День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми не помітили в кущах жодного триффіда. Можливо, цей один убив обох. Разом ми підійшли до будинку і зайшли через чорний хід. Джозелла погукала. Відповіді не було. Вона гукнула знову. Ми обидва вслухалися в повну тишу, що огорнула будинок. Вона повернулася і глянула на мене. Жоден з нас не сказав ні слова. Дівчина тихенько пройшла коридором до завішених сукном дверей. Щойно вона відчинила їх, пролунав свист, схожий на хльоскання батога, і щось вдарилося об двері та раму приблизно за дюйм від її голови. Джозелла швидко зачинила двері й повернула до мене перелякане обличчя.

— Там, у залі, є один, — сказала вона.

Вона говорила перелякано, напівпошепки, ніби хтось міг нас почути.

Ми знову повернулися до парадних дверей через сад. Ідучи по траві, щоб не було чути наших кроків, ми рухалися навколо будинку, доки не змогли добутися до зали. Французьке вікно, що виходило в сад, було відчинене, скло на одній з його половинок розбите. По килиму тягнулася брудна стежка. У кінці її посеред кімнати стояв триффід. Верхівка його стебла легко коливалася, майже торкаючись стелі. Біля його вологого, волохатого стовбура лежало тіло літнього чоловіка, вдягненого в яскравий шовковий халат. Я схопив Джозеллу за руку, бо боявся, що вона може кинутися туди.

— Це ваш батько? — спитав я її, хоча це й так було зрозуміло.

— Так, — відповіла вона і затулила очі руками. Її тіло трохи тремтіло.

Я стояв на місці, не зводячи очей з триффіда, щоб не дати йому рушити в наш бік. Потім я подумав про свою хустку і дав її дівчині. Більше тут вже нічим було зарадити. Трохи пізніше вона якось взяла себе в руки. Згадавши людей, яких ми бачили цього дня, я сказав:

— Знаєте, я думаю, що краще б зі мною сталося щось подібне, ніж бути таким, як ті, інші.

— Так, — погодилася вона, трохи помовчавши.

Вона підняла очі на небо. Над нами була спокійна, бездонна блакить, в якій, мов білі пір’їнки, плавало кілька хмарок.

— О так, — уже впевненіше повторила вона. — Бідний тато. Він би не витримав сліпоти. Він дуже сильно все це любив, — вона ще раз оглянула кімнату. — Що робитимемо? Я не можу піти…

У цю мить я помітив, як у ще вцілілому віконному склі відбився якийсь рух. Я озирнувся й побачив ще одного триффіда, який вирвався з кущів і йде газоном. Похитуючись, він рухався просто на нас. Я чув, як шелестить шкірясте листя, коли стебло похитується туди-сюди.

Баритися не було часу. Я й гадки не мав, скільки тут ще може бути триффідів. Я знову схопив Джозеллу за руку, і ми побігли тим шляхом, яким прийшли. Лише коли нам вдалося залізти до машини, вона по-справжньому розридалася.

Якщо виплачеться, їй стане легше. Я прикурив сигарету і замислився над тим, що робити далі. Звичайно, вона не захоче кидати батька там, де ми його знайшли. Їй захочеться поховати його по-людськи, і, мабуть, нам разом доведеться копати могилу і робити все, що заведено. А перш ніж ми хоча б спробуємо це зробити, потрібно якось позбутися триффідів, які вже були там, і не дати наблизитися іншим. Загалом, мені було б легше кинути всю цю справу — адже це був не мій батько…

Що більше я думав про цей новий аспект ситуації, що склалася, то менше мені подобалося, що я й гадки не маю, скільки триффідів може бути в Лондоні. У кожному парку їх було щонайменше кілька. Як правило, їм підрізали жала, і вони могли вештатися навколо, часто бувало так, що триффідів тримали прив’язаними до кілка, не чіпаючи жал, або обгородивши дротяною сіткою. Думаючи про тих, яких ми зустріли в Ріджентс-парку, я запитав себе, скільки їх могли тримати за загорожами в зоопарку і скільки з них уже встигло втекти. Якась кількість була і в приватних садах — ці мали б бути з обрізаними жалами, але ніколи не можна сказати, наскільки далеко може зайти людська легковажність. Крім того, було ще й кілька розплідників та експериментальних станцій…

Розмірковуючи над цим, я відчув, як десь у глибині мозку крутиться якась інша думка; якісь асоціації, що ніяк не могли з’єднатися. Якусь хвилину чи дві я намагався зібрати їх докупи, і раптом все стало на місця. Я майже почув голос Волтера:

— Кажу тобі, триффід має набагато більші шанси вижити, ніж сліпа людина.

Звичайно, він говорив про людину, осліплену жалом триффіда. І все ж таки це було потрясіння. Більше ніж потрясіння. Це мене трохи налякало.

Я спробував згадати. Ні, це просто загальні припущення — і все ж тепер вони здавалися трохи моторошними…

— Заберіть наш зір, — сказав він, — і вся наша перевага над ними зникне.

Звичайно, збіги трапляються весь час, але тут їх можна помітити всюди…

Хрускіт гравію повернув мене до реальності. Це один із триффідів, гойдаючись, рухався доріжкою до воріт. Я нахилився і підняв скло.

— Їдьмо! Їдьмо! — істерично закричала Джозелла.

— Тут ми в безпеці, — сказав я їй. — Я хочу подивитися, що він робить.

У цю мить я зрозумів, що одне з моїх питань розв’язано. Звикнувши до триффідів, я забув, що відчувають інші люди, коли бачать цю рослину з необрізаним жалом. Я відразу збагнув, що про те, аби повертатися назад, немає й мови. Дивлячись на озброєного триффіда, Джозелла думала лише про одне: як втекти від нього подалі.

Ця істота зупинилася біля одного з ворітних стовпів. Можна було заприсягтися, що вона прислухається до навколишніх звуків. Ми сиділи абсолютно нерухомо й спокійно. Джозелла з жахом дивилася на триффіда. Я очікував, що він кинеться до машини, але цього не сталося. Вочевидь, наші приглушені голоси всередині ввели його в оману і він вирішив, що ми десь далеко.

Маленькі голі палички почали різко стукати по стеблу. Він похитнувся, незграбно розвернувся вправо і зник за поворотом наступної доріжки.

Джозелла полегшено зітхнула.

— О, давайте швидше заберемося звідси, доки він не повернувся, — почала благати мене вона.

Я завів двигун, розвернувся, і ми знову поїхали в бік Лондона.