На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Почалася рання гнила й холодна осінь. У гнітючому стані постачання, немає необхідної стратегічної бази, одягу й амуніції, вичерпуються гарматні й рушничні набої. Багато козаків у черевиках, з яких визирають голі пальці, або з обмотаними ганчір'ям ногами. Як наслідок, наприкінці вересня 1919 року в армії УНР поширилася хвиля масового дезертирства.

У зв'язку з малочисельністю військових груп армії в середині листопада 1919 року їх переукомплектували в Запорізьку, Волинську, Київську, Січових Стрільців дивізії. 3-тя Залізна — залишилася в попередньому складі, 9-та Залізнична реорганізована в зведений полк. Запасні частини розформували, а їх склад направили на поповнення до військ Дієвої армії. Та зцементувати надійну оборону зайнятих позицій армія УНР не спромоглася.

До поріділих гайдамацьких підрозділів Запорізької групи влили близько 1700 колишніх більшовицьких бійців Богунської й Таращанської 44-ї радянської дивізії. Вони розчарувались у національній політиці совітів та під Бердичевим перейшли на бік армії УНР. За рахунок цих поповнень розгорнули окрему Гайдамацьку бригаду, командиром якої призначили сумнозвісного отамана О. Волоха. Досить своєрідний і сумнівний експеримент, ураховуючи його давні прорадянські настрої. Формуючи бригаду, використали крім того людський ресурс 3-го Гайдамацького полку. У ньому після боїв із більшовиками й білогвардійцями «старих» гайдамаків, ветеранів кампанії 1918 року, залишилося обмаль. Такі ж старшини, як О. Ліневський, В. Кожем'яка й Богданів цілком поділяють політичні переконання давнього свого командира. Лише кілька тисяч козаків ще зберігають відносну боєздатність із більш як 20 тисяч вояків, що налічують лави армії УНР. За цих умов проти білогвардійців командування кинуло всі наявні сили, у тому числі й Гайдамацьку бригаду отамана О. Волоха.

Армія Слащова наступає, усі панічно тікають. Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою. Ще б'ється тільки шоста окрема Запорізька дивізія, у склад якої входить і 3-й Гайдамацький полк, а ще й 800 юнаків Спільної військової юнацької школи, яких кидають на оборону підступів до Проскурова. Коли вони виступали, був шалений вітер... Юнаки виступають на фронт на новому плані міста, а поляки вже займають Кам'янець на старому. Трохи не дійшло до бою з ними. Юнацька школа виставила заставу. Іван Харченко з Володькою Сосюрою стоять у дозорі... Навкруги темрява й вітер.

Польські жовніри висадили з автомобілів членів Директорії УНР Швеця й Макаренка, які зібралися емігрувати за кордон. Автомобіль забрали, і лідери Директорії прийшли пішки по багнюці на вокзал [55].

По всій Україні котиться смертоносною лавою страшна епідемія плямистого тифу, не відстає й сифіліс. Набираючи все більших масштабів, хвороба косить тисячі своїх жертв в армії, підточує її боєздатність. Узимку 1919-1920 року тиф забрав життя 25 тисяч вояків армії УНР.

Воші заїдають молоду українську державу... Її військо... нищать усе! Через цілковиту відсутність медикаментів, нестачу кваліфікованих медпрацівників армійські медичні служби неспроможні боротися з епідемією. Значно поріділі українські частини, знесилені величезними людськими втратами в боях, епідемією тифу та дезертирством, відступають на Волинь, намагаючись хоча б відірватися від нападників...

Утрачені Кам'янець-Подільський, Деражня, Проскурів. Знекровлені частини Дієвої армії УНР у другій половині листопада відійшли до Староконстянтинова. Тут тепер перебуває Головний отаман С. Петлюра зі своєю охороною та Спільною військовою школою, яка охороняє урядові установи. Іван Харченко з Володькою Сосюрою опинилися у вирі бурхливих подій.

26 листопада 1919 року головний отаман Петлюра провів тут військову нараду, на якій були, крім членів уряду, отамани Юнаков, Тютюнник, Волох, командування Січових Стрільців та інші. Волох одверто виступив проти уряду УНР і Головного отамана армії:

— Усе розікрали з відома уряду «постачателі»... Центр нездатний орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення й проводити їх у життя... Пропоную визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу.

С. Петлюра не втримався й промову перервав різким зауваженням:

— Не треба демагогії! Я певен, що коли би повісили на дві гіляки казнокрадів «фахівців» та українських патріотів-«злодіїв», то, хто знає, яка б більше переважила.

II

29 листопада С. Петлюра, начальник штабу генерал М. Юнаків і командарм В. Тютюнник зі своїм штабом прибули до Любара. Їх супроводжували лише охорона Головного отамана й Спільна військова юнацька школа.

