День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я вже сказав, що думав про це, тож не став повторювати.

— Це так важко, — сказала вона, ніби думаючи вголос. — Якби ж я тільки могла бачити вас… Але тоді, звичайно, я могла б… Ви молодий? З голосу здається, що так.

— Мені близько тридцяти, — відповів я. — І я дуже звичайний.

— А мені вісімнадцять. Коли з’явилася комета, у мене був день народження.

Я не знав, що сказати; усе, що спадало на думку, здавалося жорстоким. Пауза затягнулася. Я бачив, як вона стиснула руки. Потім вона опустила їх, кісточки пальців були абсолютно білими. Здавалося, що вона хоче щось сказати, але не може.

— Що? — сказав я їй. — Що я можу зробити, окрім як трохи продовжити це?

Вона закусила губу, а потім сказала:

— Вони… вони сказали, що, мабуть, ви самотній, — сказала вона. — Я подумала, що якби у вас, — її голос затнувся, а кісточки пальців ще трохи побіліли, — можливо, якби у вас був хтось… я маю на увазі, хтось тут, то, може, ви б не захотіли залишати нас. Можливо, ви залишилися б з нами?

— О Боже, — тихо вимовив я.

Я глянув на неї. Вона стояла випроставшись, її губи трохи тремтіли. А мали ж бути кавалери, які зі шкіри вилазили, домагаючись бодай найменшої її усмішки. Вона мала б бути щасливою та безтурботною на якийсь час, а потім щасливою від турботи. Життя мало зачаровувати її, а кохання п’янити своєю ніжністю…

— Ви б добре ставилися до мене, чи не так? — сказала вона. — Розумієте, у мене немає…

— Припиніть! Припиніть це! — сказав я. — Ви не повинні мені цього говорити. А тепер, будь ласка, йдіть.

Але вона не йшла. Вона стояла і дивилася на мене очима, які мене не бачили.

— Йдіть! — повторив я.

Я не зміг витримати її докору. Вона просто була собою — одним з тисяч зруйнованих молодих життів…

— Я ж знаю, що ви зараз плачете! — сказала вона.

— Йдіть! Заради Бога, йдіть! — сказав я.

Вона завагалася, потім повернулася і навпомацки рушила до дверей. Коли вона вже виходила, я сказав:

— Можете сказати їм, що я залишаюся.

Перше, що я відчув, прокинувшись наступного ранку, — це неприємний запах. Я вже й раніше чув його то тут, то там, але, на щастя, погода була прохолодною. Але тепер я виявив, що трохи проспав і день трохи тепліший. Я не буду детально описувати цей запах: той, хто його чув, ніколи його не забуде, а для решти його важко описати. Він ішов від кожного міста й містечка цілими тижнями, і мандрував з кожним вітром. Коли я прокинувся того ранку, цей запах переконав мене, що кінець настав. Смерть — це просто моторошний кінець життя, руйнування того, що вже віджило.

Кілька хвилин я лежав у роздумах. Єдине, що потрібно було зараз зробити, — це посадити мою групу до вантажівок й по черзі відвезти їх за місто. Але що робити з запасами, які ми зібрали? Їх теж потрібно завантажити і взяти з собою, а я єдиний, хто може сидіти за кермом… На це пішли б дні — якби, звичайно, у мене були ці дні…

Після цього я подумав про те, що відбувається зараз в будинку. У ньому було напрочуд тихо. Прислухавшись, я почув стогін у іншій кімнаті. Стривожений, я підскочив з ліжка і швидко одягнувся. На сходах я знову прислухався. У будинку було тихо, ніхто не човгав ногами. У мене одразу виникло бридке відчуття, ніби історія повторюється і я знову опинився у лікарні.

— Агов! Є тут хтось? — крикнув я.

Кілька голосів відгукнулися. Я відчинив найближчі двері. Там лежав якийсь чоловік; він був у дуже поганому стані й вже марив. Тут я нічим не міг зарадити. Я знову зачинив двері.

Мої кроки голосно звучали на дерев’яних сходах. З наступного поверху почувся жіночий голос:

— Білле! Білле!

Вона лежала в ліжку в маленькій кімнаті, ця дівчина, яка приходила побачити мене минулої ночі. Вона повернула голову, коли я зайшов. Я зрозумів, що вона теж хвора.

— Не підходьте ближче, — сказала вона. — Це ви, Білле?

— Так.

— Я знала, що це ви. Ви ще можете ходити — іншим вже доводиться повзати. Я рада, Білле. Я сказала їм, що ви не підете, але вони сказали, що ви вже пішли. Тепер вони всі пішли, всі, хто міг ходити.