На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Був Тиміш також в армії УНР, але в окремому курені Холодного Яру, під командою Василя Чучупаки. Курінь організувався в лісі, у Холодному Яру, значно пізніше, ніж «петлюрівщина». Василь Чучупак був помічником начальника Черкаської міліції Безверхого й стояв у Черкаському повіті в січні 1919 року — в 30 верстах від Черкас із двома сотнями козаків.

Загоном чекістів на чолі з Немикіним курінь розгромили. Отаман з уцілілими залишив рідні місця. У кінці січня направилися до командира полку Січових стрільців Копцюха, який стояв у Єлисаветграді, а потім увійшли як курінь Холодного Яру до 3-го Гайдамацького полку під командуванням О. Волоха Запорізького Корпусу армії УНР й отримали назву 4-го куріня.

У перших днях квітня 1919 року, під час «Вапнярської авантюри» Волоха, бунчужний Натрус і курінний Чучупак приєдналися до червоних із частинами 3-го і 4-го куренів 3-го Гайдамацького полку [5, 135-136].

А тепер, після різних ідеологічно-заплутаних хитань і потрясінь залишки куріня Холодного Яру розбрелися по світу — хто куди.

До села В'язівок Іван із Бородаєм уїхали, коли тільки починало сіріти. Від жителів дізналися, що ночував тут зі своєю ватагою Тютюнник. Сюди раненько прибула й ватага з добровольців-дончаків. Як два коти в мішку, не поладнали між собою, здійняли стрілянину й Тютюнник, тепер уже на конях, погнався за дончаками. На шляху залишилася одна парокінна підвода, на якій крім дядька, сидять ще два вояки й цивільний чоловік. Це Тютюнник арештував секретаря райпарткому й велів двом своїм воякам везти того за ним навздогін. Коли Іван з Бородаєм порівнялися з тютюнниківцями, з-поміж них один гукнув:

— Бородай! Ти куди їдеш?

А той йому:

— Додому. Гайда з нами! Ми на південь.

Підвода тютюнниківців повернула за ними, з неї крикнули:

— То й ми з вами!

Шлях до сіл, які Іван записав зі слів діда Панаса Цимбала, значно скоротився, завдяки Бородаєвим саням. Їдуть українськими засніженими степами, сніг уже втратив свою першу чистоту, став липучим, збивається в ким'яхи, скоро розтане, а їм ще верстати шлях не близький.

У Куцівку в'їхали, як смерклося. Заходилися шукати, де б переночувати й коня погодувати. Біля церкви, у центрі села, вулиця розходиться в два боки. Не знають, куди їм повертати. Аж чують, співає хтось на підпитку. Голос сильний, значить це ще хтось не старий. Зустрілися. Жінка й чоловік повертаються з гулянки додому, обоє захмелені. А порівнявшись з подорожніми, поцікавилися:

— Що це за люди, правитеся потемки? Чого серед ночі людей полохаєте?

— Ми шукаємо, де б переночувати й коневі притулок дати.

— То заїжджайте до мене, є й сарай для коня, — улесливо стелиться коло них, — ось моя хата, поряд із церквою.

Узяв коня за вуздечку, повів у двір. З темноти виріс перед ними добротний хазяйський будинок, як гриб-боровик з-поміж глиці й падолисту. Рудий псюра, виблискуючи іклами-шпичками, рве товстого ланцюга, надсадно хрипить і пінить слиною, невгамовно шматує пазуристими лапами мерзлу землю. У дворі господар прошепотів щось жінці, а подорожніх запросив до хати й там, засвітивши гасяну лампу, запитав:

— Хто хазяїн такому знатному коневі?

— Я тепер хазяїн, — відповів Бородай, — а до цього був Василь Чучупак, командир мій колишній. Я у селі з ним живу по-сусідськи, тому доручив коня, перед тим як десь пропав, безвісти... Сказав перед тим:

— Будеш живим, доправ коня батькам у село...

Господар уніс рядно соломи, настелив на підлозі й звелів влягатися спати, зауваживши, що подушок немає. Увійшла його дружина й сказала, що все зробила, як було їй велено. Як потім виявилося, вона ходила до його батька й передала, щоб той прибув сюди й забрав коня. Господар узрівши, що постояльці полягали в чоботях, грізно рявкнув:

— Розбувайтеся зараз же!

Я ж піду ще до коня, дам йому води і... — не договорив Бородай.

— І без тебе доглянуть, — брутально урвав його господар, — роби, що велю.

Іван зразу нутром відчув, що той замислив щось недобре. Лежить під лавою, а на ній його шапка, у якій маленький дамський пістоль. Схвативши його, зненацька вихопився перед господарем на весь зріст і гаркнув:

— А ну ляж, свиня зачухана, бандит селянський! Ти забрав коня, а нас думаєш знищити?! Хватай Тимоше, рушницю он у кочережнику.

Добре що угледів її завчасу, тільки лишень блимнуло світло в хаті. Тиміш одним скоком добув рушницю й став поруч нього.

Господар отетерів, видать, не сподівався, що справа так обернеться. На подвір'ї в цю мить загавкала собака. Іван нарочито так сказав, щоб усі чули:

— Це вже наші в'їхали в село. А ти подавай сюди коня й усе, що з конем прихватив, а як ні, то пиняй на себе...

Господиня зникла, а за кілька хвилин хтось причалапав і привів коня, чути було гомін надворі. Користуючись розгубленістю господаря, обидва хлопці вискочили з хати. Бородай притьмом до діда, що привів коня:

— Кінь овес їв, пив воду?