На початку грудня Наддніпрянська армія УНР, оточена з трьох боків денікінцями, більшовиками та поляками, попала в безвихідь на лінії Любар — Чортория — Миропіль («Трикутник смерті»), Її замкнуто у вогненному кільці й під ударами ворогів вона фактично стала небоєздатною, почався її розпад. Волох ретельно готується до перевороту. Не виконавши наказ бути разом із Запорізькою дивізією в районі Мирополя, він самочинно приводить свою бригаду в Любар.

Лише пересвідчившись, чим у дійсності являється «демократичне військо», С. Петлюра наказав начальнику Спільної військової школи полковнику П. Вержбицькому роззброїти заколотників і арештувати отаманів. Але той наказ не виконав. Пізно ввечері 2 грудня гайдамаки Волоха разом із бригадою волинських повстанців М. Данченка та окремим кінним полком сотника І. Легіна перейшли через р. Случ до східної частини Любара. Місто поділилося на два ворогуючі табори: у селищі за річкою стали заколотники з червоними прапорами, а в містечку перебуває охорона Головного отамана й Спільна військова школа. Сили явно не рівні.

Зранку 3 грудня державну скарбницю УНР захопив загін волинських повстанців. Забрали 2 млн українських карбованців і 30 тис. царських срібних рублів. Юнаки Спільної військової школи, які її охороняли, без опору склали перед заколотниками зброю, урядовці втекли.

Оскільки лояльні частини ще не підійшли, наказ ліквідувати бунт отримав начальник школи, однак і цього разу його не виконав. П. Вержбицький допустив юнаків до мітингу. Вони вирішили втриматися від кровопролиття.

Не допомогло навіть особисте звернення до них командарма В. Тютюнника з закликом виконати свій військовий обов'язок. І хоча П. Вержбицького за наказом Петлюри арештували, ситуації це вже не врятувало.

Нарешті наказ виконав начальник канцелярії старшина Бутенко. Зчинилася безладна стрілянина. Півгодинний двобій між охороною отамана й бурліями викликав справжню паніку серед урядовців і працівників штабу. Усі квапляться врятуватися, тим часом бурлії, відстрілюючись, разом зі скарбницею відступили до східної частини міста.

Звідти О. Волох вислав до С. Петлюри гайдамацького старшину В. Кожем'яку з черговим ультиматумом про передачу йому державної і військової влади. У охороні Петлюри виник заколот. Частина вояків, а згодом і всі заявили про перехід на бік совітів. Ситуація загострилася й С. Петлюра в супроводі міністрів, командарма В. Тютюнника й співробітників штабу армії УНР гвалтовно виїхав до с. Нова Чортория в розташування дивізії Січових Стрільців.

Любар ураз опинився в руках повсталих. Усім, хто залишився тут, чи випадково опинився серед них дали зрозуміти — їм загрожує сувора кара за найменший непослух. О. Волох на чолі групи старшин вийшов із приміщення Спільної юнацької школи, затримався на ганку, привітався, звернувся до юнаків:

— Усі в керівництві держави й армії — зрадники! Лише я зможу привести до перемоги! Усіх вас підвищу в старшини, але хто зрадить, того буде покарано на смерть!

На керівництво Української Народної Республіки любарський заколот уплинув гнітюче й показав, що її регулярна армія далі існувати вже не може. Під враженням від любарських подій Січово-Стрілецька рада схвалила остаточне рішення про роззброєння й саморозпуск дивізії Січових Стрільців. Охочі продовжити збройну боротьбу переходять до інших частин. Деморалізовані війська, виснажені боями й епідемією тифу, не спроможні вести збройну боротьбу регулярним фронтом. Тож уряд при підтримці начальника штабу армії Є. Мешковського виступив за перехід до партизанської війни.

5 грудня в Новій Чорториї у своєму останньому наказі по війську Головний отаман С. Петлюра оголосив: «Отаман Михайло Омелянович-Павленко призначений командувачем Дієвої армії, звідтепер — партизанської». А сам зі своїм штабом виїхав до Варшави.

Частина війська (до 3500 бійців, так звана Дієва армія) на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком 6 грудня 1919 року направилася на південний схід, у запілля денікінців, галичан та більшовиків. Розпочався Перший зимовий похід частин колишньої Армії УНР [33].

III

Військо О. Волоха — строкатий військовий набрід: дезертири-червоноармійці, волинські повстанці, дезорієнтовані козаки й старшини армії УНР, значна частина яких опинилася в цьому колоритному середовищі випадково, ідейні прихильники «української радянської влади», заагітовані боротьбистами, і ті, хто просто втомився від війни й прагне будь-що дістатися додому...

Такі підрозділи, як залишки Спільної юнацької школи, навіть не здогадуються, що беруть участь у заколоті проти уряду. Відколовшись від армії УНР і перехопивши в Головного отамана військову скарбницю, бригада Волоха з попутниками (разом 4200 вояків при 7 гарматах і 48 кулеметах) збирається прорвати денікінський фронт і направитися з боями на північ із метою з'єднання з Червоною Армією біля Умані.

Юнацька школа теліпається в хвості довгої колони. Попереду Волох на гнідому коні, за ним чимало люду йде, але ночами розбігаються, хто куди, юнаки поодинці теж.