку Чигирина, як розповідав дід Панас. Ночує в тих людей, які дозволяють прилягти де-небудь під припічком, чи долі під грубою. Так само й годують не як гостя, а як старця. Рідко яка милосердна господиня поставить гарячого борщу з печі, більшість ткне в руку скибку хліба чи солоного огірка або картоплину нечищену, і йди собі з богом. Він усім щиро дякує, бо радий і кусневі черствого хліба.

Погоду на світ благословило погожу: сонечко гріє по-весняному, хоч удень розтає на шляху, уночі земля й сніг підмерзають. Зранку йти добре, а в другій половині дня невірненько. У степу наздогнав молодий хлопець на однокінній підводі, вицмакав запитання:

— Куди це ти й звідки верстаєш отакий світ?

З'ясувалося, що здибались одного поля ягоди, до того ж, ще й однополчани. Обидва добираються до рідної домівки. Правда, цей парубок має коня й сани, тож правиться не пішки. Сам він із села Мельники, що десь там у лісі, біля Холодного Яру. Звуть його Тиміш Бородай. Їм прямувати в одному напрямку.