День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, так. Ну це просто: прослизнули до крамниці, приміряли кілька дрібничок і вислизнули. Ніяких триффідів у центрі Лондона ви не зустрінете — принаймні поки що.

— Ви так легко про це говорите, — сказала вона.

— Насправді, на душі мені зовсім не легко, — зізнався я. — Не думаю, що це чеснота — це радше просто звичка. А вперте небажання дивитися фактам в обличчя нічого нам не поверне і ніяк не допоможе. Я думаю, що нам краще сприймати себе не як грабіжників, а як людей, які проти власної волі успадкували все це майно.

— Так. Гадаю, що приблизно так воно і є, — погодилася вона.

Дівчина трохи помовчала. А потім повернулася до попереднього питання:

— А що після одягу? — спитала вона.

— Операція № 3, — відповів я, — яка, безумовно, являтиме собою вечерю.

Як я й очікував, з квартирою великих труднощів не виникло. Ми залишили машину замкненою посеред дороги біля заможного на вигляд будинку і піднялися на третій поверх. Не можу сказати, чому ми вибрали саме третій — хіба що тільки тому, що він був якнайдалі від дороги. Процес вибору квартири був простим. Ми стукали або дзвонили у двері і, якщо хтось відповідав, ішли далі. Так ми зробили тричі, перш ніж натрапили на двері, звідки не було жодної реакції. Щоб відчинити замок, виявилося достатньо одного удару плечем — і ми зайшли всередину.

Сам я ніколи не належав до тих, хто прагне орендувати квартиру за 2000 фунтів на рік, але коли зайшов, то виявив, що там є речі, які явно свідчать на користь такого бажання. Думаю, дизайнери цього інтер’єру були витонченими молодими людьми, обдаровані генієм, який поєднував у собі смак та розвинене відчуття актуальності, що обходиться так дорого. То тут, то там були явні derniers cris[4], одним з яких, без сумніву, судилося стати — якби світ продовжував рухатися в очікуваному напрямку — пристрастю завтрашнього дня, а інші, на мою думку, від самого початку були цілковитим марнуванням грошей. Загальне враження було як від торгової виставки з її зневагою до людських слабкостей: книжка, зсунута з місця на кілька дюймів або в обкладинці невідповідного кольору, зруйнувала б усю ретельно продуману рівновагу і тон, так само як і гість у невідповідному вбранні, котрий легковажно всівся б у розкішне крісло чи на канапу. Я глянув на Джозеллу, яка дивилася на все це широко розплющеними очима.

— Нас влаштує ця хатинка чи підемо далі? — спитав я.

— О, думаю, зараз ми це з’ясуємо, — сказала вона. І ми разом вирушили досліджувати квартиру, пробираючись через вишуканий кремовий килим.

Це було зовсім неочікувано, але навряд чи я зміг би знайти кращий спосіб відвернути її від подій цього дня. Наша екскурсія переривалася серією вигуків, в яких лунали захоплення, заздрість, задоволення, презирство і, мушу визнати, злоба. Зупинившись на порозі однієї кімнати, Джозелла вихлюпнула всі найагресивніші прояви жіночності.

— Я спатиму тут! — заявила вона.

— О Господи, — вихопилося в мене. — Ну… на колір і смак товариш не всяк.

— Не будьте таким занудою. Може, це мій останній шанс побути в такій декадентській атмосфері. Крім того, хіба ви не знаєте, що кожна дівчина в душі є трошки кінозіркою? Тож дозвольте цій кінозірці востаннє спробувати веселого життя.

— Спробуєте, — сказав я. — Але я сподіваюся, що тут є спокійніше місце. Бережи мене Бог спати в ліжку, над яким нависає дзеркальна стеля.

— Над ванною теж є дзеркало, — сказала вона, зазирнувши до суміжної кімнати.

— Навіть не знаю, як це назвати — зенітом чи найнижчим рівнем декадансу, — сказав я. — Утім, ви все одно не зможете нею скористатися. Бо гарячої води вже нема.

— О, я й забула. Яка ганьба, — розчаровано вигукнула вона.

Ми завершили оглядати приміщення, виявивши, що решта кімнат не такі чудові. Потім вона вийшла шукати одяг. Я оглянув ресурси та недоліки квартири, а потім вирушив у власну експедицію.

Щойно я вийшов з квартири, відчинилися двері іншого помешкання, далі по коридору. Я завмер на місці. З квартири вийшов юнак, який вів за руку світловолосу дівчину. Коли вона переступила поріг, він забрав руку.

— Почекай хвилинку, люба, — сказав він.

Він пройшов три або чотири кроки товстим килимом, що поглинав усі звуки. Тримаючи перед собою руки, він намацав вікно у кінці коридору. Потім знайшов шпінгалет і відчинив його. Я помітив, що з іншого боку є пожежна драбина.

— Що ти там робиш, Джиммі? — спитала вона.

— Просто перевіряю, — сказав він, швидко підійшовши до неї і знову взявши за руку. — Ходімо, люба.

Вона затрималася.

— Джиммі, мені не хочеться йти звідси. У нашій квартирі ми принаймні знаємо, де ми є. Як ми знайдемо їжу? Як ми будемо жити?

— У квартирі, люба, ми взагалі ніякої їжі не знайдемо і тому довго не проживемо. Ходімо, кохана. Не бійся.

— Але я боюся, Джиммі, боюся.

Вона вчепилася в нього, і він обійняв її однією рукою.

[4] Останній крик моди (франц.).