День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тривоги в моєму голосі виявилося достатньо, щоб стримати її.

Тепер я помітив триффіда. Він ховався серед кущів, дуже близько від розпростертої фігури.

— Назад! Негайно! — крикнув я.

Усе ще дивлячись на чоловіка, що лежав на землі, вона завагалася.

— Але ж я повинна… — почала вона, повертаючись до мене. А потім зупинилася, витріщила очі й закричала.

Я повернувся і побачив, що лише за кілька футів від мене височіє триффід.

Машинально, одним рухом я закрив очі руками. Почулося хльоскання жала, але мене не збило з ніг і навіть не обпекло. У такі моменти розум працює з блискавичною швидкістю; утім, зараз радше інстинкт, ніж мозок, змусив мене відскочити, перш ніж триффід встиг вдарити знову. Я кинувся на нього, щоб звалити на землю, і, навіть упавши разом із ним, тримався за верхню частину стебла, намагаючись вирвати чашечку та жало. Стебла триффідів не кусаються, але їх можна пошкодити. Цей був добряче пошкоджений, перш ніж я встав.

Джозела приголомшено стояла на місці.

— Йдіть сюди, — сказав я їй. — Там, у кущах за вашою спиною, є й інші.

Вона перелякано глянула через плече і підійшла.

— Але ж він вдарив вас, — не вірячи власним очам, сказала вона. — Чому ж ви не?..

— Не знаю. Мав би загинути, — відповів я.

Я глянув на поваленого триффіда. Раптом згадавши про ножі, які ми взяли для захисту від інших ворогів, я скористався своїм, щоб вирізати жало. Я оглянув рослину.

— Це все пояснює, — сказав я, вказавши на мішечки з отрутою. — Вони сплющилися, бо зовсім порожні. Якби вони були повні або заповнені хоча б частково… — я опустив великий палець вниз.

До того ж я мав дякувати своєму набутому імунітету до отрути. І все ж на долонях в мене з’явилася бліда червона смуга, а шия просто жахливо свербіла. Я почухав її, поки стояв, роздивляючись жало.

— Дивно… — пробурмотів я радше самому собі, але вона почула мене.

— Я ніколи не бачив, щоб їхні мішечки з отрутою були настільки порожні. Він, мабуть, достобіса людей встиг вжалити.

Але навряд чи вона мене почула. Уся її увага була прикута до чоловіка, який лежав на доріжці, і вона дивилася на триффіда, що вичікував неподалік.

— Ми можемо якось забрати його звідси? — спитала вона.

— Лише тоді, коли вдасться розібратися з цими істотами, — сказав я їй. — Крім того… боюся, що ми вже нічим йому не зможемо допомогти.

— Ви хочете сказати, що він мертвий?

Я кивнув.

— Так. Жодних сумнівів. Я бачив людей, яких жалили триффіди. Хто він? — додав я.

— Старий Пірсон. Він займався у нас садом і батька возив. Такий чудовий був дідусь… я змалечку його знала.

— Мені шкода… — почав я, намагаючись придумати щось відповідне моментові, але вона перервала мене.

— Гляньте! Гляньте! — вона вказала на доріжку, що повертала за будинок. З-за рогу було видно жіночу ногу в чорній панчосі та туфлі.

Ми обережно оглянули все навколо, а потім спокійно перейшли на місце, звідки можна було краще бачити. Якась дівчинка в чорній сукні лежала на доріжці, наполовину впавши у квітник. На її гарному, квітучому личку був яскравий червоний рубець. У Джозелли перехопило подих, а на обличчі з’явилися сльози.

— О, це ж Енні! Бідна маленька Енні, — сказала вона.

Я спробував трохи заспокоїти її.

— Вони навряд чи це відчули, обидва, — сказав я. — Коли укус достатньо сильний, щоб убити, це милосердна смерть.