День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В її очах з’явився інший погляд.

— Ви мене розумієте. Я сподівалася, що зрозумієте.

— Думаю, що так. Я радий, що ви це робите. Буде приємно згадувати, — сказав я. Відтак простягнув їй руку і підвів до вікна. — Я теж уже попрощався з цим усім.

Що відбувалося в її голові в той момент, коли ми стояли поруч, — це її секрет. У моїй крутився якийсь калейдоскоп життя і всього того, чому тепер було покладено край — або, можливо, це більше нагадувало те, як гортають величезний фотоальбом зі знімками, об’єднаними всеосяжним «а пам’ятаєш?».

Ми довго дивилися у вікно, і кожен загубився у власних думках. Потім вона зітхнула і глянула на свою сукню, торкнувшись пальцями ніжного шовку.

— Це дурниця? Витівка на тлі охопленого вогнем Риму? — сказала вона з гіркою усмішкою.

— Ні, це мило, — сказав я. — Дякую, що ви це зробили. Це милий жест і нагадування про те, що, попри всі недоліки, у цьому світі було так багато краси. Ви не могли вчинити — і виглядати — гарніше.

З її усмішки зник сум.

— Дякую вам, Білле, — вона замовкла, а потім додала: — Я вам ще не дякувала? Гадаю, що ні. Якби ви не допомогли мені, коли я…

— А якби не ви, — сказав я, — я б, мабуть, уже лежав і обливався п’яними сльозами в якомусь барі. Мені так само є за що вам дякувати. Зараз не той час, щоб бути самому, — а потім, щоб змінити тему, додав: — Якщо вже ми заговорили про випивку, то тут є чудове амонтільядо[5] і ще деякі цікавинки, які варто спробувати. Нам дісталася чудово облаштована квартира.

Я налив хересу, і ми підняли келихи.

— За здоров’я, силу та удачу, — сказав я.

Вона кивнула. Ми випили.

— А що, — спитала Джозелла, коли ми взялися смакувати дорогий паштет, — як сюди раптом повернеться власник усього цього?

— У такому випадку ми все пояснимо, і він або вона будуть лише вдячні, що тут є хтось, хто може показати, що в якій пляшці й усе таке, але я думаю, що такого, ймовірніше за все, не станеться.

— Ні, — погодилася вона, поміркувавши. — Ні. Думаю, що це малоймовірно. Мені цікаво… — вона оглянула кімнату, і її очі зупинилися на рифленому білому п’єдесталі. — Ви не намагалися вмикати радіо… я так думаю, що ця штука і є радіо, чи не так?

— Це ще й телевізор, — сказав я їй, — але користі від нього жодної. Струму немає.

— Звичайно, я й забула. Гадаю, ми ще якийсь час забуватимемо про такі речі.

— Але я пробував вмикати один приймач, коли виходив у місто, — сказав я. — Він був на батарейках. Жодних результатів. На всіх частотах тихо, мов у могилі.

— Тобто така ситуація скрізь?

— Боюся, що так. Щоправда, були якісь сигнали морзянкою на сорокадвохметровій хвилі. А більше нічого. Навіть від літаків чи суден сигналів немає. Цікаво, звідки був цей бідолаха.

— Отже, нас чекає жахливе майбутнє, Білле?

— Ні, я не збираюся затьмарювати цими думками свою вечерю, — сказав я. — Спочатку задоволення, а потім уже справи — а майбутнє точно належить до справ. Давайте поговоримо про щось цікавіше. Наприклад, скільки романів у вас було і чому ніхто не одружився з вами до цього — або таки одружився? Розкажіть мені про своє життя, будь ласка.

— Добре, — сказала вона, — я народилася за три милі звідси. І мою маму це дуже роздратувало.

Я підняв брови.

— Розумієте, вона вбила собі в голову, що я маю народитися американкою. Але коли машина привезла її до аеропорту, було вже запізно. Вона була сповнена імпульсів і, думаю, деякі з них передалися мені в спадок.

Вона продовжувала теревенити. В її дитинстві не було нічого визначного, але, гадаю, їй приємно було підбивати підсумки, відволікаючись від тієї ситуації, в якій ми опинилися. А мені приємно було слухати, як вона балакає про знайомі та приємні речі, що нині усі зникли з цього світу. Ми пройшли її дитинство, шкільні роки і «публічне зізнання» — оскільки цей термін все ж таки щось значив для неї.

— Я ледь не вийшла заміж, коли мені було дев’ятнадцять, — зізналася вона. — І тепер рада, що цього не сталося. Але тоді я так не думала. Я мала жахливу й гучну сварку з татом, який зруйнував наші плани, бо вже тоді побачив, що Лайонел був ще тим пройдоїдом і…

— Ким? — перервав я.

— Пройдоїдом. Щось середнє між пройдисвітом і дармоїдом — ледацюга, одним словом. Тож тоді я розсварилася з родиною і пішла жити до знайомої, в якої була власна квартира. Сім’я перестала мене утримувати, що було дуже нерозумно з їхнього боку, бо могло мати геть інший ефект, ніж вони сподівалися. Не сталося цього лише тому, що спосіб життя усіх знайомих мені дівчат, які пішли цим шляхом, здався мені дуже втомливим. Мало задоволень, жахливі ревнощі, з якими доводиться миритися, та ще й так багато планування. Не повірите, скільки треба прорахувати, щоб підтримувати одного або двох запасних — чи радше додаткових — коханців у хорошому настрої… — вона замислилася.

[5] Різновид сухого хересу бурштинового кольору, що має горіховий аромат.