День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я спав, — сказав я. — Що трапилося?

— Усе більше й більше людей хворіє. Вони налякані.

Я безпорадно сказав:

— Що я можу для вас зробити? Чи можу я щось дістати для вас?

Її обличчя скривилося від болю, вона обхопила себе руками, і скорчилася. Спазм минув, і по її чолу потекли тонкі струмки поту.

— Так, будь ласка, Білле. Я не дуже хоробра людина. Ви могли б дістати для мене щось… щоб усе це закінчити?

Я повернувся з аптеки за десять хвилин. Дав їй склянку води, а в іншу руку поклав таблетки.

Вона трохи потримала все це, а потім сказала:

— Як марно, а все могло бути по-іншому. Дякую вам, Білле, за те, що спробували.

Я подивився на неї. Для мене все це здавалося ще більш марним — я подумав, як багато людей сказали б мені в цій ситуації: «Візьміть мене з собою», — а вона сказала: «Залишайтеся з нами».

І я навіть не дізнався, як її звати.

9 Евакуація

Згадка про рудого юнака, який стріляв у нас, змусила мене зробити вибір на користь Вестмінстера.

Відтоді, як мені виповнилося шістнадцять, мій інтерес до зброї знизився, але в середовищі, яке скочувалося до варварства, мені здавалося, що потрібно бути готовим поводитися як варвар, або невдовзі вже ніяк поводитися не зможеш. На Сент-Джеймс-стрит було кілька крамниць, де колись люб’язно продавали усі види летальної зброї — від гвинтівок для новобранців до великокаліберних рушниць, з якими можна було полювати на слонів.

Я рушив туди зі змішаними відчуттями — сподіваючись на підтримку і побоюючись бандитизму. У мене ще був корисний мисливський ніж, а в кишені лежав револьвер — точний, немов лабораторні інструменти. Поруч на сидінні лежала помпова рушниця 12-го калібру і коробки з патронами. Я зробив вибір на користь рушниці, а не гвинтівки, бо її постріл не менш переконливий і вона обезголовлює триффіда з такою точністю, якої нечасто досягнеш за допомогою кулі. А тепер триффідів можна було побачити просто в Лондоні. Вони все ще намагалися уникати вулиць, але я вже помітив, як кілька з них незграбно пробираються через Гайд-парк, а інші — через Ґрін-парк. Імовірніше за все, це були декоративні, безпечно обрізані зразки, але я міг і помилятися.

Так я дістався Вестмінстера.

Смерть, цей кінець усього, була тут особливо помітною. На вулицях лежали покинуті машини, що стали вже звичною деталлю. У полі зору було дуже мало людей. Я помітив лише трьох, які рухалися. Двоє простукували свій шлях паличками, пробираючись крізь стічні канави Вайтхоллу, а третій був на Парламент-сквер. Він сидів поруч з пам’ятником Лінкольну і міцно тримав у руках найдорожчу власність — шматок бекону, від якого він відрізав рвані кавалки тупим ножем.

Над усім цим піднімалася будівля парламенту з годинником, стрілки якого зупинилися за три хвилини по шостій. Важко було повірити, що тепер усе це не має жодного значення; просто якийсь кондитерський виріб, виконаний у камені, який мирно розвалиться. Тепер його шпилі можуть обвалитися на газон, і жодні обурені депутати не репетуватимуть про ризик для їхніх цінних життів. У цих залах, звідки на весь світ лунали добрі наміри та страшенна безпринципність, із часом може обвалитися дах, і ніхто цього не зупинить, нікому не буде до цього діла. Поруч незворушно текла Темза. Так вона й тектиме, аж доки не обваляться набережні, а Вестмінстер знову не обернеться на острів у болоті.

У незадимленому повітрі було добре видно сріблясто-сірі обриси Абатства з чудовою ліпниною. Поважний вік виокремлював його серед ефемерних будівель, що височіли навколо. Воно твердо стояло на фундаменті віків, і, можливо, йому судилося ще не одне століття берегти в своїх стінах пам’ятники тим, чию працю тепер було зруйновано дощенту.

Я не став там затримуватися. Думаю, що найближчими роками на старе Абатство ще дивитимуться з романтичною меланхолією. Але така романтика — це сплав трагедії зі спогадами. Я був ще занадто близько до цієї трагедії.

Мало того, я почав відчувати щось нове — страх самотності. Я не почувався самотнім, коли йшов з лікарні вздовж Пікаділлі, а потім в усьому, що я бачив, була приголомшлива новизна. Тепер я вперше почав відчувати страх, який справжня самотність навіває видові, який за своєю природою є стадним. Я почувався голим, відкритим усім жахіттям, що блукали навколо…

Я змусив себе продовжити їхати по Вікторія-стрит. Мене лякав сам звук машини, від якого вулицями котилася луна. Я поривався її кинути й піти пішки, спритно пробираючись, немов звір у джунглях. Довелося докласти всю свою силу волі, щоб змусити себе і далі їхати й дотримуватися плану. Зі свого досвіду я вже знав, що мені слід робити, якщо опинюся в цьому районі: потрібно шукати продовольство у найближчому універмазі.

Так, хтось вже обчистив продуктовий відділ у «Армі енд Неві сторз», але зараз там не було нікого.

Я вийшов через бічні двері. Кіт на тротуарі обнюхував щось, схоже на купу ганчірок. Я плеснув у долоні. Він зиркнув на мене і втік.

З-за рогу вийшов якийсь чоловік. На його обличчі був захоплений вираз; він уперто котив дорогою солідну головку сиру. Почувши мої кроки, він зупинив сир і став загрозливо розмахувати палицею. Я повернувся до своєї машини на головній вулиці.

Була ймовірність, що Джозелла теж вибрала готель як зручну штаб-квартиру. Я згадав, що біля станції Вікторія є кілька готелів, і поїхав туди. Виявилося, що їх набагато більше, ніж я думав. Після того як я оглянув зо два десятки, і не знайшов жодних слідів організованої групи, ця справа стала здаватися мені безнадійною.

Я шукав когось, у кого можна було б запитати. Мені здавалося, що хтось із тих, хто має завдячувати їй, ще лишився в живих. З того моменту, як я приїхав до цього кварталу, я бачив лише з півдюжини людей, здатних рухатися. А зараз, схоже, уже нікого не було. Нарешті на розі Букінгем-Палас-роуд я побачив стару жінку, яка, зіщулившись, сиділа на ґанку.

Вона гарячково возилася з якоюсь бляшанкою, зламавши нігті, то лаючись, то плачучи над нею. Я пішов до маленької крамнички поблизу і знайшов там десь п’ять-шість бляшанок з бобами, що лишилися непоміченими на високій полиці. Крім того, я знайшов ще й консервний ніж і тоді вже повернувся до неї. Вона й досі дряпала бляшанку.

— Краще викиньте її геть. Це кава, — сказав я їй.

Я поклав до її руки ніж і дав банку з бобами.