День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Послухайте, — сказав я, — ви щось знаєте про зрячу дівчину, яка була десь тут поблизу? Швидше за все, вона була на чолі групи.

Я вже не дуже сподівався на успіх, але щось же таки допомогло цій старій жінці протриматися довше за більшість людей. Коли вона кивнула, це здалося мені надто чудовим, щоб бути правдою.

— Так, — сказала вона, почавши відкривати банку.

— Знаєте! І де ж вона? — зажадав я відповіді. Чомусь мені й на думку не спало, що це може бути хтось інший, окрім Джозелли.

Але вона похитала головою.

— Не знаю. Я трохи побула з їхньою групою, але потім загубила їх. Такій старій, як я, важко встигнути за молодими, тож я від них відстала. Вони не стали чекати на бідну стару, тому я їх вже більше не знайшла.

Вона і далі напружено працювала ножем.

— Де вона мешкає? — спитав я.

— Ми всі були в готелі. Не знаю, де він, інакше б я їх знову знайшла.

— А назву готелю ви не знаєте?

— Це не до мене. Навіщо знати назву місця, якщо ні ти, ні хтось інший не може її прочитати.

— Але ж ви повинні були щось запам’ятати.

— Ні, я нічого не пам’ятаю.

Вона взяла бляшанку і обережно понюхала її вміст.

— Послухайте сюди, — сказав я холодно. — Ви ж хочете зберегти ці бляшанки, чи не так?

Вона простягнула руку, щоб підсунути їх до себе.

— Ну тоді краще вам розповісти мені про цей готель, — вів я далі. — Маєте ж ви знати, наприклад, був він великий чи малий.

Вона замислилася, усе ще тримаючи руку біля бляшанок.

— Коли ми спускалися сходами, то було якесь відлуння — мабуть, він таки великуватий. І, певно, він був ще й дорогий, тобто там були товсті килими, хороші ліжка і простирадла.

— І більше нічого?

— Ні, ні… Хоча дещо було. З вулиці там дві маленькі сходинки, а заходиш крізь двері, що обертаються.

— Оце вже краще, — сказав я. — Ви впевнені в цьому? Бо якщо я його не знайду, вас я знайти точно зможу.

— Богом клянуся, містере. Дві маленькі сходинки і двері, що обертаються.

Вона порилася в подертій сумці, дістала брудну ложку і почала їсти боби так, ніби це були якісь райські солодощі.

Я виявив, що навколо все ще багато готелів і серед них напрочуд багато тих, що мають обертові двері. Але я продовжував пошуки. Коли ж я таки знайшов його, помилитися було неможливо. Сліди та запах були занадто знайомі.

— Тут хтось є? — крикнув я, стоячи в лункому вестибюлі.

Я вже збирався йти далі, коли з одного боку почувся стогін. У напівтемному закутку на канапі лежав якийсь чоловік. Навіть при такому тьмяному світлі було видно, що йому вже кінець. Я не став підходити дуже близько. Його очі розплющилися. На якусь мить я помітив, що він зрячий.

— Ви тут? — сказав він.

— Так, я хотів…

— Води, — сказав він. — Заради Бога, дайте мені трохи води…