На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А хто ви такий? Ми ось тут усі на печі, бо в хаті холодно. — Озвався Альоша, зіскочивши вниз. У Івана перше запитання до нього:

— Ви їли сьогодні що-небудь?

— Сьогодні ще не їли, учора теж, бо їсти нічого. Позавчора їли борщ і кашу, приносила тітка Елька.

— Злазьте всі з печі, будемо снідати.

Наділив кожного скибкою білого хліба й шматком м'яса, сказав:

— Через годину дам ще стільки ж, бо зразу наїстися вам небезпечно.

Заболіло серце, дивлячись на нещасних сиріт, з якою жадобою вони накинулися на подані їм наїдки. Батько заплакав, хлипає крізь сльози:

— Коли б не ти, сину, ми б подохли отут на печі.

Після балачки про життя-буття спохватилися сходити на мамину могилу. Не був там Іван ні разу, не знає, де й похована вона.

Сироти забезпечені харчами днів на п'ять. Користуючись із цього, мотнувся він у Подільську губернію, купив там жита пудів сім, виміняв за солдатський мідний казанок сіяного пшеничного борошна пуд. Узяв його на плечі в речовий солдатський мішок. А жито в двох мішках доправив на залізничний вокзал якийсь дядько підводою. Віддав Іван за це свої чоботи, бо за гроші вести багаж за сім кілометрів бажаючих не виявилося.

Додому привіз сім пудів борошна. Трапилось так, що по дорозі з Ревівської зупинки на Вербівку жито змолов у млині без мірчука, там завідує його добрий знайомий.

Та біда не ходить одна. Батько захворів на тиф. Зліг та так більше й не встав. Висока температура, у селі є лікпом, але немає ніяких ліків. Звечора батько в гарячці стогне:

— Діти мої, діти! Ох, діточки ви мої нещасні!

На ранок він уже лежав на лежанці холодний. Одробив бідолаха на кузні своїй до самої домовини. Не спочивши, не зазнавши на цьому світі й одного дня розкоші. Як і мама ще раніш поперед нього.

Іван ночував у клуні і як батько помер не чув. Треба робити домовину, а матеріалу купити ніде, свого ж немає. Тоді зять відпанахав від тину пару міцних дощок. Домовина вийшла добротна. Поховали батька поруч з Антоном — у гущавині кладовища, навкруги чебрець і ряст.

У Івана рій думок у голові. Що ж робити з хлопчаками? Альоші дванадцятий, Гриші десятий рік. Їм обом потрібен належний догляд, бо лишилися малі, як билинки при белебні, беззахисні перед усіма негодами і крутовіями. Повідомив старшому брату Якиму в Сибір, що батька поховали, мами давно вже немає. Згодом-перегодом одержав від нього телеграму: «Збирай малих, їдь Тюкалінск. Акім».

Рідний їх брат давно в Сибіру, має власний будинок і сім'ю. Живе в достатку, займає посаду головного бухгалтера в торговельній мережі «Сібторгу».

Допоки Іван ладнався в дорогу, підійшла осінь. Написав братові, що приїде, а воно й зима 1922 року застигла. Роздобув хлопцям валянки й кожушки, а сам у чоботях, кожух до колін із великим теплим коміром та папаха. Докіль збирав гроші на проїзд, довелося дещо з домашніх речей спродати.

У Телепинській волості взяв посвідку про те, що вони виїжджають у Сибір до брата на постійне проживання. Снігу в Україні немає, але стоїть невеликий мороз. А що там у Сибіру — буде видно.

Пригадалося, яка велика була сім'я в їхній хаті, а тепер немає ні мами, ні тата, нікого не лишилося з рідних у батьківському гнізді. Аж сльозу прошибло, прошепотів:

— Прощай, моя убога оселе, чи доведеться ще тут побувати?!

Потиснув руки проводжаючим і лапу сірому цуцикові, що навчився її давати. Та й пішли з рідного двору й села...

Після війни на залізниці такий розгардіяш, що не второпаєш коли буде потяг, звідки й куди. Пасажирських узагалі немає. З великими труднощами вдалося втовпитися в холодну й темну теплушку. Тут уже розмістилися купками з п'ятнадцять чоловіків, жінок і дітей. Часто спалахують сірники, підкурюють дядьки. Новоспечені пасажири присіли в кутку, братикам закортіло спати.

Вісімнадцять діб уже в дорозі. Братики з незвички потомилися. Вечоріло, як потяг причухкав на станцію Драгунську. Тут зустрічає їх брат Яким.

На перших порах Іван його не впізнав. Величезні вуса змінили обличчя, а бачилися вони років десять тому. Забагнулося долі, що рідні брати, найменший і найстарший уперше забачили один одного не в рідній батьківській хаті, а на залізниці в Сибіру, у невеличкому приміщенні ст. Драгунської.

Прожив Іван у Сибіру два роки. Працював помічником бухгалтера в податковій частині фінансового відділу. Та так і не звик до сибірського життя. У рідній Україні осінь для нього найкраща пора року! А тут ні жовтого листя, ні деревини біля хати, а з птахів навіть обідраного горобця не уздріти!

Засумував не на жарт за рідним краєм і довірився брату:

— Мабуть таки повернуся в Україну. Там залишив батьківську хату, не доручивши її нікому, а без догляду вона розвалиться.

Розділ XX

І