На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тим часом Артем добіг до двору Гельона Левка, який на току трусив околот і попросився до нього:

— Посиджу у вашому околоті, у разі, хто питатиме, чи не бачили такого бандита як я, скажіть, що побіг до річки...

— А через хвилину, — розповідав пізніше чоловік, — під'їхали до двору верхівці й запитують, чи не бачив, куди поділася людина, що тут пробігала по шляху. Я відповів, що той шуснув до річки в городи, а в руках у нього була якась чудернацька рушниця. Верхівці повернулися.

Артем подався до двоюрідного брата Прокопа, там і заночував. Наступного дня той провів Артема на Кам'янку разом із хлопцями, котрим вручила сільуправа повістки, щоб з'явились у «Комдез» (комітет боротьби проти дезертирства). Іван із хлопцями теж пішов до Кам'янки.

Усіх вербівчан і викликаних з інших сіл Телепинської волості Гребенюк із «Комдезу» направив у м. Ромни. А мачуха того ж дня зібрала дочок і гуртом поплелися в Лебедівку, у власну хату, лаючись:

— Нехай йому біс, ще вб'ють у Вербівці. Стріляють прямо по хаті!

За нею приїхав син парою коней, але нічого було взяти на воза, усе вже перенесено. Лишилося з сім'ї коваля при ньому лише двоє малолітніх синів.

Розділ XVII

І

Призовники Телепинської волості прибули до міста Ромни. Щоб не було холодно у вагонах, їм встановили бляшані грубки, приготували дров і вугілля. Та в теплушках розтопляти не довелося, тепло було й без того, та і їхати довелося не довго. Висадившись із вагона, вони завбачливо прихопили з собою й бляшану грубку разом із димохідними трубами. Опісля вона неабияк знадобилася, оскільки в приміщенні, куди їх помістили, було вогко. Укладалися спати покотом на одноповерхових нарах не розбуваючись і не роздягаючись. Командування про них начебто забуло, ніхто не відвідує тривалий час.

Старостою приміщення обрали Бегейду Михайла з села Коханівки, який наглядає за порядком і всьому дає лад. Розпорядився затопити залізну грубку, вивівши через вікно димохідну трубу. Таким чином висушили й вимили підлогу, відразу стало затишно й комфортно. От тільки коли день добігає кінця, довгої осінньої ночі всі сумують. Немає світла, вкладаються спати рано, адже робити нічого. Цигана Романа часто й густо відвідують мати й сестри, наносять йому сала, хліба й повно всяких наїдків. Він дав кусень сала, хлопці в нього вставили гніт, запалили й з'явилося яке-не-яке світло, переймом навіть у двох місцях приміщення. Частенько Артем вигукує:

— Давайте, хлопці, співати, щоб не сумувати!

Шанувальники пісні охоче збираються навколо нього й виспівують пісень народних, чумацьких, історичних, козацьких. Місто Ромни тихе, затишне, розташоване над річкою Сулою. Вулиця електрикою не освітлюється. Напроти приміщення, у якому розмістили призовників, щовечора юрмляться місцеві молоді хлопці й дівчата, бажаючі послухати співи.

Не забарився й триклятущий тиф, який скосив багатьох. Першим поклали в лікарню Артема, за ним — тенора їхнього хору Бровка Панаса, невдовзі зліг і Іван. Позаяк він уже хворів на сипняк, хвороба мордувала його не довго. Однак Артем пролежав увесь грудень і днів сім січня. Панас Бровко й однокашник Несененко Федір із лікарні не повернулися. Інших вербівчан розкомандирували по різних місцях. Осіб десять направили на сільськогосподарські курси в Полтаву, з ними й одного вербівчанина Несененка Степана. Інших, на рік старших, у тому числі й Івана, командирували в Полтавську губернію, де гуляли ватаги Івановою «знайомого» батьки Махна.

Бійців сорок зупинили над Оріллю в найближчому до річки селі Нехвороща й розмістили в чотирьох клунях. У першій розмістився взводний, він одразу призначив нічну варту з п'яти вояків. Правий берег річки Орелі, якраз навпроти села, високий, є тут навіть чи то козацькі могили, чи то якесь укріплення. Місцеві мешканці розповідають, що в давнину, українські вояки нарочито влаштовували такі укріплення від нападників. Коли на Україну з півдня насувалися непрохані гості, то звідси по них били з гармат.

На потойбічному положистому березі Орелі поять коней махновці. Один із них, верхівець, схоронившись за полукіпком, зорить у бінокль протилежний берег. Командир взводу з найвищої могили цьогобіччя теж спостерігає за вершниками, які шугають між полукіпків жнив'яного поля.

Вояки по черзі підходять до комвзводу і в бінокль розглядають махновців. Іван діждався черги й теж глянув на колишню Катеринославську губернію. Яка ж навдовиж безмежна степова далечінь, зникає десь аж за обрієм. А махновська ватага з нетерпінням чекає ночі, щоб вкотре поживитися хоч чимось із селянських дворів на цьому боці Орелі. Господар клуні, у якій вони сплять покотом, згадував уже не раз:

— Добряче кіпішують тут у нас ті озброєні хлопці, перебравшись убрід через цю тиху річку.

Іван дивиться в бінокль на піших махновців і думає: «Може, упізнаю між них своїх хлопців, що стояли на варті цю ніч і не повернулися додому, — цигана Романа й Самійла Коцура. Де ж поділися вони, чи тихенько їх зграбастали махновці, а чи самі перейшли на той бік». Івана, як найбільш досвідченого, призначили вартувати по березі Орелі. Напарником із ним пішов Сидоренко Дмитро. Цей хлопець зовсім не розуміється на військовій справі, не знайомий зі зброєю, але має волячу силу й добрий кошачий зір. Командир взводу Пугач Семен, знаючи підступну вдачу махновців, порадив:

— Прихопіть із собою гранату, бо в річку сам не полізеш, а вона, кого потрібно, дістане й там.

II

Липневої ночі парко. Дмитро пропонує:

— Давай скупаємося.

Та Іван заперечує:

— Не варто робити цього, знаходячись на посту, тому що махновці захоплять нас нагло «тепленькими й мокренькими». Ти краще пильнуй за річкою! Бачиш он того «кущика»? Коли ми теліжилися сюди, його там не було, а ниньки він уже допливає до середини річки.

Не встигли вони присісти за зарослями осоки, як «кущ» опинився вже під їхнім берегом. Таким чином махновці зі степу переходять щоночі Орель, щоб добути харчів у Нехворощі. Іван шепоче напарнику, щоб хутчій подав гранату. «Кущ» на цей берег не вийшов. На вибух збіглися вояки на чолі з комвзводу Пугачем. Вартові детально доповіли про нічну пригоду з махновцями.

Перед строєм комвзводу оголосив:

— Харченку й Сидоренку за пильність на посту оголошую подяку!

Пішли охоронці відпочивати, тільки не в клуню спати, а на вулицю, до дівчат, які виспівують на колодках, під сусідським двором. Тим часом із тогобіччя річки сповістили:

— Ватага батька Махна, зібравши всі свої пожитки-манатки, вибралася на роменський шлях і подалася в невідомому напрямку.