На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тепер нам тут нічого байдикувати, — зронив комвзводу Пугач. — Вертаємо й ми додому. Збирайтеся всі, бо завтра раненько вирушаємо.

Знову вони перекочували в Ромни. Брата Артема в місті вже не було, воєнком 8-ї дивізії направив його до Києва навчатися на професійного співака.

Коли в революцію Микола Садовський утік за кордон, головний режисер його театру Корольчук із рештою трупи спинився в Ромнах. Живуть комуною: придбали будинок, корову, посадили город у степу й господарюють гуртом. Артем із допомогою Корольчука й ведучої музичної справи при театрі Матецькою організував художню самодіяльність. На концерті, виконав низку українських народних пісень і зірвав шквал аплодисментів ущерть переповненого залу. Воєнкому дивізії прийшовся до смаку його голос, тож і порадив їхати до Києва вчитися. Артем згодився.

З трупи театру Садовського Іван був близько знайомий із Хуторною Лізою Олексіївною. Буваючи в Києві, не раз бачив її на сцені театру, там і зав'язалося знайомство, а у Ромнах його відновили. Корольчук прищепив пристрасть до сцени і йому, керівнику української драмсекції при культпросвіті дивізії.

На місцевій сцені ставлять класичні п'єси українських драматургів: «Мартина Борулю», «Бурлаку», «Суєту» та багато інших. У Ромнах, крім цієї трупи, у Івана знайомих немає, тому у вільні години завжди приходить до них. Узимку навіть пиляє дрова з Хуторною Лізою. До речі, вона й навчила його це робити, бо народився в степах, а там і хліб випікали соломою.

Якоїсь днини навідався чийсь родич, батюшка з Кременчука, і залишив випадком пару-трійку церковних газет. У одній із них Івану потрапила на очі звістка про його рідний край. Там повідомлялося, як 1921 року в Кам'янці створювалася Покровська автокефальна українська парафія. Єпископ Іван Павловський обрав її як свою кафедру на всю Кременчуцьку губернію. З цього храму почало лунати слово Боже на живій українській мові по всій Чигиринщині, Черкащині й навіть за Дніпром.

Ще зазначалося, що 16 серпня 1921 року в Кам'янці Чигиринського повіту з ініціативи головноуповноваженого Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) і голови Чигиринської повітової ради священика Івана Павловського радянська влада дозволила зібрати «окружний з'їзд духовенства та мирян» із метою висунення делегатів на Всеукраїнський церковний з'їзд у Києві, але з обов'язковою умовою «повідомити в надзвичайну комісію».

На окружний з'їзд прибули 144 делегати від 37 парафій із 8 волостей повіту. У доповіді, що відкривала з'їзд, «п.о. Павловський відповідає, що сучасний церковний рух ґрунтується цілком на релігійних підвалинах і веде боротьбу із самодержавним єпископатом, щоб зробити церкву народоправною, ніяких же політичних завдань цей рух не має».

З'їзд ухвалив визнати Всеукраїнську православну церковну раду «єдиним керівничим правомочним органом Церкви української; перейти на українську мову богослужіння. Було обрано 5 делегатів на Всеукраїнський церковний собор і 5 членів постійної Повітової ради, яку очолив 54-річний священник із Кам'янки Григорій Миколайович Грушевський. З'їзд ухвалив прийти на допомогу голодуючим братам мешканцям Поволжя й декотрих місцевостей України» [17, 9-12 зв.].

Пригадалася давня гутірка, ще 1917 року в Києві, з головою Центральної ради Михайлом Грушевським. Це ж, напевне, у газеті йшлося про того самого його троюрідного брата, до якого приїжджав Михайло Сергійович на хрестини в Кам'янку, ту, що на річці Тясмин.

