5 Світло в темряві
Джозелла почала відновлювати самовладання. Явно намагаючись викинути з голови те, що вже лишилося позаду, вона спитала:
— Куди ми тепер їдемо?
— Спочатку до Клеркенвелла, — сказав я. — Потім ми подумаємо про те, як дістати вам одяг. Якщо хочете, побуваємо на Бонд-стрит[3], але спочатку Клеркенвелл.
— Але чому Клеркенвелл? Боже мій!
Вона недарма це вигукнула. Ми завернули за ріг і побачили, що попереду, за сімдесят ярдів, вулиця забита людьми. Вони з плачем та криком бігли в наш бік, спотикаючись і простягаючи перед собою руки. Не встигли ми заїхати на вулицю, як побачили жінку, яка спіткнулася і впала; інші попадали на неї, і вона зникла під купою людей, що відчайдушно лупили ногами та боролися між собою. За натовпом ми побачили причину паніки — три стебла з темним листям, що гойдалися над охопленими панікою головами. Я додав газу і поїхав в об’їзд.
Джозелла повернула до мене перелякане обличчя.
— Ви… ви бачили, що це було? Вони гнали їх.
— Так, — відповів я. — Тому ми й їдемо до Клеркенвелла. Це місце, де є найкращі протитриффідні рушниці та маски у світі.
Ми поїхали назад, продовживши рухатися обраним маршрутом, але я не знайшов вільного шляху, який сподівався побачити. На вулицях біля станції Кінґс-Кросс було ще більше людей. Навіть тримаючи руку на клаксоні, просуватися було все важче. Перед самою станцією рухатися стало взагалі неможливо. Не знаю, чому в цьому місці мали бути такі юрби. Здавалося, сюди зійшлися всі люди з кварталу. Ми не могли пробитися крізь них, а глянувши назад, зрозуміли, що повертатися так само безнадійно, як летіти. Ті, повз кого ми проїхали, уже замкнули зворотній шлях.
— Вилізайте, швидше! — сказав я. — Гадаю, вони женуться за нами.
— Але…
— Швидко! — коротко сказав я.
Я востаннє просигналив і вислизнув з машини за нею, залишивши увімкнений двигун. Ми вилізли дуже вчасно. Якийсь чоловік намацав ручку задніх дверей. Він відчинив її і заліз всередину. Нас ледь не збила з ніг юрба, що кинулася до машини. Почувся гнівний крик, коли хтось відчинив передні двері й теж виявив там порожні місця. На той момент ми самі благополучно стали частиною натовпу. Хтось схопив чоловіка, який відчинив задні двері, думаючи, що це він щойно покинув машину. Напруга почала зростати. Я міцно схопив за руку Джозеллу, і ми почали якомога непомітніше пробиратися крізь натовп.
Вилізши нарешті з юрби, ми якийсь час ішли пішки, шукаючи підходяще авто. Пройшовши з милю або близько того, ми знайшли його — це був фургон, що, мабуть, міг стати кориснішим за звичайну машину в тому плані, що почав повільно поставати в моїй голові.
Уже протягом двох-трьох століть у Клеркенвеллі виготовляли чудові, точні інструменти. Маленький завод, з яким я співпрацював у своїй галузі, іноді адаптував старі навички до нових потреб. Мені не дуже важко було знайти це підприємство, та й увійти туди не становило великих труднощів.
Коли ми знову поїхали, то відчували заспокійливу підтримку, адже в багажнику лежало кілька чудових протитриффідних рушниць, кілька тисяч маленьких сталевих бумерангів до них і кілька шоломів з дротяними сітками.
— Тепер по одяг? — запропонувала Джозелла, коли ми рушили.
— Попередній план відкритий для критики та змін, — сказав я їй. — Спочатку те, що можна назвати тимчасовим притулком, тобто місце, де можна взяти себе в руки і обговорити ситуацію.
— Тільки не бар, — запротестувала вона. — Барів з мене на сьогодні вдосталь.
— З мене теж, хоча мої друзі навряд чи б у це повірили, особливо якщо враховувати, що все безкоштовно, — погодився я. — Я мав на увазі порожню квартиру. Її не так важко буде знайти. Там ми могли б ненадовго розслабитися і накидати приблизний план кампанії. Крім того, там зручніше буде провести ніч. Або, якщо ви виявите, що пута умовностей усе ще тримають вас, незважаючи на особливі обставини, — можна знайти дві квартири.
— Думаю, що мені приємніше було б знати, що хтось є поруч.
— Гаразд, — погодився я. — А потім вже буде операція № 2 — пошук одягу для леді та джентльменів. Можливо, для цього нам краще буде піти окремо, але кожен має добре пам’ятати, яку квартиру ми обрали.
— Т-так, — сказала вона трохи невпевнено.
— Усе буде добре, — заспокоїв я її. — Вбийте собі в голову ні з ким не розмовляти — і ніхто й не здогадається, що ви можете бачити. Тоді ви потрапили в халепу лише тому, що були не готові. «У країні сліпих одноокий — король».
— О, так, це ж Веллс сказав, правда? От тільки в цій історії все виявилося по-іншому.
— Головна відмінність полягає в тому, що ви маєте на увазі під словом «країна», в оригіналі — patria, — сказав я. — «Caecorum in patria luscus rex imperat omnis», — першим це сказав античний джентльмен, якого звали Фуллоній. Здається, це все, що ми про нього знаємо. Але тут зараз немає ніякої організованої patria, немає Держави, а є лише хаос. Веллс уявив собі народ, який адаптувався до сліпоти. Я не думаю, що це станеться тут, — я не бачу, як це може статися.
— І що ж, на вашу думку, має статися?
— Мої здогади не кращі за ваші. Принаймні невдовзі ми почнемо це розуміти. Краще давайте повернемося до того, що ми обговорювали. На чому ми зупинилися?
— На виборі одягу.
[3] Вулиця елітних бутиків та крамниць у лондонському кварталі Мейфер, що існує з XVIII ст.