День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Думаю, — сказала вона тоном судді, — що він був не таким вже й поганим чоловіком, хоча, глянувши на нього, цього не скажеш. Він просто був наляканий. Десь у глибині душі він був переляканий ще більше, ніж я. Він дав мені якусь їжу і щось попити. Бити мене він почав лише тому, що був п’яний, а я не хотіла йти до його будинку разом з ним. Не знаю, що сталося б, якби не ви, — вона зупинилася, а потім додала: — Але мені все одно соромно за себе. Мабуть, думаєте, он до чого може врешті-решт докотитися сучасна молода жінка, чи не так? Кричати і впадати у депресію… Дідько!

Вона вже мала набагато кращий вигляд і, очевидно, самопочуття, хоча й скривилася, коли потягнулася за келихом.

— Думаю, — сказав я, — що я мало зрозумів з того, що трапилося, і тому мені пощастило. Я мав би зробити більше висновків, коли побачив ту жінку з дитиною на Пікаділлі. Лише доля не дала мені потрапити в ту саму халепу, в яку потрапили ви.

— Ті, хто мають великий скарб, не можуть сподіватися на спокійне життя, — задумливо вимовила вона.

— Тепер матиму це на увазі, — сказав я.

— Я вже відчула це на собі, — зауважила вона.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки, прислухаючись до шуму, що долинав з іншого паба.

— То що, власне, ми плануємо робити далі? — нарешті сказав я.

— Я мушу повернутися додому. Там мій батько. Зрозуміло, що зараз немає сенсу шукати лікаря, навіть якщо йому пощастило залишитися зрячим.

Здається, вона хотіла сказати щось іще, але завагалася.

— Не заперечуєте, якщо піду з вами? — спитав я. — Мені здається, що зараз не той час, коли ми можемо вештатися поодинці.

Вона повернулася і вдячно глянула на мене.

— Дякую. Я вже хотіла вас попросити, але подумала, раптом у вас теж є хтось, кого ви хочете знайти.

— Немає, — відповів я. — Принаймні в Лондоні.

— Я рада. Не те щоб я дуже боялася, що мене знову спіймають, — тепер я буду набагато обережнішою. Але, чесно кажучи, я боюся самотності. Я починаю почуватися настільки… настільки безпорадною та відрізаною від усього.

Я починав бачити ситуацію у новому світлі. Відчуття звільнення дедалі більше змінювалось усвідомленням того, з якою жорстокістю ми можемо зіткнутися. Спочатку неможливо було не відчувати якусь перевагу, а отже, і впевненість. Ми мали набагато більше шансів пережити цю катастрофу, ніж решта людей. Там, де їм доводилося рухатися навпомацки і здогадуватися, що перед ними, ми могли просто заходити і брати те, що нам потрібно. Але за всім цим стояло чимало інших проблем…

Я сказав:

— Цікаво, скільком людям вдалося уникнути цього лиха і зберегти зір? Я бачив одного чоловіка, дитину і малюка. Ви не зустріли нікого. Здається, ми ще побачимо, що зір тепер є дуже рідкісним даром. Дехто, як бачите, зрозумів, що єдиний їхній шанс вижити — це схопити когось, хто може бачити. А коли вони всі це зрозуміють, то наслідки будуть не надто добрі.

У той час мені здавалося, що нам доведеться обирати між двома варіантами: або ти живеш сам у постійному страху, що тебе схоплять, або об’єднуєшся з іншими в групу, на яку можна покластися, щоб захиститися від інших. Ми мали бути або лідерами, або полоненими — і перед очима поставала огидна картина кривавих гангстерських війн, що будуть вестися за те, щоб нами володіти. Я все ще прокручував у голові ці можливості, коли Джозелла підвелася й повернула мене до сучасності.

— Я мушу йти, — сказала вона. — Бідний тато. Вже за четверту.

Коли ми знову повернулися на Ріджент-стрит, дещо раптом спало мені на думку.

— Згадав, — сказав я, — думаю, я пам’ятаю, де тут поблизу є одна крамниця…

Крамниця все ще була там. Ми взяли собі пару мисливських ножів, що здавалися корисними, і ремені до них.

— Почуваюся наче пірат, — сказала Джозелла, застібаючи свій ремінь.

— Думаю, краще бути піратом, ніж його коханкою, — сказав я.

Пройшовши кілька ярдів угору по вулиці, ми наштовхнулися на великий блискучий седан. Здавалося, що двигун у цієї автівки мав би просто муркотіти. Але коли я її завів, гуркіт здійнявся такий, що перекрив би увесь звичайний вуличний рух. Ми рушили на північ, весь час роблячи зиґзаґи, щоб не врізатися в кинуті машини та людей, які завмирали посеред дороги, почувши, як ми наближаємося. Всю дорогу вони з надією озиралися, коли ми під’їздили, і опускали голови, зрозумівши, що ми їдемо далі. По дорозі ми побачили одну будівлю, що зайнялася яскравим полум’ям, і хмару диму від іншої пожежі десь на Оксфорд-стрит. На Оксфорд-серкус було більше людей, але ми акуратно об’їхали їх, оминули будівлю «Бі-Бі-Сі» й рушили далі на північ, до Ріджентс-парку.

Я відчув полегшення, вибравшись з вулиць на відкритий простір. Тут не було нещасних людей, які блукали навпомацки. Єдині рухомі об’єкти, які ми побачили на широких смугах трави, — це дві або три невеликі групи триффідів; похитуючись, вони рухалися на південь. Якимось чином їм вдалося вирвати свої кілки із землі, і тепер вони тягли їх за собою на ланцюгах. Я пам’ятав, що в парку було кілька зразків з необрізаним жалом, кілька прив’язаних, але більшість з них перебували за подвійною загорожею біля зоопарку. Тож мені було дивно, як їм вдалося вирватися. Джозелла теж помітила їх.

— Для них мало що зміниться, — сказала вона.

Решту дороги ми проїхали майже не затримуючись. За кілька хвилин я зупинився біля будинку, на який вона вказала. Ми вилізли з машини, і я відчинив ворота. Коротка доріжка огинала густий чагарник, що приховував більшу частину будинку, якщо дивитися з дороги. Коли ми зайшли за ріг, Джозелла закричала і кинулася вперед. На гравії, впавши на живіт, лежала якась людина. Її голова була повернута набік, тож можна було бачити одну сторону обличчя. Я відразу ж помітив яскраво-червону смугу на щоці.

— Стояти! — крикнув я їй.