Розділ XVIII

І

Згідно з наказом по 55-му піхотному полку Івану необхідно оселитися в містечку Зачепилівці. Тут просторий клуб, у якому наказано організувати школу грамоти. Потрібно виявити всіх неписьменних червоноармійців 8-ї дивізії, що розквартировані навколо, і навчити грамоті. Отримав посвідчення й штабними кіньми виїхав розшукувати їх по всіх військових частинах дивізії. Таких відібрав тридцять вісім осіб. Квартирує в селянина Шевченка, неподалік клубу. Сюди доставляють сухий пайок на тиждень, приготуванням їжі займається господарка. У великому дворищі стоїть стара хата, яка майже по вікна вросла в землю. У ній доживає віку 93-річний дід Тиміш, який у молоді літа чумакував. З ним Івана й оселили.

Намалював розрізну азбуку в трьох примірниках, позаяк у книгарні міста Ромни її немає. Тепер треба виготовити писану азбуку великих і малих літер, а ще цифри до дев'яти й нуль. Паперу, зошитів у косу лінію, олівців, чорнила дістав. Малювати літери вміє, доводилося це робити для лікнепу у Вербівці. До початку навчання в нього все готово, працювати доводиться і вночі. З клубу приніс до старого Тимоша лампу. Харчують добре, крім пайка, є у молодих господарів корова, вони живуть заможно. У діда Тимоша в запіллі зберігається багато кавунів. Для постояльця той не скупиться, навіть навчив, як вибирати найсолодшого.

Іванову голову свердлить думка: «Що ж їдять нещасні братики й старий батько?» Написав у Вербівку листа, відповів двоюрідний брат: «У твоїх немає чого їсти, літо сухе було й неврожайне, навіть другий хліб — картопля не вродила». Щемить серце при згадці про них, сиріт нещасних.

З перших днів вересня навчає бійців грамоти. Працюють увесь тиждень, крім неділі. Зранку читання, потім урок арифметики, далі географії, відповіді на запитання. Одна біда, букварів для дорослих не вистачає. На уроці читання вивчають і писані літери. Один хлопець не встигає й виправдовується:

— Як присниться мені жінка Одарка, тоді з голови все начисто вивітрюється.

Усі весело регочуть, а Іван їх утихомирює.

Минув вересень, частина жовтня. Учні вже читають і пишуть простенькі слова, навіть речення з двох-трьох слів. У нього радісно на душі, мети досягнуто. Якось на уроці читання несподівано зайшов воєнком дивізії в парі з командиром полку Крутіковим. Їх привітали по-військовому, днювальний відрапортував:

— Школа грамоти проводить урок читання, усі учні в наявності!

Так навчив їх Іван віддавати рапорт командирам. Начальники перевірили грамотність учнів, похвалили хлопців і подякували вчителю. Командир полку наказав завгоспові полку видати Іванові шинель, чоботи, пару білизни, штани й гімнастерку та додав:

— Газету читають слабо, а до Нового року будуть хорошо читати?

— А що буде після свята? — поцікавився Іван.

— Ваш рік та інші підлягають демобілізації, — відповів комполку Крутіков.

З Вербівки батько пише: «З малими синами голодуємо, хліба ніде купити, а свого спекти нема з чого, навіть картоплі вже немає... Скоро мабуть подохнемо з голоду!». Цей лист скалкою засів у серці, ніяк Іван не дочекається демобілізації.

Усіх, хто під неї потрапив, викликали в штаб полку для оформлення документів. Зібрався Іван наступного дня їхати додому, належні папери отримав. Довідалася про це його господарка Марія Засенкова й організувала проводжання. Скликала сусідів і приятелів на вечерю з випивкою. Гостям повідомила, що в пожильця на батьківщині голод, який тягнеться ще з минулого 1921 року. Усі позносили, хто що зміг, для його голодних братів і старого батька. Зранку сусід одвіз Івана з повним лантухом харчів на вокзал.

Розділ XIX

I

Він у батьківській хаті! Усе тут рідне, лише немає того сімейного затишку, що був при мамі. Зайшов усередину, нікого немає, гукнув:

— Чи є хто живий у хаті? — З печі приглушений голос: